Наші шоломи та човни й без того скидаються на варязькі, здалека не буде видко.
Другої днини Роман ще спав у господі, коли прибігли перелякані руські купці.
— Хоробрий воєводо! — поклонився київський огнищанин Вовк.— Відвернулося лице Хоре... господа від слуг твоїх. На морі показалися варяги і граблять грецькі судна. Всі, що виїхали ранком, завернули назад. Та п’ять великих круглих суден пропало з усім достатком. Купець Кіродул вернувся на човні сам-один з одним гребцем. Що нам робити?
— Залишити всі опорожнені кораблі на березі, а мужву озброїти і стягнути біля мого стану. Я вже вчора ввечір вислав своїх людей за варягами. Вони завернуть їх від сторони моря і приженуть підвечір сюди, а ви маєте бути готові переловити їх, ще заки допливуть до берега.
Відразу почався на флоті рух. Вино, паволоки, зброя, посуда, сукно, прикраси та всяка грецька купля не займали багато місця, тому до повороту досить було й шостої частини всіх суден, які виїхали були з Києва. Купці вибирали що кращі та легші й вантажили їх куплею та поживою, а гребці з рабів помагали їм переносити та розміщувати крам. Вільні гребці, посередники та ратники озброїлися, а молодші купці, з яких кожний знав воєнне діло і миттю вмів перекинутися з купця у грабіжника-вояку — взяли керівництво.
Підвечір не чорні хмари від заходу надвигнулися на Корсунську волость, не сірі птахи налетіли, не сарана рушилася на плодовиті поля... Це велетенський флот суден Володимира підплив до заливу й замкнув його зовсім. Вслід за цим човни приставали до берега, а з них висідали відділи раті, такої добірної та блискучої, що й самі порфірородні імператори не посоромились би такої. Сотня за сотнею, тисяча за тисячею виходили на берег, а коли причалили всі, крім вартових човнів, вивантажено ще кількадесят коней. На одного з них, білого, мов молоко, араба сів рослий муж у пурпуровій мантії та в золотому шоломі з вінком на голові й блискучим мечем у руці.
Нечуваний переполох охопив корсунян. Стрімголов утікали у город ті, що вийшли були у пристань, як тільки на овиді появилися човни. Утікали навіть власники господ і складів, побудованих на березі, і мешканці передмістя, яке лежало на руїнах давнього Херсонеса.
Глухо зачинилися ворота міста, й почалися гарячкові приготування до оборони. Хоч корсуняни чули про майбутню виправу Володимира на Корсунь, але приїзд купців розвіяв їх сумніви. Аж тепер вони зрозуміли проворність князя, який стягнув сюди хитро своїх вояків і маєтки найбагатших громадян імперії. Населення города подвоїлося від такого великого допливу чужинців, тоді як усе їх майно було на кораблях. Катастрофа була неминуча.
Царгородських купців охопила паніка. Юрбою збирався народ на агора, домагаючись негайних переговорів і мирної передачі города. Грецькі купці з Царгорода обвинувачували катепана у зраді, мовляв, він не ударив на варягів попередньої днини і не випустив грецьких купців із пристані. Тепер уже ніхто й не сумнівався, що вчорашні варяги були тільки передовим відділом флоту Володимира та що були в порозумінні з Романом Олешичем. Даремне виправдовувався катепан: озлоблені, до розпуки доведені купці за всяку ціну бажали найти винуватця їхньої втрати й находили його тільки в ньому. Не диво, що, всупереч бажанням корсунян, катепан відмовився піддати город і, зібравши купців та всю військову залогу, почав боронити город нежартом.
Корсунян, які противилися, казав ув’язнити за те, що держать сторону Володимира, а маєтки їх забирати, щоб хоч у частині покрити втрату царгородців. В цей спосіб залякав одних, зацитькав других і розпочав оборону.
Внутрішні стіни города були дужчі та вищі за зверхні, збудовані з найдобірніших відломків стін давнього Херсонеса. Черговий наступ руської раті скінчився перемогою оборонців, і в серця їх вступила відвага. Замовкли навіть голоси спротиву серед корсунян, а царгородські купці почали списувати та розділяти забрані маєтки.
Але облога затягалася. Кілька днів війська Володимира відпочивали, і щовечора почувалися з табору крики та співи гриднів, що бенкетували. Та одночасно на очах корсунської залоги повставали вздовж стін дерев’яні зруби, на яких здіймалися пороки, тобто метавки на балки й камені. Корсунянам удалося декілька з них спалити грецьким вогнем, та на їх місці з’являлися нові.
Найдивніше було те, що поставало їх по кільканадцять нараз, без гомону, стукоту сокир, не примірюючи навіть частин, якби були готові.
Десятої днини після приїзду величезні каменюки летіли на стіни, а що віддаль була дуже невелика, то і успіх обстрілу був незвичайний. Зразу тільки крівлі домів, положених біля стін, терпіли від стрілен, які перелітали через городські стіни, та швидко стали падати один по другім зубці укріплень, а далі цілі заборола обвалювалися й летіли вділ із ломотом у хмарах пилюги. У руських дружин не було ще ніколи машин, тим-то візантійські та корсунські будівничі не так дбали про відпорність, як про висоту та гладкість стін.
Серед крику та реготу гриднів падали укріплення города й гинули його оборонці. За цей час княжі дружини основно очистили все побережжя півострова та половили чимало суден, які наспівали з Візантії.
XXXI. Похвальна пісня
На підсінні невеликого хутора, положеного на горбку під містом, сидів Володимир, біля нього воєводи: обидва Олешичі, Соломирич, Мстислав Воєславич, Стенята, Сулятич, на боці при столику Анастас.
Устав Вишата:
— Милостивий князю! Маю вістки, що городяни раді би хоч сьогодні піддатися під твою руку і збутися стратигів та збирщиків із Царгорода. Та саме цього не бажають собі царгородці, а їх є в городі сила. Катепан теж рад би піддатися з усім військом, та боїться відповідальності. А проте гадаю, що від одного сміливого наступу город піддасться!
— Це ми знаємо, що вже перед тижнем, коли впала стіна біля східних воріт, город був наш,— зауважив старший Олешич.— У тому-то й ціла біда, що ми бажаємо добути город, а не його звалища.
— Бач, цього не роз’яснить купцям ніяка сила! — відповів Вишата.— Не беремо, то це значить — не можемо!
— В такому разі треба б хіба нам самим вислати посла до імператорів, щоб дозволили ласкаво корсунянам здати город! — зажартував воєвода Мстислав.
Князь усміхнувся:
— Отже, ніхто з вас не має ради?
Ніхто не відзивався.
— То я скажу. Стратигам треба облегшити рішення і вчинити щось таке, щоб усі, навіть царгородці, бачили безвиглядність дальшої оборони. Можна це зробити на три способи: підпалити місто, виголодити його або позбавити води. Одначе підпалене місто може згоріти ціле, а цього ми не бажаємо. Виголодити його важко, бо самі ми підвезли їм поживу. Залишається третє!.. Криниць у городі нема, воду спроваджують із гір проводами. Треба знати тільки, де вони, а до трьох днів город піддасться.
На це підняв голову Анастас і заговорив:
— Давно я, милостивий, ждав на хвилину, щоб віддячитися за те добро, якого зазнав від тебе. Ця хвилина прийшла, і слава Господові, що дозволив мені діждати її. Я маю рисунок з розкладом города ще з тих часів, коли я жив у ньому. Я знаю башту, де кінчається водопровід, який допроваджує воду з гір. Між оцим місцем і джерелами треба шукати проводів...
У тій самій хвилині прийшов до князя посланець.
Він питався, чи князь не захотів би прийняти без свідків катепана, який крадькома бажає прибути у руський табір.
Годину пізніше, коли воєводи розійшлися з наради по своїх домівках, серед найстрашнішої зливи, блискавок та громів у хату вступив невеличкий сивавий уже муж у напівварварському, напівгрецькому одязі звичайного корсунянина.
— Ти катепан Феодосій? — спитав князь.
— Так, князю.
— Чого тобі треба від нас?
Катепан поклонився князеві до землі і, склавши руки, поглянув недовірливо на Романа й Анастаса, які були при князеві.
— Мужі, які чули мої розмови з моєю невістою, можуть почути і твої слова! — сказав з усміхом.
Широко розкрилися очі візантійця. "Отже, правду казали поголоски, що сама царівна бажає цього ненависного подружжя?"
— Вибач, князю! Тобі приказувати, не мені! Я прийшов тобі сказати, що я, моє військо і ввесь Корсунь ніколи не бажали ставити тобі перепон на твоєму шляху до наміченої цілі. Знаючи, що ти осінений хресним знаменем, не захочеш нашої погуби, віддали б ми град Корсунь без боротьби. Та царгородські купці домагаються оборони, і топір ката висить над головою раба твого! Отже, позволь мені послати письмо у Царгород!
— Чи ти гадаєш, що імператори тобі поможуть? — усміхнувся князь.— У них самих тепер діла досить. Ворохобня знову підняла голову, а цим разом не приїде вже дарова поміч, як у минулому році. Ні одного дромона не дадуть тобі. Як гадаєш, скільки треба було 6 кораблів, щоб перемогти мою дружину? Щонайменше двісті!
— Ох, я не бажаю помочі, бо знаю, що вона і так прийшла б запізно! — заговорив Феодосій живо.
Та Володимир кивнув рукою:
— Ти чоловік війни і знаєш, що Корсунь упав уже тиждень тому!...
Катепан мовчав.
— Один кивок руки, і моя рать могла б обрушитися на вас, як колись раті Святослава, і з вашого города не залишиться ні сліду. Та як християнин взиваю тебе: віддай город, Феодосію, щоб кров братів твоїх не впала на твою голову!
— А на чию впаде моя кров, князю? — потряс головою грек.— Я чесний старий вояка, тямлю Цимісхія і Святослава і знаю, що ти, милостивий, кажеш правду! Тому бажаю прохати порфірородних, щоб виповнили заключену умову по правді божій і спасли волость, без якої ні один грецький дромон не посміє виплисти на води Понту.
Володимир мовчав хвилину і глядів на прибитого горем катепана, наче бажав збагнути, чи у словах його щирість чи хитрощі.
— Він правду каже! — шепнув Анастас.
— Бачу це! — відповів Володимир і звернувся просто до катепана.
— Феодосію! — сказав.— Завтра ранком із корсунської пристані виїде дромон. Я приготую його сам, а ти пошлеш тільки посланця, який передасть усно ось що: "Володимир, з божої ласки князь усієї Русі, домагається, щоб невіста його з усім почтом, належним його достойності і силі, приїхала за місяць до Корсуня. Якщо її не буде, то його рать у перших днях липня буде під Царгородом". А сам можеш осудити, чи вона вміститься у тих двох господах, які біля церкви святого Мами веліли виставити для вас порфірородні.
— Станеться по твоїй волі, милостивий,— покорився грек,— але що буде тут з нами?
— До трьох днів самі царгородці зажадають від тебе піддачі города, і я займу його! — відповів князь.
— Га! Хай буде воля господня на нас, грішних! — вдарився у груди катепан.— Але невже не найдемо помилування перед тобою? Ми ж не з власної волі...
— Нікому з вас не впаде і волос з голови, не пропаде і ногата із кишені! Не стану ж я руйнувати своєї волості!
* * *
Коли другої днини корсунські жінки та челядь купців і вояків бажала набрати води на страву, виявилося, що у проводах нема ані краплинки.