З погляду вічності

Павло Загребельний

Сторінка 42 з 47

Ми з Алею запрошуємо вас усіх.

Я поглянув на Євгена: що він?

— Щось у мене голова болить,— не знайшов той нічого ліпшого.

— Вчадів од роботи,— засміялася Аля,— піди прогуляйся, тоді приходь, коли так.

— Це ідея,— зрадів і я,— ми з Євгеном трохи пройдемось, а пізніше забіжимо. Поки Гриша витарабанить вам усі свої теорії. Вірніше, залишки теорій.

— Ти глибоко помиляєшся, Череда, сподіваючись, що в мені тільки залишки від теорій,— аж підстрибнув Фрусін.— Все лиш починається! Все...

Аля затулила йому долонею рота, Гриша замукав крізь долоню.

— Ходімо,— смикнув я Євгена,— ходім, а то нас позбавлять свободи пересувань так само брутально, як Гришу позбавили свободи слова.

Ми пішли, і я став навертати до центру міста, спрямовуючи Євгена до тої клумби, де було так багато мовчазних і солодких, мабуть, для нього вистоювань, але Євген не піддався, він рішуче завернув од центру, він рвав кудись на околиці, він квапився так, що я насилу поспішав за ним.

— Куди ти мчиш? — загукав я йому.— Чи тебе в шию женуть? Чи...— Мало не ляпнув: "Чи на побачення біжиш?" Та вчасно стримався.

Ми поблукали над річкою, подивилися на холодну брунатну по-осінньому воду. Десь палили вже листя в садах і зів'ялі від перших приморозків трави. Дими збиралися в повільні валки, з'єднувалися з димами заводу, тягнулися понад річкою вдалину, і повітря після них набувало прогірклості й пронизливої легкості.

Потім ми пішли на Глиняну гірку, од якої лишилася сама назва, та й то неофіційна, бо тепер через гірку проходив широкий проспект Гагаріна, а сама Гірка називалася площею Космонавтів і обставлена була хіба ж такими будинками. Євген водив мене довго по Глиняній гірці, мовби шукав там учорашнього дня, мабуть, Шляхтич-старший учора переповів йому свою історію, може, додав щось нове, чого ще ніхто не знав, і ось тепер Євген ходить по слідах минулого, бо він і сам у недавньому, вчорашньому чи позавчорашньому минулому; йому ще з думки не йде Аля, тут лишалося тільки співчувати, як то водиться серед тих, куди Євген попав через власну примхливість і знову ж таки... через Алю. "Користуюсь нагодою, щоб висловити нашому дорогому другу глибоке..." Я спробував скласти урочисто-жартївливе послання на знак співчуття — Євген лишився незворушний.

Я звернув увагу на безліч приватних автомашин "Волг" і "Москвичів", які мчали по проспекту Гагаріна, виривалися за місто, на простір, нагадав йому про наш "Запорожець", хоч "Запорожці" й не користувалися популярністю в нашому металургійному місті, але й тут Євген лишився камінно-замкнутий і похмурий через свою-несвою Алю. Згадуй, зітхай, горюй. Тьфу!

— Ну, раз так,— сказав розізлено я,— тоді я прочитаю наш з тобою гороскоп, бо ми обидва народилися в грудні місяці під знаком Козерога, і все наше життя має пройти однаково, хоч ти кисни, хоч гопки бий.

Він поглянув на мене з якимось проблиском цікавості в очах. Видно, ще сподівався, що в гороскопі можуть бути якісь сподіванки на Алю. Ну ж, дзуськи!

— Слухай,— сказав я і затарабанив: — Характер несталий. Нахили більше до зла, аніж до добра. Часто буде в полоні заздрощів і в таку мить не пощадить нікого. Буде мстивий і користолюбний. Згодом намагатиметься виправитись, але буде вже пізно. Його боятимуться. Всіх він запідозрюватиме, його судитимуть. Потрапить до в'язниці. Втікатиме — упіймають. Улюблені його заняття: холодний душ і танці. В любові— несталий, багато дівчат покине, деяких зганьбить. Одна його все ж притягне до суду. В тридцять два роки провалиться на льоду. Матиме болі в крижах. Буде пограбований. З мстивості одружиться з удовицею. Народжений під цим знаком хай остерігається снігу, льоду, забрудненого повітря, спиртних напоїв, домів із лихою славою. Його сторони світу: захід, схід, південь. Туди хай ставить головою свою постіль. Але однаково приходитимуть йому звідти нещастя, тільки й того, що менше, ніж з півночі...

— Все? — спитав Євген, скориставшись із мого передиху.

— Ще не все.

— Мабуть, досить і цього. І так зібрав усю гидоту, яка тільки можлива.

— Гороскоп, брате, мобілізує. Він не розслаблює, це тобі не циганське ворожіння...

— Давно ти вдарився в це?

— З учорашнього дня. Як побачив деяких піжонів у незім'ятих штанях на імпортному дивані,— засміявся я.—Чи, може, ти згадував дипломатію? Мабуть, дипломати навіть перед тим, як втратити свідомість, перевіряють, чи напрасовано рубчик на штанях?

— Мені справді гірко,— тихо промовив Євген.— Невже не розумієш, Митю?

— Я?.. Не розумію?..— І тоді я розповів йому про радісно-сірі очі. Першому розповів і одкрився.

Ми вже давно спустилися з Глиняної гірки, пройшли центром міста, поминули пошту й історично-трагічну клумбу, на яку Євген, здається, не звернув сьогодні жодної уваги, наближалися вже до "Ділового клубу", а я все розповідав про зелені ліси, про танковий вимарш, про свій політ із сталевої башти на м'яку землю, про тиху лісничівку і про небо, всіяне, заповнене радісно-сірими очима. Євген не перебивав. Слухав уважно, довго мовчав по закінченні моєї розповіді, тоді сказав:

— Може, ми обидва з тобою дурні? А може, так і треба?

"Діловий клуб" був перед нами. Настав час вибирати.

— Підемо? — спитав я Євгена, киваючії на балкон Шляхтичів.

— Колись батько переконував мене, що послух вищий за почуття,— сказав Євген,— що справжня велич — тільки в послухові. Я не повірив. Та й не міг повірити. Утік сюди.

— І не помилився. Вірив у твої почуття спершу я, тепер повірив ти в мої. Ми таки купимо "Запорожця" і поїдемо шукати радісно-сірі очі. А тепер ходімо до Шляхтичів!

І ми пішли до Шляхтичів.

21

А щоб прийти належно-урочистим чином, ми повернулися до гастронома й закупили відповідну кількість "Шампанського", ясна річ, в межах нашого з Євгеном бюджету.

Марні зусилля! Бо якщо нас і зауважено, то "Шампанського" принаймні не помічено. Але суть не в ньому.

Відчинила нам... Євгенова тітка. Ясна річ, я очолював нашу процесію, тому мені першому припала честь наштовхнутися на тітку, і я для певності зазирнув за двері, щоб переконатися, чи не помилилися ми адресою. Ні, не помилилися. Тоді я озирнувся на Євгена: чи не доведеться ще раз, як то було колись, викликати пожежників? Євгенові було однаково. Викликай кого завгодно, вичитав я з його сумних очей, однаково ніхто не порятує: ні бог, ні цар, ані герой. З такими настроями боротися важко, йти вперед ще важче, але що мені лишалося? Вперед і тільки вперед! Я відтрутив тітку з мовчазною затятістю, очистив шлях для Євгена і майже попхав його до кімнат, звідки долинав гомін багатьох, саме багатьох голосів.

Там було так багато і таких несподіваних сьогодні тут людей, що ми могли б і не приходити. А втім, як то не приходити? Молодість — наше майбутнє, а тут молодістю не дуже пахло. Аля та Шляхтич — ось і вся молодість. А то поважність, почесність, урочистість, навіть старість. Колись найталановитіший поет гаркнув: "Стар?.. Убивать! На пепельницы черепа".

Але цих його слів тепер не цитують, не цитуватимемо й ми з Євгеном. Навпаки, ми принесли сюди дари у вигляді "Шампанського". Цього ніхто не помітив. Не звернули уваги на нас. Тільки Чемерис пробурчав:

— А, молоді? Прийшли?..

За довгим столом відбувалася вечеря. Не таємна й не остання, можемо назвати її першою вечерею; відбувалася вона не так на честь з'єднання двох молодих сердець, мабуть, як на честь нашої першої перемоги сьогодні в цеху, бо зібралися тут люди службові і переважно чоловічої статі, якщо не брати до уваги Алі як головної дійової особи та Євгенової тітки — цього надійного охоронця входів і виходів, а також моєї мами, яку ми побачили згодом. Так само згодом ми побачили й Гришу Фрусіна, який, начепивши фартушок, як колись у нас товариш Токовий, варив на кухні каву, сам її приносив до столу і безсоромно розхвалював.

Аля і Шляхтич сиділи у центрі, це не вимагає ні пояснень, ні коментарів, тут усе зрозуміло. Чемерис у своїх батьківських гордощах мав би доторкуватися ліктем якщо не доччиного ліктя, то бодай зятевого. Але його відтіснили, скориставшись з постійно виявлюваної зневаги до зовнішніх форм і умовностей. І хто ж відтіснив? Не старий Шляхтич, який перебільшено, урочисто й почесно, сказати б, кульгаючи, розносив напої й наїдки разом із моєю мамою, і не почесний майстер Череда, сусід і давній знайомий Шляхтичів, і не директор заводу, який теж сидів аж на самім краю столу, зіпхнутий, так би мовити, на периферію чи то через свою скромність, а чи вже й через старість, і не секретар парткому Василенко, якому не личило занадто близько сидіти коло молодожонів через свою партійну посаду, йому належалася середина, нейтралізм, доброзичливий, але нейтралізм,— сидів там ще наш заводський поет, подія небуденна і дивна трохи, але й не поет відсунув Чемериса від молодих, бо поетам судилася скромність за покликанням, окрім того, вони завжди повинні триматися трохи осторонь, щоб бачити більше і випадком не отримати того, чого б не хотів отримати, аж до стусанів включно (щоправда, одне місце коло Шляхтича Льоні було зарезервоване для моєї мами, бо навряд, щоб Євгенова тітка захотіла висиджуватися тут на материнськім місці в той час, як її улюблений племінник страждає болісно й невтишимо). Але місце коло Алі... Хто ж займав його? Кого не названо в цьому переліку? Гриша Фрусін, вже сказано, варив каву на кухні, ми й не знали ще, тут він чи ні, ми з Євгеном щойно прийшли й стовбичили в дверях, тримаючи по оберемку великих темних пляшок із сріблястими шийками; директор заводу, сказано теж, зіпхнутий був на периферію столу, ким же,— нахабство виникає і процвітає там, де влада старіє; коло Алі викрасувався в усій самовдоволеності своєї нікчемності товариш Токовий! І ніхто його не проганяв звідси, ніхто не наважився хоч турнути подалі від молодої!

Я поставив свої пляшки просто на підлогу, кивнувшії Євгенові, щоб він робив те саме, метнувся на кухню, бо ж знав у цій квартирі все, як у себе вдома, взяв там табуретку, приніс її до столу, легко відтрутив плечем Токового разом із його стільцем і поставив свою табуретку між Токовим і Алею.

— Записано,— намагаючись перевести все в жарт, вигукнув Токовий.— Митько підбиває клинці...

Я всідався на табуретці довго й грунтовно.

— Зараз принесе табуретку Євген, вам доведеться сунутися ще далі, товаришу Токовий,— нарешті вмостившись, пообіцяв я своєму сусідові.

Василенко, який сидів навпроти, розкотисто сміявся з наших переміщень, ще більше сміявся він, коли я втулив між собою й Токовим також і Євгена, потім налив нам по чарці, чокнувся з нами й з Алею, продекламував, підморгуючи до нас обох:

— "А юноша торопится меж тем мир изумить и спину гнет прилежно..."

Поет пив горілку на другому кінці столу і шарудів перед носом у директора заводу якимись довгими смужками газетного паперу, задрукованого чомусь лише з одного боку.

— Спробуйте підійти до Шляхтича,— наставляв він здалеку свої кущуваті брови на Льоню,— адже він абсолютно некомунікабельний чоловік.

— Що? — загукала Аля.— Який?

— Некомунікабельний,— повторив поет, насолоджуючись словом, яке йому принесло на язик, звичайно ж, не молоко заводської корови і яке, коли б розкласти його на складові частини, не стало б менше безглуздим, ніж ціляком.

41 42 43 44 45 46 47