Левко Іванович постійно тримає Єгипту на прицілі і за одну його недавню історію, не зовсім красиву, при всіх попередив:
— Хоч ти, Єгипте, й механізатор широкого профілю, на всіх машинах богом почуваєш себе,— але шануйся: ще один лівак — і вилетиш аж за космос.
Поїхав, погуркотів скрепером Єгипта, і хоч не за космос він віддаляється, а тільки в Тарасівку, де будується мережа господарського каналу, проте Ліна почуває, що відтепер їй бракуватиме Єгиптиних злодійкуватих усмішок, грубуватих жартів і отих маленьких сутичок з ним, коли він дає волю рукам, а їй доводиться від нього відбиватись.
Нарешті привезли пальне і змащувальні матеріали, виконроб повеселішав, і всі механізатори пожвавіли, Брага, заправивши свого робота пальним, вже з просвітленим обличчям випробовує, чи добре працюють його залізні м'язи...
Гуркотом машин повниться степ, один за одним механізатори рушають до місця робіт. І Ліна та Василинка теж квапляться на свої місця, бо й вони не останні спиці в цьому величезному трудовому колесі, хіба ж не їхні вішки дають простір для роботи механізмів, дають правильне спрямування каналові... Від залізобетонного низенького стовпчика-репера, всадженого в землю ще кимось до тебе, береш вісь каналу, ведеш і ведеш вперед і через кожні сто метрів виставляєш свою рябеньку віху. Стерня під ногами чи трава тонконіг, виноградник чи полиневі та кураєві зарості, а ти крок за кроком, починаючи від реперного стовпчика, відміряєш цю землю, і, де проходиш сьогодні ти, завтра вже буде бушовйще земляних робіт. Брага — бригадир бульдозеристів — перекриватиме з своєю бригадою норми, а ще трохи пізніше в свіжовиритому руслі блакитнітиме дніпровська вода. На початкових дільницях каналу вона вже наповнила русло, вже підведена до якогось там кілометра, і туди їздять у свята колгоспники із степових районів дивитись на неї, як на диво, на звичайнісіньку, ще скаламучену глиною воду!
Ось так ідеш і йдеш пікетажисткою по сухому степу, мовби ведучи за собою майбутню, ще невидиму воду, роздряпуєш литки колючими кураями і печешся на сонці, і ніяких тобі подій, хіба що майстер, дражливий, але добрий душею дідуник Анатолій Петрович, дозволить глянути в окуляр нівеліра, щоб привчалася, а потім сам і відштовхне, вивірить ще раз перед тим, як скрипучо закричить бульдозеристові:
— Давай!
Стрілрю лягає магістральний канал на південь в сухі, споконвіку спраглі степи. Мине час, і піде вода аж за Перекоп, до якихось там кримських Семи Колодязів, які тільки звуться так гучно, а насправді там воду зараз ще розвозять цистернами. Там, де природа забула річку покласти, зараз волею людей народжується нова річка, тільки й того, що не кільцює вона по степу, а прокладена під лінійку, хоча водою буде не менша, ніж Ворскла, чи Сула, чи навіть Південний Буг. На всіх географічних картах твоєї Батьківщини з'явиться ця річка, яку сьогодні разом з бульдозеристами будуєш і ти.
Днями приїздив батько провідати Ліну. Цього разу не було ні погроз, ні умовлянь. Постарілий та пониклий, стояв він перед дочкою, а потім світив сивиною в жаркому вагончику, присівши на краєчку того твердого матрасика, на якому вона спить. Аж шкода стало Ліні батька в його покірності та передчасній раптовій зістареності, за яку й вона почувала себе винуватою. Як пестив він колись її маленькою, з якою радістю брав на руки, повернувшись із служби! Навіть на думку тоді їй не спадало, що дужий та чорноволосий батько її колись постаріє та посивіє, здавалось, що завжди він буде в дебелому здоров'ї, з голосом весело-грізним і — при зброї. Одного разу там, на Півночі, під час пурги, коли вона за три кроки від домівки заблудилась, ох, яку він тоді зняв стрілянину! Всіх поставив на ноги, скільки ракет було випущено в хурделицю, в снігову заметільну круговерть, хоча Ліна тим часом вже сиділа в теплому приміщенні в однієї знайомої тітки. А іншим разом, коли Ліна бавилася з дітьми біля упряжки їздових собак, що лежали під бараком, одна дівчинка зненароку злякалася й закричала, а батькові здалося, що то Ліна кричить, що собаки дітей загризають (бо, кажуть, і такі випадки бували), і він, вискочивши на ґанок з пістолетом у руці, зопалу всіх собак на місці перестріляв... Чомусь такі випадки стали частіше зринати їй в думці після того, як Ліна опинилась тут, на каналі. Вона мовби тільки тепер стала помічати батькову самозабутню любов до неї, так само, як тільки тут, серед пропалених сонцем степів, Ліна, здається, вперше по-справжньому відчула, що і в тій її крайній Півночі була не тільки холоднеча та пурга, від якої душа леденіє, не тільки мохи та потворно покручені низькорослі берези, а що була там і краса білих літніх ночей, коли хлопці-вояки, позмінявшись з постів, серед ночі натягували сітку і грали у волейбол! Безсонне дівчисько, вона робила для них паперові троянди, дарувала команді переможців букетики своїх паперових квітів, і був там серед вояків смаглявий один, чимось трохи на Єгипту схожий, і вона була трішки по-дитячому закохана в нього...
Під час відвідин її на каналі батько був тихий та смирний, на її розпити про гладіолуси признався, що тепер він їх сам доглядає. Відкликавши майстра, розпитував його про Ліну, як дочка працює, як живе та з ким дружить, перед виконробом та кухарками замовив за неї словечко, Ліні аж незручно було за цю його непотрібну протекцію; побесідував батько і з Левком Івановичем Брагою, відчувши, що бригадир користується тут загальною повагою колективу. Що йому говорив батько, Ліна не чула, чула вона уже тільки відповідь Браги, тверду, заспокійливу:
— За дочку, товаришу майор, не турбуйтесь... І сама здорова, і в здоровий колектив попала. Покривдити не дамо.
Дружині Левка Івановича, яка кухарює на котлопункті, батько Ліни сподобався своєю розсудливістю та серйозним поглядом на життя. Коли він поїхав, вона Ліні навіть нотацію по-дружньому прочитала:
— Ти, дівчино, на батька не дуже хвиськай. Кажуть, ти ледве не відцуралась його? Був уже один час, коли діти батьків зрікались... Який він там у тебе не є, але він тобі таки батько: рідня найрідніша!
Ліна тоді аж хвилини сорому пережила перед тіткою Бражихою, бо невже ж це вона, яку він виплекав, вигодував, випурхнула тепер з дому і за все відплатила йому тільки затятою впертістю та зневагою? Отак закостричитись, затятись, відвернутись — для цього багато розуму не треба. В чомусь він відстав, це вірно, чогось не розуміє, в чомусь ти з ним не згодна. То, як дочка, допоможи йому, борись за свого батька, за те, щоб він піднявся, якщо його погнуло та покрутило. Вірно, багато є в ньому неприйнятного для тебе, та хіба тільки в ньому? А в тобі самій? А в Єгипти, дарма що тільки жити починає, скільки в ньому вже є такого, чого твоя душа ніколи не прийме! Так борись, викорінюй, і з своєї, і з їхніх душ виривай бур'ян, щоб стали вони справжніми людьми!.. "Тільки чи це з мого боку не донкіхотство?" — подумала Ліна й посміхнулась сама до себе.
Неподалік працює Брага; йде попереду своєї бригади, риє, горне, розбушовуе землю. Спитай його про такі речі — скаже, що він має зараз перед собою одну мету: переробити певну кількість грунту. Цілими годинами не покидає він важелів, працює вперто, зосереджено, ганяє й ганяє свого робота взад та вперед, прорубує траншеї, набравши грунт на повний ніж, то виштовхує його на укіс, то на підвищеній швидкості пікірує, повертаючись знов на попереднє місце. Мовби прикутий до свого залізного робота, повторює одну і ту ж операцію безліч разів, звично, методично, здається, він і сам чуманіє від гаркотняви та скреготняви гарячого заліза, яке він осідлав. А вже добре напрацювавшись, зупинить бульдозера на валу, вийде з нього в самій майці, в цупких запилюжених штанях із якоїсь чортової шкіри і тоді лише враз ніби оживе, всміхнеться до дівчат:
— Ну, коли ти вже, Ліно, тікатимеш звідси? Неясно мені, чого ти й досі тут?
Василинка усміхливо розтягує губи на братове звичне доскіпування, і Ліна відповідає бригадирові в тон:
— А ви ж не тікаєте?
— Що я? Шість класів та сьомий коридор за плечима — з цим, голубко, далеко не забіжиш.
— Ще б ми стільки перечитали, як ти,— докинула Василинка і пояснила подрузі: — Взимку цілі ночі просиджує над книжками... Навіть Плутарха читає.
— То більше про оцього ідіота книжки та про подібні йому створіння,— каже Брага у бік свого бульдозера і аж ногою штурляє його в гусеницю.— Таке ледащо, а ніяк не можу його покинути!
Ідіот, незграба, робот, ледащо дурне — такими та іншими прізвиськами в цьому дусі тільки й нагороджує Брага свій бульдозер, хоча треба бути просто глухим, щоб при цих словах в голосі його не вловити глибшу, затаєно-дружню інтонацію.
Добувши засмальцьовану пом'яту пачку сигарет "Верховина" (Левко Іванович ці вживає за те, що міцні!), закурює і знову веде своєї:
— Робот нещасний — це він мене в цю канальську історію втягнув. Він та його попередники... З малих літ, ще як перший фордзон в'їхав у село, отоді я пропав, дівчата. Якби не той перший трактор, давно вже був би десь завгаром або кладовщиком... А відтоді й пішло: трактори, бульдозери, тягачі, канавокопачі. Через канавокопача, можна сказати, жінку-партизанку взяв, відому вам відважну й рішучу особу. Взяли з нею розгін у житті такий, що ніяк зупинитись не можем, кочуємо та кочуємо, хлопці, козаки мої, в четвертій вже школі бурсакують...—При згадці про синів голос Браги м'якшає, ласкавіщае одразу.— Поліщуки вони в мене, росли, де болота материні та ліси, хоч батько й степовик. Коли забрав їх сюди, думав: чи звикнуть до степу? А привіз: о, кажуть, тату, гарно й тут! А чим же вам гарно? Ожини ж та горіхів нема? Зате тут багато неба... Смішняки.
— Дядьку бригадире! — гукає Кузьма Осадчий, зупинившись своїм бульдозером неподалік і вилазячи з кабіни: — Чогось кашляє мій...
— Грип азіатський? Чи що там у нього?
Левко Іванович рушає до Кузьминого бегемота.
— Загадковий тип,— розводить руками хлопець.— Наче ж ганяю-ганяю, витискаю з нього все, а зроблено менше, ніж у вас!
— А ти його без пам'яті не ганяй. Бо він хоч і робот, а теж дещо розуміє,— насуплюється Левко Іванович.— Коли набираєш грунт на ніж, прислухайся до роботи двигуна. Як тільки відчуєш, що він починає втрачати потужність,— годі.