Окрім наукового таланту, учень мав здатність не розгублю-ватись у найскрутніших умовах. Це він довів, плаваючи по Тихому океану. Тільки завдяки його мужності і ви-нахідливості екскурсійний пневмохід не викинуло могутнім прибоєм на рифи острова, де його розбило б на друзки. Так. На Космослава можна покластися. У всякому разі, Сонцезір відпустить його на Великий Іспит з легким серцем.
А поряд з ним сидить подруга Мирослава. їй ще нема сімнадцяти. Ніжна, як весняна берізка. Навіть білі коси, що спадають хвилями на спину, підкреслюють цей образ. її очі весь час опущені вниз. Вона ніби прикри-ває чомусь свій погляд. Та коли подивиться — важко витримати потужний промінь її очей. Здається, сипі стру-мені ллються з глибини її душі. Вона незвичайно принципова. Сонцезір не пам’ятає, щоб вона коли-небудь зго-джувалась з товаришами, навіть учителями, якщо вони апелювали до авторитетів. Вона настирливо відстоювала свою точку зору, аж поки сама не переконувалась у протилежному. І вже тоді послідовно визнавала свою поми-лку, нітрохи не бентежачись.
Прекрасна пара. Космослав і Мирослава. їх не страшно буде послати в глибини Космосу, до інших світів. їм не соромно буде представляти собою людство Землі.
А ось Пломінь. Цьому сімнадцять. Зовнішність його не відповідає імені. Він весь у собі, у внутрішньому світі. Філософ, стоїк. Він прагне до найпотаємніших глибин абстракцій, до розуміння найзаплутаніших проблем Буття. Годинами він просиджує, як часто бачив Учитель, у гірській ущелині, над водоспадом, і обдумує якісь лиш йому відомі проблеми. Але Сонцезір не турбує його, не бажає вивідати тайну самотності, бо з таких прогу-лянок Пломінь приходить з великим і прекрасним здобутком — він передає на розгляд Учителя записи своїх філософських міркувань, нових гіпотез, які дуже часто бувають цінними і навіть практичними.
Його подруга — Горлиця — чимось схожа па свого товариша. Така ж замріяна, лагідна, ніжна. Попелясті коси, складені вінком, приязний погляд зеленкуватих очей, тонкі риси обличчя. Вона справді схожа на горлицю — скромного дикого голуба. І така ж поетична, як і цей лісовий птах. Про будь-яку подію чи явище вона обов’язково складає вірші.
Пломінь і Горлиця не підведуть Учителя. Вони, безумовно, вийдуть переможцями з будь-якого іспиту. Мрія і знання, роздум і любов — ось що поєднує цю пару учнів.
Ну а про Віору — кремезного, спокійного сімнадцятилітнього юнака — і говорити нічого. Погляд його темно-сірих очей завжди впевнений і незламний. Ні бурі, ні грози не злякають його. Силу волі і мужність під-креслюють і обриси крутого підборіддя, і стримана повільність рухів, за якими таїться колосальна енергія.
Він завжди щось творить. Ніколи не бувають спокійними його трудящі руки. То майструє нову модель телеприймача, то займається схрещенням квітів, то випилює з сухостою іграшки для невідомих дітей. Вийде Віора переможцем з життєвих бурь — Учитель знає напевне. Хто любить труд — того не злякає ніщо.
І Хвиля — подруга Віори — може впевнено виходити на космічні шляхи життя. Як вона схожа на древ-ніх руських жінок. Готова завжди допомогти другу, товаришу, непомітна, турботлива.
Як мало часу минуло — менше ста років від останніх катаклізмів на Землі! — а які зміни в людях. І най-краще це видно по таких дівчатах, як Хвиля. їй лише шістнадцять з половиною років, а вона вже вміщає в собі цілу епоху. Разом з працьовитістю далеких предків вона ввібрала в себе високе знання Нової Епохи, з відданістю поєднала велику любов до кожної людини Землі, не чекаючи за свою любов ніякої відплати. Воістину, праця і любов до людини стали невіддільними якостями жителів Землі.
І нарешті наймолодший, Ясноцвіт. Він віддано дивиться на Учителя, чекає чогось незвичайного. Знає — хитрий, — що сьогодні буде якийсь сюрприз.
Про нього важко що-небудь сказати. Він ще недавно в групі. Потрапив до Школи після катастрофи з йо-го батьками на Місяці. Сама Велика Мати рекомендувала його Сонцезору.
Нічим не відзначився Ясноцвіт, але Учитель любить його найбільше. Йому подобались і замріяні блаки-тні очі юнака, і його приглушений говір, і нестримні гарячі рухи. Сонцезір просто так, не ґрунтуючись ні на чому, глибоко вірив наймолодшому учневі, був переконаний у його славному майбутті, відчував, що в глибині єства Ясноцвіта налає велике і віддане серце, таке серце, яке вело Спартака проти римських тиранів, а Джорда-но підносило у безмежні світи.
Ось тільки жаль, що нема подруги в Ясноцвіта. Ну та сьогодні все виясниться.
Учні, здивовані довгою мовчанкою Учителя, потай перезиралися. Сонцезір помітив це, всміхнувся.
— Бачу, — просто сказав він. — Не дивуйтесь, друзі мої. Просто мені захотілось подивитися на вас, по-думати про вас перед довгою розлукою. Не дивуйтесь — ця розлука необхідна, хоч і важко мені думати про неї. Але сьогодні мова йтиме не про це. Ясноцвіте…
Юнак хутко встав за столиком, запаленів. Учитель підбадьорливо поглянув на нього, сказав:
— Зараз ви побачите Велику Матір Зірницю.
Гомін радості прокотився по аудиторії. Учитель жестом заспокоїв учнів, додав:
— Я говорив з нею. Вона звернеться до Ясноцвіта. Крім того, Зірниця обіцяла поклопотати у Раді Ста-рійшин… Нам дадуть енергію для експерименту з багатомірності.
Очі учнів заблищали. Космослав підняв руку. Сонцезір попередив його.
— Я знаю, що вам не терпиться від цікавості, — промовив Учитель. — Але зачекайте кілька хвилин. Я все поясню. Спочатку зустріч із Зірницею.
Загорівся великий екран Зв’язку. Сонцезір пригасив денне світло, опустивши матові голубі штори на ві-конниці.
Учні завмерли, дивлячись на об’ємне зображення кімнати, знайомої всім вихованцям Вищих Шкіл. Ось почувся шелест кроків, і перед учнями з’явилася постать Великої Матері.
Вона була у фіолетовій сукні, з широкою бузковою накидкою на вузьких плечах. її тонкі руки простягли-ся до дітей, глибокий, невимовно ніжний і рідний погляд Матері проник у серця учнів.
— Шлю вам своє серце, діти мої, — пролунав її голос.
Сяйво очей і радісні бурхливі слова любові були відповіддю. Вона почекала трохи, поки в аудиторії за-панувала тиша, потім звернулась до Ясноцвіта:
— Сину Ясноцвіте. Вітаю тебе з повноліттям. Тепер ти, як твої товариші, незабаром підеш на самостійні дороги життя…
Ясноцвіт аж хитнувся вперед, щоб сказати слова подяки Зірниці, але вона ласкаво попередила його, вка-завши жестом помовчати.
— Вашій групі належить незабаром пройти Іспит. Яким він буде — це визначимо ми з вашим Учителем після останньої зустрічі з вами. Але, щоб пройти його, необхідна повна гармонійність групи. Ви, напевне, знає-те, що ця гармонійність включає в себе і рівновагу Начал. У кожного з вас є друг. Так була створена ваша гру-па. Троє дівчат і троє юнаків. Це не лише механічне поєднання, а й дружба сердець. Сподіваюсь, я не помили-лась?
Цнотливі і радісні усмішки були відповіддю.
— Любов — основа Буття, — вела далі Зірниця. — Тільки велика любов може бути основою творчості, труда, подвигу. Лише любов має Космічне Право дати життя новій істоті. Раніше було далеко не так. Насилля, обман, розпуста і легковажність панували в храмі любові. І це позначалось на житті всієї планети. Приниження жінки дало гіркі наслідки — світ був конгломератом лицемірства і рабства, сваволі і ненависті. І тільки Комуні-стична Ера рішуче ліквідувала ганебне порушення Космічного Права, встановила рівновагу Начал, піднесла значення Любові до Основи Буття.
Ось чому я звертаюсь сьогодні до тебе, Ясноцвіте, і запитую: чи є в тебе подруга, з якою ти хочеш прой-ти шлях подвигу?
— Нема, — поспішно сказав юнак, густо почервонівши. — Я про це не думав, Велика Матір…
Учні засміялися. Зірниця теж посміхнулася.
— Це не дивно, — сказала вона. — Але я гадала, що ти з кимсь дружиш?
Ясноцвіт мовчав, зовсім присоромлений. Зірниця перезирнулася з Учителем, м’яко додала:
— Гаразд, сину Ясноцвіте. Ми покінчимо з цією розмовою. Але пам’ятай — я не даремно розпочала ЇЇ. Ти зрозумів?
— Я запам’ятаю, Велика Матір, — прошепотів хлопець. — Я зрозумів.
— От і чудесно. А тепер — до праці. Бажаю успіхів, любі мої сини і дочки. Сонцезоре, Енерговузол дає енергію.
Зірниця піднесла руки в привітанні. Екран потьмарився, згас.
Сонцезір зійшов па підвищення. Натиснув кнопку на пульті. Знову піднялися штори на вікнах і золотисте проміння Сонця заповнило аудиторію.
— Твоє повноліття, Ясноцвіте, — сказав Учитель, — буде відзначено чудовим і рідкісним експеримен-том. Енерговузол Землі дає енергію для проникнення в інші виміри часу-простору. Цим займаються, як ви знає-те, лише визначні вчені Землі, бо подорож в іншу структуру Буття таїть у собі небезпеки і несподіванки. Для нас зроблено виняток. Сьогодні — лекція па цю тему. Після неї — десятихвилинний експеримент, який наочно продемонструє вам реальність глибинних світів.
Бачу, що ви палко бажаєте одразу ж почати експеримент. Зачекайте. Спочатку побесідуємо на цю тему.
Я нічого нового вам не скажу. Або майже нічого нового. Просто ми разом з вами пройдемо стародавніми шляхами пізнання, щоб прослідкувати шукання Розуму, який невтомно, крок за кроком створював гігантську мозаїчну картину Істини від сивої давнини аж до сьогоднішнього часу. Та мозаїка — то не заслуга однієї люди-ни. Навіть не якоїсь групи людей. То — результат тяжких подвигів мільйонів борців за Світло, за Прогрес. Ко-жен вогник тієї мозаїки Земної Науки є вогником відважних, самовідданих сердець, які не шкодували ні життя, ні сил своїх в ім’я еволюції…
Ми почнемо, власне, не з наукових теорій чи передбачень. Згадаємо всю еволюцію живого світу, яка і є поступовим переходом життя на все вищі й вищі щаблі існування, в глибші й глибші виміри всеосяжного часу-простору…
Сонцезір пройшовся по підвищенню, зупинився біля вікна. На одну мить замислився. Погляд його сягнув за білосніжні хребти, в глибінь неба, ніби щось хотів знайти там. Потім повернувся в аудиторію, блискавицею пробіг по обличчях учнів.
— Я згадав давню притчу чи казочку, — сказав учитель. — Вона має філософське зерно і підходить до нинішньої розмови. Притча розповідає таке.
Жило-було в предковічні часи плем’я людей. Воно потрапило в глибоку гірську долину. Минали віки — тисячі літ.