Яблука з райського саду (збірка)

Сумую­чи за справжньою газетою зі справжнім головним редак­тором, бо ця, колись надто партійна, тричі помінявши власників, вирішила, що вже демократична, хоча штат лишився той самий – ну, може хтось колись із путнього видання помітить Петрові фотки й запросить його туди звідсіля?

– Де драматургія композиції, де філософія зображен­ня, я питаю, га? Де професіоналізм? Та тут – немає про­стої технічної вправності. Га?

– В сраці нога, – мало не вбовкнув той, і почав прова­дити про гру контрастних сумірностей світлотіні та про зональну експозицію.

Це трапилося, коли Петро прокинувся в лабораторії, навіть не глянувши на годинника, збагнув, що проспав будь-який транспорт.

"Ну чому я весь час думаю про шефа? А не про Ніну?" – намагався викликати її образ, однак думки на­верталися й наверталися на Рожнівського, хоч він ніколи Ніною не був.

Зрештою Петро поліз на антресолі з наміром, на­решті, дати там ладу, і, викидаючи застарілий фотомотлох імперських часів, несподівано наштовхнувся на па­кунок з набором "Фотографія на емалі". Як і коли той потрапив до редакції, не згадав би вже ніхто, адже за до­помогою цих хімікатів робилися кольорові фотозображення на порцеляні для надгробків.

От чим хороші унітази, то тим, що воду до них підведе­но. Ніч панувала в "Радянці", оповивши комбінат, а ніч, це найкраща подруга фото процесів і Петро завдав емульсію на сраній порцеляні, словом, очутливив нікчемну поверх­ню його, й ще не встигло розвиднітись, як Петро притарганив до туалету збільшувач і встиг зробити експозицію.

"Професіоналізм, блін", – почув, як сам мугикає собі під ніс.

Вже зранку чималий гурт юрмився там, черга стояла лише до однієї кабінки, дехто займав по двічі. Новина хутко облетіла комбінат і сходи затупотіли охочими по­дивитись, а потім довго не розходилися, смалячи цигар­ки та обговорюючи технічний аспект її, особливо вислов­лювалися численні здогадки щодо авторства, але гідної кандидатури не траплялося, позаяк старих справжніх майстрів давно не лишилось.

Доки не підійшов Рожнівський, подивувавшися спершу з кількості колег, а потім, як вони німо розступи­лися перед ним, даючи шлях до кабінки. Він увійшов, де­який час упізнавав, а потім гучний болісний зойкіт зрезонував унітазовою порцеляною.

Це не був звук відчаю, навпаки, захоплення: просто людину вразила, нарешті, досконалість форми, коли вона ізсередини, зворотна неевклідова геометрія під внутрішнім поглядом, досконалість портрету, не випну­того назовні, а, радше, заокругленого сам на себе, де погляд магнетизував, утупившись зіницями в зіниці.

Петро, ховаючи посмішку за цигаркою, коридором підсунувся до вбиральні.

– Що тут таке? – кивнув він до прибиральниці на на­товп.

– Гівно м'яке, – вирішила та не коментувати.

– Це само собою, чого стільки народу зібралося біля вашого об'єкту? – суворіше напосівся він.

– Міліцію ждуть, – неохоче зізналася та.

– Міліцію?.. – почав лякатися Петро.

– А кого жі іще, як там один пуриц узнав себе у в унітазі.

– Не може буть, – знову заховався за цигарку Петро.

– Воно й і не може, а може. Коли його портрет у вонітазі явився, як живий і отако дивиться.

– Як?

– Наче з партбілета. Отако на тебе очі – як же без міліції? Чоловік же вусетаки. Хто жи таке видерже.

– То що він там робить? – кивнув Петро на туалет і знову затулився хмаринкою диму, бо лише він один на всенький комбінат знав, що таке фотокераміка. – Плаче?

– Якби ж. Роздівсь голий, біга, отако голий весь, біга. От хрест! З одежі тільки дзеркальце на ньому в його в ру­ках, і він їм отак в той унітаз зазирає весь час; побігає– побігає і зазирає. Хто ж нормальний тако робитиме? Як тамо й безо дзеркальця все видко. Тиче й тиче його.

– Дзеркальце?

– Усь хрест. Може він їм од шкрябати хоче?

– Може, – сказав Петро і повільно рушив крізь гурт колег, ішов він так, наче по дощеках, підмощених цеглинами.

Лібідіме озеро

(мініповість-апокриф циклу "Прощавай, суржику!")

– Оту, руденьку, – сказав вождь.

– Яку лічно? – перепитав Берія.

– Не бачиш? Оту, з ротіком, – усміхнувся Сталін, майже не глянувши на сцену балерин, він був у чудовім гуморі, здоров'я після війни і його інфаркту поверталося до нього на очах.

За два дні до візиту Большой театр повністю перекри­вався разом з усіма околицями, рухомим лічним складом, провадилася дезинфекція, пошуки бомб, мін, тощо. Про кожну таку, не знайдену, лічно доповідалося Берії, і він особисто ходив і перевіряв.

Лише після цього секретно оголошувалася по театру генеральна репетиція "Лісової пісні", балету на слова Чайковського про лебідів, чорних і лебедів білих, яких Сталін теж дуже любив.

А чому б і ні? Війну ж закінчено, відбудову од неї теж, то вже час подумати й про щось веселіше.

Для цього йому в кожнісінькому театрі еСеРеСеР була лічно забронірувана ложа в переносному в смислі отсуствія білетів ув неї, але й і в буквальному її значенні – броня сплошная сталева сильноуглєродіста при цьому, товсте жовто-сіро-зелене скло, чого не міг прострелити жоден імпортній снаряд, но несмотря на це, яке дозволя­ло навіть бачити те, що робилося на сцені, "Раймуда" там, чи "Чіосан".

Бо в країні вже постало з руїн виробництво пуантів, таких спеціальних танцювальних тапочок тіпа пінеток, і балет, оновившись ними, з новою їхньою силою почав діяти на тих глядачів, які лишилися живими після бойо­вих дій. Незважаючи навіть на люті морози в броніруваній ложі завжди було хорошо протоплено – для вождя дрівець не жаліли назавжди.

– Руденьку, – сказав вождь.

Бо тут і без бінокля кожному Берії видно, що в неї фігурка з губками. Чого по причині трудної балетної ро­боти інші її колежки позбавлені, працюючи в поті рук і ніг. Щоби хоч якось вирватись із кардебалєток в солістки, були здатні на будь-які трудові подвиги, не щадя фізкультурою себе, чим миттю ізсушались, превращаясь із двожильних в трьохжильних і болєє.

Якщо хтось мені в це не віре, то нехай, приміром, встане хоч раз на два пальці лівой і правой ног та й зро­бить крок – вмить в цьому переконається. (Я вже тепер лічно щитаю, що балет, як вид спорта, треба негайно запретить, зная його тяжкі послєдствія здоров'я).

А вождь в цьому ділі, по-відіму, розбирався, в іскустві, не здря ж радіо постійно крутило в ефірі тільки його улюблену пісню Суліко, бо воно не зная при етом, що це не ім'я, як вважалось раніш, а на блотному дореволюційном жаргоні означало ще тоді одне з неліцеприятних його сильнодєйствующих полових ізвращеній.

Отак я став жертвой сталінізму. Бо стояло 28 послєднє число місяця лютого рокового 1953 року, яке має той секрет, що це останній його день по причині укороченості цього місяця з метою зменшення зими й отопітєльного на неї сезона дров. Тобто до рокового пер­шого числа губітєльного навсігда березня 1953-го лиша­лося якихось лише четверть дня.

А почалося все з того, що перед ним мене раптом вик­ликають в емкагебе, що вже само по собі не дає опомниться, і яке ж було моє здивування, коли я побачив ним Берію. Це слава Богу, що я тоді взяв і не повірив собственноручним очам.

– Отак-то, товаришу Гриценко, – сказав комдів, – чи ізвєстно лі вам, що всі врачі в нашій країні унічтожонні, як клас?

Бо Сталін давно вже примітив собі цей народ, состоявший ісключитєльно зіз врачів і медперсонала, і тому створивши для нього ціле гетто в Біробіджані, (предварітільно виселивши звідти цілий народ корейців геть без роду й племені). Про що навіть ці дальнєвосточніки створили пісню: "У нас біробіджанське гетто, спасибі партії за ето". Но однак навіть після цього врачебствувать вони не припиняли, возвращаясь для цього на місця прєжднєй осєдлості.

Бо Вождь довго терпів – і коли вони Леніна труїли неліцоприятной болєзнью, заразивши попередньо нею браунінг есерки Каплан, й коли Фрунзів – батька й сина, коли Горьких – сина й батька, а коли вже за Крупську гу­бить вони взялися – тут Сталін пойняв, що й до нього черга дійде, і вже тоді почав був винашувать їм встрєчний план.

– Ізвєстно, – відповідаю спокійно я, зная чудово, що по образуванію я вітірінар. – Не буде лікарів, то й не бу­де й хворих в странє.

– А готові лі ви оддать за це життя Родіні?

– Готов, – кажу, – лиш яким образом?

– Образом свого здоров'я, будеш служить у балетних військах. Бо нам нужен медик, но такий, щоб він при цьо­му не був врач. Ясно?

– Товаріщ Берія, – кажу я, – но я ж мічтав оддать жизнь, служа при етом в медперсоналі стаєнь ка­валерійських войськах.

Той так пильно подивився на мене одним лише по­глядом.

– А яка тобі різниця, – сказав строго він, – чи конниця, чи кардебалет, там же теж усі скакові, тіко балерини. Ти должен проявлять до них бдітєльность не меншу, ніж до животних, не тєряя її при цьом. І путьом свого здоров'я провірять кожну, убіждаясь, чи не заразна бува.

В моїй голові моментально мелькнула здогадка, як я це робитиму, однак я ще миттєвіше прогнав її, щоб не зрозуміти.

– Но... – кажу.

– Швидко поймеш. А ще швидше научишся.

Я ж не знав, чим це для мене обернеться, бо йшлося про балерин нового призову, про які навіть старі не здо­гадувалися. Бо ніхто не міг здогадуватися, що ще ув школі його прозивали Лярвентієм Падловичем Іберією, бо хто ж тоді міг підозрівать, як його за це високо закине доля судьби.

А почалося все з того, що Політбюро ЦК КПСС засіда­ло, як завжди, з проблем низької якості балерин. Тобто з тієї їхньої особливості, що на сценах вони виглядали дуже привлікатільно, привєтліво танцюючи при цьому.

– А от візьми таку, вийми з куліс, та й роздягни – і побачиш, що там окрім марльової пачки нічого пишного й нема, – доповідав Хрущов. – Бо мистецтво полягає в тому, щоб творить ним ілюзію красоти, а не навпаки. Но якщо хтось цю ілюзію захоче помацять руками, то вона вмить розпадається, лишаясь в пальцях нікому не нуждною крохмаленою ганчірочкой.

А от як це поясниш Вождю?

От я, як ветеринар, кажу: ніяк.

І Політбюро лічно ламає голову, як цього недопустить, бо відчуває: це можуть й полетіти декому голови.

– Ми ж кажного разу одбираїм комісіями черговий призив, – бідкається Хрущов, – і комісія ж кажний раз направляє годних к службі состав гражданок. Но хто ж знав, що в процесі обученія танцювальним мистецтвам вони так безвозвратно худнуть?

– Тебе б туди направить не помішало, – під'юдив йо­го Берія.