В історії українського народу вони з'явилися, як з'являються найіпляхетніїпі легенди про істинних лицарів, оборонців рідного краю; як уособлення збройної міці і воїнської мужності багатьох і багатьох його поколінь.
На жаль, тепер уже ніхто не здатний з точністю до року з'ясувати, коли та де зародилася найперша ватага цих степових одчайдухів і що саме спонукало їх об'єднатися у козацькім товаристві; хто був їхнім ватажком та яка йому судилася доля.
А що козацька слава долинула до нас із давніх віків, отож єдиним свідченням існування перших козацьких загонів, їх поривань і боротьби, можуть слугувати хіба що скупі словеса літописців; описи вражених, зачарованих мандрівників та скарги "приборканих" іноземних правителів, які, звикнувши до безборонності південноукраїнських земель, вже десь у XV столітті раптом відчули, що на відроджуваних у славі й могутності теренах Київської Русі зростає нова військова сила, здатна давати войовникам Сходу і Заходу відсіч, якої свого часу вони зазнавали від могутніх дружин князів давньоукраїнських.
Саме виходячи з цих писемних джерел, усі знані досі козацькі історики — М. Бєльський, М. Максимович, Д. Яворницький, В. Антонович, М. Грушевський — одностайні в думці, що історично відомими в Україні козаків слід вважати з другої половини XV століття. Дехто спромагається навіть на точну дату — 1471 рік, тобто рік, якого Київське князівство, що доти зберігало певну автономію, було реорганізоване в одне з воєводств Польського королівства. Таку аргументацію М. Максимовича, на яку, не аналізуючи її, посилається й Д. Яворницький, мабуть, можна витлумачити так, що, втративши рештки державності, український народ почав самозгуртовуватися для захисту своїх земель на засадах народного ополчення.
Чому ж таке, досить пристойне, датування, найраніше з усіх можливих, не набуло офіційного статусу та й взагалі не прижилося, навіть у науковій літературі? Та тому що дата ця — 1471 рік — визначена була нашими істориками опосередковано, причому за досить дивною, як на мене, логікою: якщо зазначеного року Київське князівство перестало існувати, значить, можемо вважати, що того ж року було засноване й козацтво, тому що народу треба було захищатися. Як на гучні імена, котрі цієї версії дотримувалися, аргументація більш ніж слабка.
Вдавшись до опосередкованого визначення дати заснування козацтва, Максимович, Яворницький та їх послідовники припустилися суттєвої методологічної помилки. Вони, бачте, чомусь вирішили, що козацтво почало виникати тільки тоді, як зникла остання форма української державності, і постало питання національної оборони. При цьому вони зовсім не взяли до уваги соціально-економічне підґрунтя формування козацтва, яке виникало на землях, по суті, майже незаселених і практично не підлеглих юрисдикції ні Литви, ні Польщі, ні Кримського ханства чи Османської імперії, одне слово, на землях Дикого Поля.
Втікаючи від своїх панів та обживаючи ці земля, люди, що починали називати себе "козаками", мусили бути готовими до самозахисту і від татар, і від поляків з литовцями, чи якогось іншого війська, що могло опинитися в цих краях навіть тимчасово, ідучи походом на іншу державу.
Зникнення з політичної карти світу останнього українського державного формування, безсумнівно, могло стимулювати розбудову козацтва, активізувати і войовничо згуртувати його. Проте чому б не припустити, і теж опосередковано, що перші гурти козацтва з'явилися значно раніше? Причому відомо, що в багатьох випадках вони згуртовувалися на цеховій основі, оскільки були рибалками, пастухами, солеварами, зброярами, шкіряних справ майстрами...
Але треба геть не знати історії українського козацтва, або зовсім не поважати саме козацтво, щоб і досі ґрунтувати уявлення про нього тільки на "класових" легендах. У часи свого розквіту українське козацтво ніколи не витворювалося за класовою ознакою. До його ватаг, до "коша", вливались не селяни й кріпаки, а... лицарі, готові до самопожертви задля оборони рідного краю. Відтак брали до рук козацькі шаблі родовиті князі й бояри, старости і купці, спудеї братських шкіл і випускники академій, женці й ремісники...
Свого часу я вже казав, і стою на тому, що Запорізька Січ — то є суто українська модель середньовічного європейського лицарського Ордену, в якій войовничість народу й потреби самозахисту найідеальніше поєднувалися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу.
Гаразд, а яку ж дату, в даному випадку, слід вважати писемно засвідченою? Така дата, безсумнівно, існує, причому за давністю літ вона теж досить пристойна — 1489-й рік від Різдва Христового. Запитаєте, які аргументи на її користь? Будь ласка...
Так вже склалося, що одним із перших життєписців Українського козацтва став польський аристократ, історик, воїн і мандрівник Мартин Бєльський (1494—1575 рр.), автор "Всесвітньоїхроніки" ("Kronika wszystkyego swyata", Краків, 1551) та "Хроніки польської" ("Kronika polska", 1597, видана сином хроніста, істориком Іоахімом Бєльським). Принагідно слід згадати, що свого часу доля пов'язувала Мартина Бєльського з Галичиною, зокрема, відомо, що 22 серпня 1531 року, у складі війська польського короля Сигізмунда І Старого, він брав участь у битві проти армії молдавського господаря Петра IV Рареша, яка відбулася поблизу міста Обертин, що на Івано-Франківщині.
Козацтво наше організаційно формувалося та утверджувалося на силі за тих часів, коли українські землі й українська людність живили могутність, спочатку литовсько-української, потім польсько-литовсько-української держав і, попри всі утиски, що їх українське селянство, а згодом і козацтво, зазнавали від шляхти, все ж таки на першому етапі становлення цього визвольного руху українські козаки і польські жовніри здебільшого виступали як союзники в боротьбі зі спільними ворогами — Кримською і Білгородською ордами, Османською імперією, Молдовою та Московією. Тож чи ж варто дивуватися, що оборону українських земель польські хроністи завжди сприймали і як оборону земель польських?
Відтак, саме в "Хроніці польській" М. Бєльського віднаходимо свідчення про те, що 1489 року, в складі війська князя Яна Альбрехта, сина польського короля Казимира IV, уже діяв загін українських козаків. Женучи татарську орду, що вдерлася на Південне Поділля, князь Альбрехт увесь час тримав в авангарді козаків, які добре знали побузькі краї, відважно воювали і, зрештою, провели його військо до притоки Південного Бугу — річки Савранки.
Якщо придивитися до мали України, то побачимо, що між Дністром та Південним Бугом протікають дві річки, Савранка і Кодима, які впродовж кількох віків були порубіжними між Річчю Посполитою і Едисанською ордою, васалом Кримського ханства. Саме в незаселеному, кордонному чотирикутнику, що утворювався руслами цих рік, які в давні часи були досить повноводими, й почали гуртуватися перші козацькі ватаги, котрі ставали спільниками польських військ у боротьбі з татарами.
Водночас, за свідченням тієї ж "Хроніки" Мартина Бєльського, в іншому документі — Уставній грамоті Великого князя Литовського Олександра І, датованій 1499 роком, ідеться про козаків, що гуртувалися в основному гніздовищі козацтва — на Дніпрі, в районі Черкас.
Зрозуміло, що обидві ці дати правомірніше сприймати лише як запізніле відлуння справжніх часів зародження козацтва, яке свою історію, починаючи з найперших її кроків, мало звичай укладати не літописами й хроніками, а шаблями та пістолями, полишаючи по собі величну енциклопедію козацьких могил... Проте історіографія має свої канони, яких слід дотримуватися.
Тепер, звичайно, доводиться шкодувати, що предки наші охочіпшми були до шаблі та плуга, ніж до пера, бо коли народ сам лінується увічнювати власний життєпис у мудрих і правдивих письменах, його починають увічнювати представники інших народів. Але вже на свій смак і розсуд, на своє розуміння, підганяючи події та факти під власну національну гордість. І доводь потім із холодної височіні століть, хто ти насправді є, від кого і звідки походиш, якої мови та віри син... Одначе повернімося до першої писемної згадки про Українське козацтво.
Визнавши 1489 рік, як історично вмотивовану, світовим досвідом підкріплену дату заснування Українського козацтва, Галицьке Ставропігійське козацтво ім. гетьмана П. Сагайдачного, Львівське Ставропігійське братство, Університет "Львівський Ставропігіон", козацький музей у Кульчицях Самбірського району та низка інших організацій свого часу долучилися до відзначення в 2014 році поважної ювілейної дати — 525-річчя заснування Українського козацтва. Причому, ініціюючи проведення цього ювілею, вони зверталися з відповідними пропозиціями до Уряду, Верховної Ради, Президента країни та до органів місцевого самоврядування.
Ясна річ, Майдан та інші, всім нам відомі, національно-політичні та військові події осені 2013 і 2014 років, про які ще піде мова трохи далі, внесли свої корективи у ювілейні вшанування козацтва. Та, водночас, вони з усією очевидністю довели, що ідеї новітнього відродження Українського козацтва не лише залишаються історично вмотивованими, але й набувають усіх ознак нагальної вимоги часу; тобто вимог збройного та духовно-політичного самозахисту українського народу Відтак абсолютно по-новому, під кутом сьогоденних реалій, почали сприйматися полководницький геній, громадянська мужність і військова жертовність Петра Сагайдачного, Івана Сірка, Івана Сулими, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Максима Кривоноса, Северина Наливайка та багатьох інших військових діячів, за пізнанням життєпису яких я відсилаю читачів до свого двотомника "Козацькі вожді України" та до праць інших дослідників історії Козаччини.
За всіх негараздів сучасності, нам, українцям, пощастило: наш народ виплекав могутню, унікальну військово-політичну основу національної єдності та державності — Запорозьке, а згодом і загальноукраїнське городове, козацтво. Козацькі об'єднання існували і в Росії та в Білорусії, але там вони так і залишилися лише територіальними соціально-військовими формуваннями, ніколи не піднімаючись до значення вседержавної політичної сили. Пробували зароджувати козацькі гурти й у Словаччині, Югославії, і навіть у Польщі, але там вони теж не прижилися.
І тільки в Україні козацтво зуміло не лише зорганізуватися, але й сформувати козацьку за духом, устроєм і традиціями — державу; з козацько-військовим адмінподілом на полки і сотні, із козацькими формами управління та судочинства на більшості українських етнічних територій.