Кинув інструмент під пасажирське сидіння, підкачав бензин, зціпивши залишки зубів, штовхнув Жигулика з узгірка, завів і поїхав. Жодного цілого скла в автівочці не було й Лука сподівався, що зустрічний вітер виявиться гарним засобом від раптової втрати притомності.
Минаючи про всяк випадок Мар'янівку, покотив жахливою бруківкою через Зелений Хутір, а вже коли виїхав на рожищівський шлях, звернув на майданчик з купами щебеню, де заховав автівку за однією з куп і заглушив мотор. Хоч і холодно, а мусив перечекати, щоб у село в'їхати на світанку. Не будитиме ж він бабу Варку чорним привидом посеред ночі. Баба тобі не бувалий таксист – у старої може й серце зупинитися!
Гарячково мізкуючи, де б його схоронитися від правдожерів, Лука не вимудрував кращого, як відгукнутися на щире запрошення до провідин від давньої михайлівської сусідки. Баба Варка досі зі сльозами згадувала свого "майже онучка" Бориславчика – на цьому й зійдуться, до того ж, у колишньої молочниці було де сховати автівку.
Лука постукав до її хати, щойно грузький осінній туман забарвився в сиве. Хазяйка клацнула засувкою, відсахнулася, вгледівши перед собою страхітливу темно-синю мармизу.
– Не лякайтеся, Бабо Варко! Це я, Лука – Бориславчиків батько, згадали? Ви казали провідувати й от…
– Боже – Лука! – перехрестилася баба. – Лука Іванович! А що ж це в тебе, голубе, з лицем?
– Синій я, бабо Варко. Синяк. Правдоріз! Чули?
– Еге – Правдоріз! А я, дурна, думала – то брешуть!
– Не брешуть! Ну що – пустите на кілька днів погостювати? Не бійтеся – я з харчами – банку меду вам дам за клопоти, тушкованки кролячої!
– Та Господи! Та гостюй! Я що – хата пуста, хоч з котом співай! – баба Варка енергійно замахала сухими руками, що мало символізувати гостинність.
– Тільки в мене машина, можна, я її в стодолу зажену? – ви казали: стодола порожня стоїть?
– Та Господи! Та заганяй, голубе! Тільки ж гляди, бо там ще шифер впаде!
– Ви так гарно про Бориславчика згадували – аж клубок підступив і на серці скребнуло. А що, – думаю, — як бабу Варку провідати?
– Еге, еге, Бориславчик! – немов онучок був мені!
– Тільки… мене, бабо Варко, поліція розшукує…
– Поліція! А за…
– Та ви не лякайтеся – за це! – Лука тицьнув собі пальцем у обличчя. – Ви по селу тільки нікому про мене не розпатя… не розказуйте, а я більше в стодолі – біля машини відсипатимусь!
– Та Господи, та відсипайся! – цього разу баба Варка махнула рукою не гостинно, а злякано.
– І ще… у вас ночви є?
– Ночви?
– Ночви.
– Еге – є.
– Несіть!
– Зараз?
– Зараз!
Лука. Останні обльоти
У баби Варки гостювальник облаштувався навіть нівроку. Оприбуткувавши його припаси, хазяйка варила Луці запашні супи й кулеші, переконавшись, що гість категорично відмовляється ночувати в хаті, нанесла йому в стодолу постелі, навіть дозволила протягти туди електроподовжувач – для кип'ятильника. Впродовж кількох довгих осінніх вечорів баба розважала пожильця історіями з власного життя, спогадами про свого незабутнього Сашка, такого роботящого – було, вранці, поки вона ще тільки прокидалася, він уже встигав обпорати трьох корів, а це тобі не дурничка; розказувала про дітей, які живуть далеко й провідують рідко.
Власне, хто вирішив, що я розумний, а вона дурна? – сказав собі Лука й виклав бабі історію розриву з Оксаною. Вислухавши, співрозмовниця підтвердила, що дурна таки не вона, а він, що в житті як на довгій ниві, що треба жити для дітей, що роботящість її незабутнього Сашка, траплялося, виходила за межі хліва й поширювалася на соковитих михайлівських молодиць, і що – баба Варка знала, лупцювала працелюбця налигачем, але сім'ю берегла.
– Ти, голубе, нікому не вір – ти жінці вір, бо вона мати твого Бориславчика!
– І власним очам не вірити?
– Еге, й очам не вір! Зрівняв – то очі, а то дитина!
– Та до чого тут дитина? – я через дитину в біга пішов!
– Ти не в біга йди – ти до жінки йди!
– Я й іду – лишень не знайду ніяк! Ох, бабо, не були ви в моїй шкурі!
– Еге, куди нам…
– Жіноча солідарність у вас нуртує!
– Еге…
Не могла тільки гостинна баба Варка до ночов на синій голові гостювальника звикнути, а той так і шкандибав подвір'ям: в одній руці ковінька, а другою ночви притримує. Навіть у нужник, що в кінці двору за повіточкою, з ночвами на макітрі дибуляв, добре – хоч не посеред дня, а більше в потемках.
Через ту притичину для зв'язку з Пашкою Лука й за село потикатися передумав як планував перше. Виїздити щовечора автівкою означало засвітитися чи не на пів-району, а шпортатись по бур'янах із костуром у руці, каструлею під пахвою та металевою "парасолькою" над головою – несила. Ризикну! – вирішив і мобільника з каструлі діставав прямо в стодолі, де з високих бантин звисали старі мотузки, а залишки сіна по кутах ретельно переточувала голодна мишва. Втім доповіді друзяки розмаїтістю не вражали: "джерело інфекції не виявлено!" Конспіратор…
Може не там виявляємо? – ївся Лука, пролежуючи боки в кублі, яке вимостив собі прямо в Жигулику та люто боронячи його від украй знахабнілих гризунів. – Може Оксана й не в Білій Церкві, може вона вмисно згадувала це місто, щоб пустити мене хибним слідом? Тоді залишається високоурядовець Лосось. Ні, не підпустять мене до Лосося – схоплять!
На четвертий день гостювання баба Варка принесла тривожну новину: двері сільради прикрашає папірець з портретом Луки й з написом, що розшукується, мовляв, особливо небезпечний злочинець. Хто побачить – повідомити туди й туди! Портрет, до речі, на живого Луку зовсім не схожий.
– Сусіди про мене знають? – стривожився розшукуваний.
– Вони мовчатимуть! – заявила господиня.
– А раптом?..
– Не сумлівайся! – категорично запевнила хазяйка.
А ще за два дні Лука втямив і причину бабиної певності.
– Голубе, в нас тушкованка закінчилась, і мед!
– Як? Я ж вам цілу трилітровку дав! Та й тушкованки…
– Еге – чи я його з'їла – в баби й зубів нема! Сусідам роздала – аби тебе не виказували: Нелі, що в колишній вашій хаті живе, Добривечірисі з-за городу, Наді Коваленчисі, бабі Марії, Сильвестрівні… Та, міркую, треба ще підмазати, бо сказано, що від спокус горе світові!
– Чортяка, й вони всі про мене знають?
– Та хто твоїх ночов не вздрів!
– Чортяка! В мене ще одна трилітровка меду й усе!
– Днів на два вистачить!
– Гаразд, бабо Варко. За два дні однаково виїду – гаряче тут стає!
– Еге!
А назавтра від друзяки-конспіратора прийшло аж дві есемески й перша ж оголомшила правдовидця довгоочікуваною вістю: "ТОВ Київщина-агро. Софії Білицької 18". Нарешті! – знетямився від радості Лука. Отже вони з Пашкою все вирахували правильно! Отже скоро, дуже скоро він побачить Оксану, з'ясує, що ж справді сталося чотирнадцять років тому на стоянці перед торгівельним центром Гермес, зраджувала вона йому чи не зраджувала, мав Лука підстави для розриву, чи не мав! І запорукою категоричності й неспростовності висновків буде його неоціненна синявість!
Звісно, Лука не сумнівається, адже що б там баба Варка не розпатякувала, а власні очі є власні очі, й він доведе свою правоту дорослому сину, вони потиснуть одне одному руки, Лука віддасть Бориславові пакуночок з грошима за підгірцівську хату: ось – це твоя спадщина! А раптом станеться неймовірне, раптом з'ясується, що… Тоді Лука стане навколішки й проситиме вибачення — корона з голови не впаде, хіба ночви! Тоді – знебарвлення й на Поташ – до своїх бджілок, до кролів, до Хлястика. Бо тоді вони його не простять… Певно не простять… Хоча вірогідність такого результату "випробування на правдивість" мізерна.
Втім знебарвлення Лука пройде за будь-якого результату. На нелегальному становищі він довго не витримає: нога болить, у лівому боці шпигає до зойків, бодай раз на день, бодай ненадовго й без видінь та непритомніє… Без щоденних ін'єкцій Мстислава Марковича організм на повну гучність сповіщає про свої негаразди життєствердним болем і довго опиратися цим сповіщенням Луці не стане сил.
Отже треба їхати. Віслюкові втямки, що вдень автівкою без жодного "живого" скла доїдеш лише до поліцейського патруля, а судячи з оголошення на дверях Михайлівської сільради, патруль у цих краях може вигулькнути в найнесподіванішому місці. Отже треба їхати вночі. Але Оксану вночі не розшукаєш, а вдень містом із балією на голові не порозгулюєш. Отже в нього буде обмаль часу – хтозна, як швидко дані з супутника доходять до місцевих вартівників порядку. Але найперше – треба розжитися окулярами, або якимсь шоломом. Одна справа – тихцем котити без лобового скла від Поташа до Михайлівки й зовсім інша – гнати понад сто кілометрів на Білу Церкву. Тут без допомоги гостинної хазяйки не обійтись…
В'їхавши в тему баба Варка повідомила, що на скутері гасає онук Наді Коваленчихи – непутящий Ігорьок. Вчиться розбишака в Рожищеві, але залізного коня тримає в баби. Лука пхнув старій молочниці жменю купюр і наказав, щоб шолома в Коваленчихи купила за будь-яку ціну. І лише вирядивши хазяйку на завдання, згадав, що сьогодні від Пашки прийшло аж два повідомлення. Дістав з каструлі мобільник, прочитав: "Тебе розшукує англійський журналіст". Чортяка, лише Бі-Бі-Сі мені тут не вистачало! – роздратовано видалив есемеску й подибав у хату – голитися, а поголившись заходився готувати Жигулика до поїздки.
На придбаний бабою Варкою за божевільні гроші шолом неможливо було дивитися без жалю: вияложений чимось підозріло схожим на пташиний послід, з тріснутим плексигласом… Оглядаючи придбання, Лука запідозрив, що в ньому неслись кури, але обирати не доводилось.
Окрім шолома проворна хазяйка принесла ще одну, цього разу вже загрозливішу, вість:
– Чув, голубе, як Нелин Рудик нетямився?
– Чув.
– Приходили до неї – про колишніх власників розпитували: чи не озивався хто?
– І що? – Луці пройняло холодом болящий бік.
– Нічого – ще Неля твою тушкованку не доїла й чай із медом не допила!
Коло звужується! – подумав правдовидець. – Точніше – зашморг. Навколо моєї шиї зашморг, а навколо шиї шановного Президента що – чіпкі пазурі всевладного Домнула? Якого дідька приїздив той божевільний, коли в Україні власних божевільних, як ото травневого дня бджіл над Поташем!
– Вночі поїду! Тож уклін вам, бабо Варко, за гостину й вибачайте, коли що не так!
– Еге, не гоню, та їдь, Луко Івановичу – може хлопчика свого, Бориславчика стрінеш! – хлипнула баба.
– Ще дзеркало мені своє продайте, або подаруйте – те, що в прихожій висить!
– Та Господи – бери! – вона вже перестала дивуватися забаганкам гостя.