Людина і зброя

Олесь Гончар

Сторінка 42 з 60

и в тіні дерев, бійці жадібно дивляться на повноводе озеро Леніна, на Дніпрогес, про який стільки чули, а бачать здебільшого вперше.

— Я не думав, що це так велично, — не зводячи погляду з греблі, каже до хлопців Степура. — Яка споруда! І це на тому Дніпрі, де протягом століть стояв невщухаючий гуркіт порогів...

— Так, це справді гордість нашого часу, — говорить Духнович. — Пам'ятаєте, як Наполеон казав у Єгипті:

"Солдати, з висоти цих пірамід на вас дивляться сорок століть людської історії..." Тут на нас дивиться одна п'ятирічка, зате яка п'ятирічка! П'ятирічка нової, соціалістичної цивілізації...

— І ніде ні подряпинки, — зауважив хтось із бійців. — Авіація їхня ще ні разу, видно, його не бомбила.

— Бомбив, та не попав, — кинув один з місцевих ополченців, що саме проходили мимо. — Замість греблі, у скелю шарахнув.

"Все оце, що так нахтненно будувалось, що зводилось мільйонами трудових рук, хіба воно будувалось для бомб? — думає Богдан. — На цілі століття мирного життя ця споруда була розрахована".

— На таку красу, мені здається, просто рука не може знятись, хай він буде варвар із варварів, — каже Степура. — Руйнувати бомбами такий шедевр цивілізації, чудовий оцей витвір людський...

— При мені тут укладали перший бетон, — говорить Колосовський глухим від хвилювання голосом, а думка його вже шугає в минуле, в ті часи, коли тут не тільки вдень, а й уночі, при світлі прожекторів, влаштовували аврали, трудові штурми, коли заводські колективи з прапорами ішли до котлована, рятуючи споруду від весняних паводків. Знайомі виринають обличчя, далекі чує голоси...

"Ви, хто проектував Дніпрогес. Ви, хто місив тут бетон. Дівчата-бетонярки, грабарі, монтажники, інженери-енергетики, люди в гумових чоботях, в комбінезонах, що днями й ночами тут працювали, вас хочуть знищити одним ударом, під ноги війни хочуть кинути вашу працю, ваш навіки зацементований тут пафос, енергію, вашу любов..."

Різкі слова команди обривають Богданові думки.

Ідуть.

Зелень і метал навкруги. Мимо чорного залізного лісу трансформаторів, крізь робітничі селища, що потопають в садках, — на голі, спалені сонцем кряжі правого берега. Десь між новим Кічкасом і Великим Лугом буде їхня оборона по кряжах. Чим вище на кряжі, тим гарячіший вітер обвіває обличчя, вітер степового серпня.

Незабаром вже вони на кряжах. Стали на горбі, придавлені важкими гарячими касками, придавлені небом, гарячим, як каска. Відкриті поля, бур’яни та посадки.

— Окопуйсь!

Добуто саперні лопатки, відкладено зброю — почалася солдатська землекопська робота. Тихо всюди, війни не чути, противника й признаку нема. А вони копають. Земля суха, тверда, трудно дається — окопи їхні тягнуться понад межівником. Все тут сиве по-степовому: сиві полині стоять, деревій сивий, сріблясто вилискує неподалік у посадках сива маслина. Колюча вона, терпкі на ній плоди, а бійці вже пасуться й там, у колючому.

Вперемішку з підрозділами армії займають тут оборону і народні ополченці, бійці воєнізованих заводських дружин, що більшими й меншими командами прибувають із Запоріжжя. Є серед них немало таких, які ще вночі стояли біля мартенів, а зачувши про небезпеку, просто із зміни з'являлися в парткоми:

— Розбронюйте нас!

Броньовані і розброньовані, в робочих спецівках, сяк-так озброєні, вскакували біля заводських зупинок у трамваї, і дівчата-кондукторки вперше не вимагали з них квитків, бо знали, куди їх везуть, куди вони підуть, вихопившись з трамваїв. Цілими командами з'являлись вони тепер на правобережних висотах, на спалених спекою степових кряжах.

Де ворог?

А ворога не було, була тільки спека та затишшя степове.

Несподівано випало хлопцям зустріти тут серед ополченських політпрацівників одного із своїх студбатівців — Миколу Харцишина з геофаку, від якого вони дізналися, що рештки їхнього студбату було влито в інші частини, що їхнього Лещенка вже призначили комісаром полку і він продовжує воювати десь на Київському напрямі.

Розмова з Харцишиним відбувалася на ходу; обвішаний гранатами, закіптюжений, він поспішав із своїм загоном кудись ще далі в степ і на запитання хлопців про становище тільки знизав плечима:

— Ніхто нічого толком не знає. На грузовиках послали розвідників у бік Кривого Рога, в бік Нікополя, якщо повернуться — розкажуть.

З лівого весь час прибуває озброєний люд, дружинники, ополченці. На кряжах їх зустрічають жадібними розпитами:

— Що там у місті? Що чути?

— Всяка погань голову підійма. Борошно тягнуть з пекарень, аж віхола кушпелить.

— При мені двох мародерів на вулиці розстріляли — грабували магазин.

— А в нас, чули? — Якийсь білобровий, зашмарований ополченець, що рив окоп неподалік Колосовського, кинув лопату, весело озирнувсь на сусідів. — В нас уночі біля силового цеху... меридіан лопнув!

— Що? Що? Який меридіан? — не розібравши, почали обертатись до нього бійці.

— Звісно який: географічний. Лопнув якраз біля силового. Не минути б аварії, якби не кинулись одразу. А то мерщій електрозварників сюди та бригаду з кузнечного, — а в нас братва, знаєте, яка — до ранку меридіан той уже знову склепали, заварили, не видно, де й лопнув!

— От заливає, — озвався до Богдана літній робітник, що поблизу ламав полин для маскування. — А становище ж, справді, погіршується з кожним днем. По радіо передають, що бої ще десь ледве чи не в Бессарабії, а ми вже ось тут ждемо, біля воріт Дніпрогесу. Це ж недарма нас підняли?

— Та звісно, — відповів, хмурячись, Богдан.

— Приїхав до нас уночі на завод високий чин, мало не з верховного штабу, — розповідав робітник, — ну, як начальник главку, скажімо. Ми, дружинники, до нього: "Дайте зброю!", а він нам: "Зброї нема". — "Ну, то як же?" — "Куйте шаблі". Думаємо, жартує, а він серйозно: куйте. Звісно, заводи в нас такі, що й чорта викують, але де ж ти вчора був? Партійні організації роблять усе, що тільки можна, підіймають народ, створюють заводські дружини, загони ополчення, винищувальні батальйони — зброї, зброї тільки давай. Не шаблю, а справжню сучасну зброю. "Чому ж її нема?" А він, чин той, плечима знизує: "Так склалось". Озлило мене оце його "так склалось". Не повинно, кажу, у нас так складатись! Чому, коли в мене плавка не вийшла, з мене питають? Чому, коли в солдата складається щось не гаразд, то одразу по кумполу його, а в того, бач, "склалось" — і як з гуски вода!

Багато з того, що Богдан побачив тут сьогодні, було й для нього незрозумілим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленість, якої не повинно б бути в такий час, та ще де — біля такого об'єкта. Йому здавалось, що найдобірніші війська народу, найкращі дивізії мусили б бути кинуті зараз сюди, на захист славетної споруди і такого промислового центру, — в усякому разі, якби це залежало від нього, то він би саме так розпорядивсь. А то скільки їх тут, розсипаних по рубежах, без танків, без авіації, без достатньої кількості артилерії... Запасна дивізія. Курсанти. Заводські воєнізовані дружини. Вони беруть на себе весь тягар. "І чим менше нас, тим більша відповідальність на нас лягає, — подумалось Богданові. — Он заводські, чути розмовляють, що заводи у них демонтують, ешелон за ешелоном вивозять. Але ж Дніпрогесу не вивезеш, не вивезеш Дніпра! Його треба захищати".

Гурт робітників стоїть у повний зріст на кряжі; заспокоєні тишею, вони розмовляють, поглядають навкруги. Небо над ними повне гарячої блакиті, рідні степи навколо, а внизу, ген за Дніпром, рідне місто з лісом чорних заводських труб, що ростуть наче з землі. Робітники в задумі розглядають все, що їх оточує; і небо високе, і степи, залиті сонцем, і затуманене, задимлене місто за Дніпром, і Богдан ніби чує їхні роз'ятрені думки. "Це ж наш отчий край. Це те, без чого ми не зможемо жити..."

— Як на душі, запорожці? — вилазячи з окопу, весело окинув поглядом оборону той білобровий, що розповідав про меридіан. — Чи напоїмо їхньою поганою кров'ю нашу землю суху?

— З чого я почав би, — каже високий худий робітник з запалими щоками, видно, хворий на якусь шлункову хворобу, — так це отих хортицьких колоністів взяв би за карк. А то як тільки літак німецький вночі загуде, так уже йому назустріч і ракети з димарів.

З міста грузовиками доставляють на кряжі озброєння, роздають гранати, — ці гранати щойно тут і вироблені на запорізьких заводах, вони шершаві і ще ніби теплі після заводської обробки. З ближчих колгоспів привезли на обід харчі — величезні, густо насолені плахи свіжого сала, що так і тануло на сонці, знімали його з грузовиків, розстеляли перед бійцями, як білі ведмежі шкури.

— Діліть.

Був хліб білий, як сонце, сало в долоню було, тільки води бракувало. Весь Дніпро випили б, якби він протікав ближче!

Ті, кого посилали з кряжів по воду до Дніпра, приносили її хто в чому: у відрах, у казанках, у баклагах, а Степура приніс дніпрової, просто в каску набравши. Гукнув Богдана, Духновича, і вони, зібравшись біля його окопу, пили з тієї каски уволю.

Це була найдобріша у світі вода. Тепла, м'яка, солодка, вона пахла літнім синім Дніпром, і коли Богдан пив, не вірилось йому, що коли-небудь вони вже не матимуть змоги цю води пити і лише в спраглих їхніх згадках житиме для них її прісний, солодкий, ні з чим не зрівняний смак!

41

Біля Степуриного окопу — будяки головаті, татарник, цупкий петрів батіг та дика собача рожа цвіте. Під будяками серед полинів сплять, розкидавшись, Духнович та Колосовський, і піт навіть із сплячих із них патьоками, брудними ручаями тече. Степурина каска лежить в ногах у хлопців порожня, вже випито з неї воду.

Степура розморено сидить біля окопу, курить. Оці будяки, та сині косарики, та собача рожа — це все друзі його дитинства. Наче звідти, з-над Ворскли, прийшли й стали ось тут, на запорізьких кряжах. А внизу ото стелиться цупко "собаче мило". Влітку, коли, було, по-побігаєш за коровою і ноги на тобі "курчатами" візьмуться від ранкових рос, заструпіють та потріскаються, то щоб у неділю хоч трохи відмити — нічим не відмиєш, — тільки оцим "собачим милом". Треш, аж поки всю верхню шкіру з ніг ізітреш. То все було так давно, ніби й не з ним було. Все змінюється, і сам він змінився, виріс, тільки не змінюється для нього образ матері, постає вона зара

39 40 41 42 43 44 45