Після сорок восьмого й ці два-три слова, як білі ластівки, вже не сідали на наші ворота. Ми не знали, чи Зенко загинув, чи разом з іншими куренями Української Повстанчої Армії пробився крізь Чехи на Захід, чи втрапив у руки енкаведистів й вони, якщо живим залишився після їхніх застінків, нарокували йому сто років каторги на Колимі.
...А тієї першої ночі, коли Зіновій закинув на плечі кріс і розчинився в густій темряві, наші мама до хати не вернулися. Сиділи на березі Золотої Липи, через яку перейшов Зенко, аж до самого досвітку, і не допомагали ні татові, ні Романові, ні мої просьби, мама немовби нас не чули й не помічали навіть, коли тато обтулили їх, щоб не змерзли, фуфайкою; тато казали, що наші мама молитвами вистелює Зіновієві важкі шляхи, а Роман додавав, що мама, певно, чують кожний Зеників крик; Зіновій, напевно, вже хто знає де, в лісі, поміж друзями, а вони, мама наші, все надслуховують та надслуховують, чи не чатує на нього небезпека; а я собі думав, що наші мама просто сидять під вільхою, де кінчається наш сад, там, де його омиває річка, і плачуть... і плачуть самотужки, бо не вміють і не хочуть плакати на людях...
7
Про мамів написані стоси томів, із них, як із цеглин, будуються храми; і ходять у материнські храми поети й просто сини, і просто добрі люди, ходять люди у храми молитися; у молитві до матерів перебуваючи, повертаємося у сині дитячі роки, в дива давно призабуті, торкаємося дзвінка, що його повісив жайворонок попід небесами, і душі наші зчерствілі й зсохлі, як дубова кора, оживають, немов у ріллі зерно, і зеленіють у полях, що називаються життям; і душі наші, осквернені безбожжям, сліпі й обпльовані, омиваються у чистих водах, прозрівають і шукають Бога в собі й навколо себе; і душі наші озлоблені, зубаті, як собачі пащеки, добріють, стають ласкавими і м'якими, як весняні трави, в яких в'ють гнізда полохливі птиці; і душі наші, випалені чорною безнадією, безплідні, засипані попелом і піском, голі, засіваються сподіваннями, немовби ярим ячменем; і тіла наші, зболені й зчервивлені, начерпуються силою — світ тобі відкривається, як Господні небеса, а на воротях відкритих написано: Іди, працюй, радуйся, прикрашай землю і своє життя, твори добро і любов.
Кожен по-своєму в залежності від хисту й від жадання кладе для матері храм: той будує пишний палац і оздоблює його золотом, а вежі його сягають попід хмари; той зводить'храм з широкими вікнами й дверима... всі вікна й двері навстіж відчинені, бо вдень до храму вкочується, немов великий хліб, сонце, а вночі блимає рогами місяць; той кладе похмурий камінь на камінь, аж земля під муром угинається і потріскує натужно, а двері виклепає залізні й вузькі, щоб ніхто чужий до його храму не пропхався; а той кладе церковцю з тисового дерева і різьбить її красно, а стіни вибілює набіло, а доріжку до церкви вистелює буковим листям... листя виблискує червоним золотом і пахне воно осінню... в листя осіннє по пояс забрідає лісовий вітер і не може з полону вирватися... і добре йому тут, тепло, затишно, і в лісах осінніх панує тиша.
Я знаю: в усіх храмах намальовано тільки один образ, і подібні на цьому образі жінки: жінки усміхнені й водночас сумовиті, жінки ласкаві й водночас суворі, жінки ніжні, немов янголи, ніжність навколо них світиться німбами, й водночас ці жінки по-земному огрублені, немовби вони ходять щодня на колгоспну роботу. Їх погляди звернені до нас, вони вдивляються в наші душі, вони впізнають нас і не впізнають, ми їм начебто рідні й водночас відчужені, вони радіють нами і судять нас, вони нас ненавидять і прощають нам гріхи. Ніхто у світі не прощає зради, а матері її інколи виправдовують, якщо зрадив її син; ніхто у світі не прощає вбивці, а мати обціловує свого сина, засудженого за вбивство на смерть, і просить у суддів милосердя; й тоді, коли син відцурається від неї, від матері своєї, церковця стоїть, немов обдерта жебрачка, й усі стежки позаростали до неї терням, та, власне, син дороги до церковці й не пам'ятає, він давно забув, які в матері очі, які в матері руки, який у матері голос, її образ стерся у ньому, згорів на попіл, а мати, проте, просить Бога не карати її сина, бо він, Господи, не винен у своїй забудькуватості, може, то я винна, може, світ винен, може ти, Боже, сам завинив...
Мамо...
Стою перед образом вашим і пробую малими своїми силами осягнути велику вашу тайну... потуги мої марні, бо глибина таємниці невимірна, бездонна, а любов ваша невичерпна, а мудрість материнська ніким не збагненна, і так буде тривати, поки сонця й світу, поки люди будуть любитися і будуть народжуватися діти.
Я теж побудував своїй мамі Докії церковцю на березі Золотої Липи; мамин образ висить на іконостасі посеред святих апостолів... апостоли прийняли її поміж себе... тільки апостоли витають у блакиті небесній, немов на подіях пливуть з минувшини в теперішність, а мої мама завмерли посеред спаленого рудого житнього поля, а над рудим житом і над нею нависло небо, як соловецьке склепіння, а над нею вороння грає, а над нею сонце чорне, а над нею вихори червоні крутять червоні стовпища. А поруч сохне на краю поля, на краю світа один-єдиний дуб; а в маминих очах прихована, немов крадена, журба. Чи вона поміж людьми на весіллі, чи вона на городі підгортає картоплю (і сапка видзвонює об кам'яне наше поле), чи вечорами слухає мої вірші і турми слів літають понад нею, як голуби, й усі хотіли б сісти їй на плечі; чи годує корову й курей; чи бринить на її губах співанка й веселить очі;, чи спить вона й сняться їй, може, молоді жаркі сни, а схована журба, замкнена сімома замками й скручена воривками, як відьма на Івана Купала, довбає і довбає її серце.
Журба схожа на ворона, а у ворона дзьоб кривавий, закривавлений; а у ворона око хиже; а у ворона пір'я колюче; й ніхто не знає, де ворон літає і де журба закопана; і світ, коли б мамину тайну пізнав, дивувався б, що вона скапалася, як свічка на вітру.
Я свою маму намалював осяяну тихим внутрішнім світлом: десь далеко-далеко догоряє сонце, і земля укривається пітьмою, як квітка згорнутими пелюстками, і бузьок клекоче в сутінках, загубивши дорогу до гнізда; мамині очі ловлять останні сонячні промені — світяться очі в запалих ямах; добувається світло із покарбованих зморщок, як молоде зело з-під скиби; в кутиках стиснутих губ, як бриндуш-ка посеред моху, блимає усмішка; світяться її важкі гудзуваті руки.
Спитають колись мене люди...
Так, спитають колись мене люди: як же твоя мама, поете, така маленька, як вівсяний сніп, у сорочці своїй біленій, у вилинялій спідниці, у хустині, на якій давним-давно відцвіли ружі... як же твоя мама, поете, боса й зовсім безборонна забрела у зчорнілий край журби. Дивись-но: ступає вона босоніж по груддю й по тернині сама-самі-сінька, й ніхто їй руку не подає, і ніхто кладку на ясний берег не перекине.
І можуть спитати мене люди: чом, поете, твоя мати не зчорніє
у чорній журбі, адже світ до неї непривітний а чи й ворожий, а вона в журбі світиться, немов лампадка... і не гасне лампадка з роками, неначе безмірні в неї запаси світла.
Я хотів би вам правду сказати, люди...
Я хотів би...
Але мої мама палець на уста кладуть.
Мої мама палець на уста кладуть, а це означає пересторогу, бо ніби ти, сину, забув, що журба моя потаємна, як підземна ріка, ти і я — і більш ніхто про неї не знає, а світ про неї, про журбу, не здогадується, не маю права світові сповідатися і на людях пускати сльозу. Хіба ти забув, сину, що я своєї журби боюся?
Вона своєї журби боїться, вона своїх сліз боїться, нікому своїх сліз не показує, хіба тільки найтемнішій ночі; а коли глупа ніч надпливе у легкому човні і хлюпне хвиля темряви з-під її весла, тоді мама виходять на берег Золотої нашої Липи, до тієї кладки, якою перейшов колись Зіновій, сідають собі під вільхою, під деревом, що червоніє від змаху сокири, і слухають... і стають мембраною, а може, струною, що ловить в полон сни ластівок і бджіл; і ловлять хруст листочка, що обламався з гілки й полетів на землю, немов мотіль, шарудячи крилами; і чує вона, як росте у нашій старій криниці трава, що зветься коза-баран; і переповнює її золотий дзвін пшениці, що котиться десь там попід горбами широкою рікою; і нипає Ті слух по лісах, по ярах, всотуючи у себе шерехи, писки, страх, плач зайчати під межею; і чують мої мама, як каміння росте на бродах Золотої Липи; і впізнає вона сторожку ходу колгоспних злодіїв, що орудують уночі, немов сови: той несе з ферми півмішка комбікорму, той з поля двигає піввоза буряків, той колосся нарізав курям, а той — волоття конюшини, а той — повзаючи, тягне з рядків моркву.
Мої мама сидять посеред ночі, посеред океану на білому камені, а мелодія звуків і шерехів пливе повз неї і крізь неї, вони у ній озвучуються й пливуть собі далі або ж топляться в річці, або ж губляться в травах, або ж западаються в нори; всі звуки, шерехи, шелести, зітхання мою маму і не цікавлять, вони, немов антена, що націлена на інші світи... вона націлена на Зеникові кроки, на його голос, на його постріл, на квиління поранене, на передсмертне його зітхання, на придушений шепіт у глибокій криївці десь у лісових дебрях.
Десь у дебрях ти існуєш, сину мій Зіновію?
Десь воюєш?
Десь любиш?
Десь дзвониш кайданами?
Десь проклинаєш мене?
Десь умираєш щоденно у тисячний раз?
І воскреснеш колись?
Озовися, сину мій Зіновію!
Дарма. Нічна симфонія пливе крізь неї і повз неї без Зеникового сліду, і пливуть, пливуть роки у ясенових подіях, і вже посивіло її волосся, і дарма вона сидить під вільхою і волає беззвучно на цілу просторінь ночі; "Гей, Зенку мій, озовися!!!"; і дарма вона скликає птахів нічних і денних і запитує, чи не виділи вони в лісах, у ярах, на чистому полі юнака з карабіном, що пішов за Україну воювати. Може, він, птиці небесні, лежить поранений і нема кому завити йому рани? Може, впав у сибірських снігах і нема кому його підвести? Може, в тюрмах підземних сохне з голоду й нема кому подати йому скибочку хліба? Може, лежить він непогребений серед поля і круки викльовують йому очі?
У нього очі були сині...
У нього волосся було біле, як льон.
І сам він молоденький, як молодий явір.
Птахи денні і нічні мовчать; звірі нічого про Зенка не чули; вітри, що котилися світами, давно не бачили юнака, що пішов воювати за Україну.