Білі люди, що прибули сюди, тримаються всі разом, не питаючи, хто багатий, а хто — бідний, хто сильний, а хто слабший, — вони йдуть спільно. А індіяни? Племена поділені між собою, ворогують, б'ються, ріжуться, стають по боці то одного, то другого ворога і з ним на спілку нищать своїх же. Сила ворога у вашій слабості й розсвареності. І тут нема що говорити про бідних і багатих, про рабів і рабовласників, — тут треба говорити лишень про переможців і переможених! Бідний, чи багатий еспанець, чи португалець є тут переможцем, а навіть найбагатший індіянин є переможеним — і все. Найбідніший португалець є ближчим найбагатшому, ніж такому самому бідному індіянинові. Ти є індіянкою і також належиш до переможених. Не має значення, що якийсь час ти того не відчувала, як не має значення й те, що існують ще тисячні так звані "вільні" племена, які перебувають у позірній приязні з білими. Раніше, чи пізніше прийде час, коли покажеться, що між переможцем і переможеним ні рівности, ні приязні не може бути. Ще в третьому і в четвертому поколінні це шило вилазить з мішка. Дивись, на що вже Ебано-Перейри великі пани й багачі, а сьогодні Анна-Марія не бризнула їм в очі їхнім походженням?
— Зі злости й заздрости! — неохоче бовкнула Жарі.
— Не має значення причина, але таких речей не забувається! Призирство до переможеного триває так довго, поки переможений не змиє з себе ганьби поразки. Підлещування і примазування до переможця прикривають тимчасово ту погорду, але одночасно й поглиблюють її, і не поборять ніколи! Тепер дивись на себе: ти гарна, молода, розумна й добре вихована. Могла б дістати від родини де Лара велике віно й одружитися з білим. Але навіть і тоді, коли б твій чоловік був сам голим і босим, коли б він був останнім покидьком у своїх, — ти б почувала себе завжди чимсь нижчим від нього, а твої нащадки соромились би тебе так, як соромляться Ебани своєї матері, чи баби, та всіми силами старалися б доказати, що вони "бразилійці"...
Жарі слухала мовчки і не протестувала. Думала над тим, що почула, і знаходила до нього потвердження хоч би у своїх взаєминах з Себастьяном: хіба ж при всій любові не дивився на неї згори, не казав їй "ти", у той час, коли вона не важилась йому сказати інакше, як "шляхетний сеньйоре", або "доне Себастьяне"? Хіба ж освідчувався так, як освідчувався б, наприклад, Анні-Марії? А та його ганебна пропозиція даху, хліба і серця?
— Ти питалася мене, чи я можу чимсь порадити? — вів далі отець Жоакінь. — Тобі одній якось порадити можна скоро і легко, але від цього нічого не зміниться. Ти можеш уласкавити своїх панів, можеш вийти на волю, можеш втекти в ліс, чи, нарешті, як хочеш, вирізати родину де Лара і спалити Паранаґву. Це все можна. Деякі індіянські племена доказують більшого: плюндрують і нищать цілі міста, тримають у страсі широкі околиці, або розбивають вщерть великі бандейри... Але що з того всього, коли всі ці дії не мають дальше окресленої ціли? Наскочити, побити, попалити і сховатися. Ворог залиже рани і стає ще грізнішим, як був, а ваша земля і ваш нарід і далі лишаються підбитими. Хто думає про те, щоб об'єднаними силами скинути чужу кормигу* й стати самим господарями краю? Ніхто! Сотні племен вибирають приятелів то між еспанцями, то між португальцями, то між французами, то між голляндцями, але мало хто розуміє, що найкращий білий є в сто разів небезпечніший, ніж найгірший серед своїх. Тому, коли питаєш мене поради, я тобі відповім: є вихід, але дуже довгий і тяжкий. Керуватися до нього треба не злобою до переможця, а любов'ю до свого народу і до своєї батьківщини. Вся решта випливе з цієї засади сама собою. Коли ж тієї любови нема — не зробите нічого, і не варто нічого починати. Можна вирізати, чи вигнати білих. Але для чого? Щоб потім різатися між собою? Брак цієї єдности і цієї любови є коренем усього вашого лиха. Тому ви в переважній більшості, або кожний дбаєте виключно про свої інтереси і свою безпеку, або, — ще гірше, — шукаєте тепленького місця при боці ворога, надіючись, що в його ласці якось вдасться виминути спільного лиха з одноплеменниками. Ви робите так, як той мудрий бичок. Знаєш цю казку? Ні? Отже, послухай:
Одного разу молодий бичок вийшов із загороди і попався в лабети тигра. Тигр хотів його, звичайно, з'їсти, але бичок випросився: "Навіщо тобі, пане, мене їсти, коли я зможу стати тобі у великій пригоді. Приходь щоночі до нашої загороди, а я тобі відчинятиму браму й видаватиму найкраще випасену штуку товару". Тигр погодився і пообіцяв за це бичкові, що той може вільно виходити у всякий час із загороди й пастися, де йому сподобається, а тигр буде пильнувати, щоб з ним нічого не трапилося.
І було від тієї умови обидвом добре: бичок безпечно пасся на свободі, а тигр без клопоту і без нараження життя на небезпеку мав щоночі ситий обід. Так по одному, по одному — виносив він із загороди всю худібку. Лишився сам мудрий бичок. В останню ніч приходить тигр під браму по свою здобич, а бичок і каже: "Нема вже, пане, більше нікого". "Як то нема?! — ревнув тигр. — А ти?!"
Доля бичка, Жануаріє, це доля всіх, хто не любить свого і хто хоче зискати ласку ворога...
Але я заговорився з тобою, а мені пора на вечірню!
Дійсно, сонце вже сідало і по землі потяглися довгі тіні. Жарі дуже не хотілося залишатися самій в замкненій коморі, але ради не було.
— Не смію більше отця затримувати... — посумніла вона. — Але я дуже-дуже вдячна доброму падре, що прийшов розважити й потішити мене. Думала вже, що хіба ошалію з жалю й самотности... — і Жануарія голосно розплакалася.
— Не нарікай на самотність, коли відвертаєшся від найближчих тобі людей! — шорстко сказав отець Жоакінь.
— О, падре знову про моїх батьків? Але падре не чув, що сьогодні сказав Пірауна, і не знає...
— Я, хоч і не чув, але знаю, а ти чула і не знаєш... Слава Ісусу Христу!
Фрей Жоакінь вийшов і замкнув двері на колодку, а дівчина знову лишилася сама серед пітьми й задухи.
***
Стояла вже глибока ніч, коли Жануарія пробудилася, і перше, що відчула, — була нестерпна спрага й біль на спині. Масть висохла, бандажі порозсовувалися й поприкипали до ран, так що найменший рух спричиняв великі страждання.
Стогнучи й ойкаючи, Жарі почала напомацки шукати тикви з водою, а, знайшовши, припала до вінець спаленими устами й почала пити. Вода була тепла, й лишилося її тільки на дні, так що, зробивши кілька ковтків, Жарі з жалем і незаспокоєною жадобою відставила порожнє начиння. Почала знову шукати, але не знайшла нічого, крім лушпиння з бананів і шкірок з помаранч.
Ледве перемагаючи біль, дівчина сіла й приклала долоню до чола. Чоло палало навіть у порівнанні з гарячою долонею, а кров тяжко й нерівномірно бухала в скроні.
Надворі напевне збиралося на дощ, бо парнота аж душила, а коники й жаби змагалися навперейми. Сюрчання одних нагадувало дівчині деренчання тягненої далеко-далеко по кам'янистій дорозі безконечної сталевої стрічки, румкання й скреготання других видавалося насмішками натовпу ледачих роззяв, що кепкують зі запряжених у стяжку невільників. А все це разом дразнило.
Спина боліла, спина пекла й палала, а спрага висушила не лишень уста, а й горло, язика і цілі груди. Того не можна було більше терпіти!
І Жарі, звівшись на ноги, підійшла до дверей і почала їх термосити:
— Гей там! — вихрипіла вона. — Хто є на сторожі?!' Принесіть мені води, бо я конаю!
Тиша...
— Васко, Жвон, Пасквал! Хто на сторожі сьогодні? Дайте мені пити, бо гину!
Тиша...
Жануарія благала наполегливіше, потім почала кричати, проклинати всіх, називати найобразливішими словами — і нічого! Чи її охриплий голос був заслабий, чи варта була задалеко, чи навмисне не обзивалася, — тільки ж ніхто не відповідав ні на благання, ні на прокльони.
І дівчину огорнула розпука, близька до божевілля. Припавши обличчям до землі, вона заквилила й зайшлася у спазмах істеричного плачу. Була й справді дуже нещасна, бо, подражнена кількома ложками води, спрага перетворилася в найгірші тортури, і перед нею навіть поступався біль спини, по якій невпинно лазили отрутно-пекучі стоноги.
Коли б же хоч якась жива душа була поблизу, коли б же хоч не та задушлива темінь, коли б не та байдужа, нескаламучена, глуха тиша довкола — здавалося, було б лекше. А то — ніби в гробі!
— Боже, Боже, за що караєш мене? — посилала шепотом у темінь питання Жарі. — За що така мука? Чому не пошлеш мені смерти відразу, коли не даєш життя?
Але темінь була в змові з людьми і також не приносила відповіді на питання. Стояла безмовна, глуха й байдужа, мов камінь. Чи час посунувся хоч трохи, чи також перетворився в камінь і став на місці нерухомо?
І Жануарію опанувало бажання — вмерти. Отак взяти і вмерти!
Вона притиснулася до землі й закаменіла, стараючись погасити у собі всі думки, почування, здушити віддих і биття власного серця.
По якомусь часі їй почало видаватися, що вона й справді вмирає, і від того її напав панічний жах. Підвелася мерщій, почала розтирати чоло й скроні, зібралася навіть встати й походити, щоб остаточно прогнати примару смерти. Сперлася рукою на колоду і в той же момент шарпнула її назад, немов би торкнулася вогню: колода рухалася!
— Що це?! — спитала сама себе Жарі, й її попередній страх перед смертю змінився новим страхом перед незрозумілим явищем.
Простягнула обережно руку ще раз — і ще раз переконалася, що колода таки рухається. Хтось, чи щось, ту колоду рухав, хтось, чи щось, був поблизу і щось робив? Хто і що?
"Себастьян!" — прошила мозок Жаїри догадка, і серце її в божевільному гоні радости застрибало аж під горло.
Ясно, не міг бути ніхто інший, — тільки Себастьян. Прийшов її визволити і забрати на волю. Напевне підкупив, або попросту вирізав сторожу, й тому вона не обзивалася ні на прохання, ні на погрози, ні на прокльони. Отже, правду сказала Квевезу — буде дорога на волю. Боже, яке щастя, яке страшне щастя!
Жарі то прикладала руку до колоди, то хапала себе за голову, то притискала серце, щоб воно не вискочило від радости з грудей, і, хоч горло пересохло тепер подвійно від спраги й хвилювання — забула про нього. Чекала. Чекала, поки нарешті той гість не зробить свого.
А колода рухалася й рухалася, дарма, що ніде не було чути нічого.