Жаїра. Том 2. На волі

Або такі ж дикі кочові сарацени*, що за­воювали висококультурні держави Малої Азії, не зробили пустелі, не затримали поступу на кілька віків? Але це ще не таке страшне. Найстрашніше наступає тоді, коли пере­можений визнає себе чимсь нижчим від переможця. З цього моменту щойно починається правдива перемога во­рога! Я б міг навести тобі багато прикладів з тієї самої іс­торії, коли люди, що стояли на високому щаблі культури, й цивілізації, плазували перед грубою варварською силою. Але для тебе вистачить одного Макука: він, бачиш, "почу­ває себе серед білих, як рівний з рівними", бо з усіх сил старається дотягнутися до них. Він ніяк не може того збаг­нути, що серед тих білих, на яких він взорується, рідко є такий, який писати вміє. Для Макуки кожен білий — це символ вищости. І Макуко завжди буде себе почувати ниж­чим, хоч сам є людиною освіченою...

— Скажи "був", Татаурано, — несміливо поправила Жаїра, — бо Макуко більше не живе...

— Правда! — зідхнув Татаурана. — Але, — додав по павзі, — лишилося ще їх досить.

— Це ти про мене думаєш?

— І про тебе також.

— Я, Татаурано, вже вродилась у рабстві...

Татаурана мало був не сказав: "Тінь також народила­ся в рабстві", — але не сказав того, бо був знеохочений до дальшої розмови. Лише в душі його знову щось скрик­нуло:

"Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!"

* * *

Увечері зібралася ньємонґаба — уперше по кількох тижнях знову під головуванням улюбленого вождя. Але жаль наліг на голови радного кола і тремтів у завитках диму над вогнищем, а щербини по тих, які лишилися десь там позаду, посіла жалоба. Біля порожнього місця, що належало покійному Асу, сів малий Піра, і його прийнято з шанобою та ласкою.

Мадіаї здав свої обов'язки та звіт за час хвороби морубішаби. йому винесено одностайну подяку за труди й признано, що він усе робив якнайкраще. Далі рада пе­рейшла до питання: що робити далі? Властиво, це питання було вже вирішене, і лишилося устійнити, чи йдуть на захід усі разом, чи знову самі посли?

По короткому обговоренні прийшли до висновку, що найкраще буде знову вислати послів. Коли б вийшло ціле плем'я — треба було б більшу половину часу в дорозі присвячувати прохарчуванню. Самотні ж чоловіки можуть іти, не зупиняючись, і все щось розстарають собі на заспо­коєння голоду.

Нарешті виринуло питання: хто піде?

Першим виявив бажання йти Татаурана, але вся рада запротестувала в один голос: Татаурана не може йти, він ще потребує місяць, щоб стати на ноги! Не дозволили та­кож іти Арусаві, бо Нін, як спритний риболов, тепер до­ставляв більшу частину прохарчування для племени.

І нараз устав Піра:

— Дозволь мені радити, морубішабо!

Отроки палили по обіді своє вогнище й радили свою раду, але ніхто не знав, про що. І аж тепер Піра заговорив:

— Ми врадили просити ньємонґабу племени, щоб нас вислано послами. Кожен муж тепер і кожний юнак, що са­мостійно полює, потрібні для оселі. А з нас користи мало. То хай ми підемо.

— Всі? — поцікавився Татаурана.

— Як рада племени накаже — підемо всі.

Рада почала перечити. Не хотіла сказати одверто, що бажання отроків смішне — звичайно, дитинне! Але через те, що ніхто не хотів уразити малих аресів, брали справу ніби поважно:

— Ще не чувано ніколи, щоб отроків посилали до ін­ших племен на переговори. З цим завжди йдуть дорослі мужі...

— З отроками інші племена не схочуть навіть гово­рити...

— І що подумають собі про аресів, які висилають на переговори отроків?

— Зрештою, отроки не можуть іти, бо не дадуть собі самі ради в пралісі. Вони ж іще самостійно не можуть полювати...

Але Піра твердо стояв на своєму. Вичерпавши всі сло­весні аргументи, він видобув з-за опаски якусь хустину, за­шкарублу від потемнілої крови, і показав присутнім:

— Дивіться, ареси, це — кров мого батька! Коли його принесли з оселі ґвалашів, я не вірив, що він мертвий. Я обтирав його рани цією хустиною, давав йому воду і про­сив обізватися до мене. Але в моєму батькові вже не було життя, і його поховали разом з іншими вояками. І від мого такого прекрасного батька, що був найбільшим серед індіян, не лишилося нічого — тільки оця хустина, змочена його кров'ю, Я ніколи не розстаюся з нею. Коли тримаю її в руці — у мене пашить долоня, коли прикладу її до грудей — у мене тріскає серце, коли прикладу її до вуха — вона говорить. Кров мого батька говорить до мене, ареси! Я не маю спокою, я плачу ночами, я плачу вдень, коли ніхто не бачить, моя сила сходить сльозами, але жаль не меншає. Я не можу більше так, ареси! Я не маю права подарувати білим смерти мого батька, і тому я мушу йти!

Рясні сльози текли з темних очей малого морубішаби, а голос його з великого недитячого болю звучав розбитим дзвоном. Він спинився на мить, змахнув сльози і знову за­говорив серед загальної тиші:

— Пустіть мене, ареси, хай я піду! Не зроблю сорому для племени, хоч я ще тільки отрок. Я піду від оселі до оселі, показуватиму всім оцю хустину і так промовлятиму: "Індіяни! На цій хустині кров найбільшого мужа серед усіх індіян. Не хочу називати його по імени, щоб не триво­жити духа померлого, але цим велетнем був мій батько. Він поліг, обороняючи оселю ґвалашів від ворога. Я зібрав його кров у цю хустину і плачу над нею. Індіяни, коли ви не хочете, щоб ваші сини плакали над вашою кров'ю так, як я плачу над кров'ю свого батька, — ви мусите мене по­слухати! А я, Піра, морубішаба ради отроків племени арес, кажу вам, що, коли ви не хочете запасати стріл і списів проти ворога, накажіть вашим синам, щоб вони запаса­лися отакими хустинами. Чистими хустинами, які потім ста­нуть від вашої крови темними і твердими, як оця! Потім ваші сини змиватимуть з неї плями і розмочуватимуть її своїми сльозами, як я. Але не змиють і не розмочать — також, як я... Індіяни, я кажу вам, що, доки білий ворог ходитиме по наших землях, доти ваші діти ніколи не зна­тимуть, чи вони завтра не будуть сиротами і рабами! І ще кажу вам таке: готуйте стріли і списи, щоб ваші душі не плакали на Блакитних Горах, дивлячись на синів, що пла­чуть над вашою кров'ю"...

Піра згорнув хустину, притиснув її до грудей і сів. А рада сиділа мовчки, і в багатьох мужів обличчя були мокрі від сліз.

— Так не міг промовляти отрок! — врешті скрикнув Мадіаї, люто вдаривши кулаком об землю.

— Його устами промовляла батькова кров... — ви­словив припущення Арусаві.

— Його батько ніколи не вмів добре говорити... — зауважив Маріо.

— Але вмів добре думати і свої думки вложив у серце синові! — докінчив Леонідас.

І тоді обізвався Білий Крук.

— Ареси, — сказав, — пригадайте, що було колись говорено на раді про дрібну траву, яка найскоріше загоря­ється і може стати причиною великої пожежі в пралісі. Пригадайте слова нашого морубішаби, який сказав: "Ко­ли б цих слів не сказала дитина, то закричав би цілий пра­ліс і кожний камінь у горах". А я ще скажу так: На такі слова, як ми оце тепер почули від Піри, мусить обізватись навіть камінь! Коли б їх сказав дорослий муж — вони б не били так боляче. І ще скажу вам так: Коли Піра не промо­вить до сумління наших племен — то ніхто не промовить. Хай отрок іде! Я скінчив...

Більше ніхто не перечив. Татаурана тричі покликав до слова, і тричі рада відповіла мовчанкою.

Тоді вождь встав і підняв берло.

— Піра візьме ще двох отроків і піде, — сказав ко­ротко. — Але самих їх не пустимо. Мусимо дати кількох мужів для охорони й помочі. Хто піде?

— Я! — перший обізвався Мадіаї.

— Я! — підвівся Аканґасу. — Піра — син мого бра­та — мій син. Я йду з ним.

— Гаразд. Хто ще?

Зголосився ще Леонідас.

— Досить! Тепер питання: як післанці вийдуть звідси?

— Це беру на себе! — сказав Аракшо.

Татаурана спустив берло вниз.

* * *

Уночі бачено Сторожиху разом з Аракшо, а ранком вибраних післанців уже не було в оселі. Не одному кортіло спитати, чому не дозволено попрощатися з послами, як велить звичай, але Аракшо мав так суворо стиснені уста, що ніхто не важився нічого питати...

Ворог

Усе частіше поверталися мужі з полювання без добичі_г усе менше ставало овочів у лісі, і все далі доводилося ходити за здобуванням харчів. Плем'я скінчило останні запаси харчів і жило впроголодь. На рибу вже й дивитися ніхто не хотів, але мусіли їсти, бо ще однієї тільки риби не бракувало.

Врешті звернулися до Аракшо й просили його, щоб він показав їм дорогу, якою післанці дісталися на другий бік ріки. А там, за рікою, напевне можна було ще полювати. Та Аракшо нічого сам не міг зробити без Сторожихи, а та, мов на злість, уже з тиждень не показувалася.

І раптом одного дня від ріки прилетіли перелякані підростки, які помагали Арусаві ловити рибу.

— Ворог!!! — ляментували вони, намагаючись пере­кричати один одного. — Ворог на другому боці ріки! Вби­ли стрілою Арусаві, і він поплив з водою!

У першій хвилині всі остовпіли, але зараз же мужі по­чали хапати луки й кинулися бігти.

— Стійте! — зупинив їх Татаурана. — Нас усього жмінька, і ніхто не сміє кидати життям насліпо! Хай діти розкажуть толком! Говори ти, Тетекера, але коротко і зро­зуміло! Ну?

Тетекера — найстарший серед хлопців — почав опові­дати, йому допомагали інші, а врешті повторили те саме: вони ловили рибу, аж раптом з протилежного боку ріки свиснуло дві стріли. Одна мало не поранила Кембіте, а дру­га прошила наскрізь Арусаві, і вода його понесла. Отроки хотіли затримати тіло, але впало ще дві стріли — було не­безпечно. І вони кинулися тікати.

— Хто ж стріляв? Бачили ворога?

Ні, ворога вони не бачили. Протилежний берег висо­кий і поріс понад краєм корчами. Але Арусаві загинув. Вода зачервоніла від його крови, і прудка течія понесла тіло на гострі каміння.

Забігали, рвучи на собі волосся, жінки, їхні голосіння підхопили діти, а мужі стали в коло, тісно голова до го­лови, і почали нараджуватися:

— Це може бути якесь індіянське плем'я — тоді тре­ба б з ними устійнити мир...

— Це може бути просто кілька мисливців з якогось племени, що зайшли далеко на полювання...

— Хтось мусить піти на те місце й розвідати...

— Оповісти їм нашу біду й наші наміри...

— Але вони вбили Арусаві...

— Бо вони не знали...

"Бах-бах-бах!..." — гримнуло раптом за рікою і луною озвалося по горах.

Справа вияснилася відразу: за рікою стояли білі.