В хаті вода замерзла. Черевики розвалилися. Тому і "ця мавпочка", і "фюрери", і "зайди"…
Може це й є єдина причина його лихої озлоблености та уїдливих думок. А може й Галина тому так нетактовно виконувала доручення, що перед очима її ще мерехтіло видиво блискучого стрункого лицаря-барона і в своїй повноті не помітила вона Олега?
XXX.
Це не Київ, а чисте неходжене поле. Сонце іскриться на незачепленому нічиєю ногою снігу. Серед білого, іскристого поля, що колись було людною Думською площею з вічнорухливим людським комашником, трамвайною колією довкола садочка, шістьма відногами вулиць, — серед цього білого поля далеко розносить луна радіомузику.
Та й усе місто стало більше подібне на поле. Снігу від початку зими ніхто не вивозить, не відчищає з тротуарів. Люди ходять протоптаними стежечками поміж високими кучугурами, як у селі. Вже втратили всяку ціну кальорифери, люди здебільшого туляться по кухнях. Там ліжка, квіти, акваріюми. В кімнатах — п’ять градусів морозу. Рури потріскали, вода не йде. Люди лежать у постелі, щоб від холоду рятуватися. От так то тепер у тих гарних будинках. І у всякого на думці: де роздобути трохи гороху, пшона, картоплі? Вже визначився профіль майбутнього сільсько-господарського загумінку. Не великої столиці з кількатисячолітньою тяглістю культурних нашарувань, а глухої провінції, як і приречено Києву новими завойовниками.
Увечорі ще більш схожий Київ на глуху глушину, великий хутір. Електрики нема ніде (хібащо, в німців сто п'ятдесят точок), синя, мовчазна ніч, а що пізно не можна ходити, то вже із смерком настає безлюдність поля.
Яка синя, блакитно-феєрична ніч! В таку ніч прокидається безпредметний одвічний сум. За чим? Катруся не знає. За тим, чого не було і може не буде.
Цей одвічний сум долучується до її безперервної таємної тривоги, глибоко захованої під безжурною люб’язною усмішкою. Може він навіть стає спочинком від тієї навислої над нею небезпеки. Ніхто не повинен знати, яких душевних сил це їй коштує. Вічно стережися, чи хто не підглядає за тобою. Замітай сліди кожного твого кроку, щоб ніхто не мав на тебе жадних матеріялів. Як злодій. А не злодій же Катруся, тільки саможертва!
Комусь же треба робити. Діди, батьки робили в одних небезпеках, Катрусі випали на долю інші, але такий їх рід. Німці трощать усе нещадно, їм страшніша українська стихія, ніж прагнення "єдінонєдєлімців". Он скрізь насаджують їх, аби не наші. А наші — гризуться, ладні загризти й тутешніх, як вони не думають штампами, виплеканими в закордонних школах.
Мусить же бути чиясь саможертва. Катрусине існуваннячко маленьке. Як загине, — не буде й познаки, життя попливе далі. А що ж? Дивитися на лихо й угинати голову?
Бадьоріше, веселіше, Катрусю! Все гаразд! Так треба і не інакше. Бути невидимим янголом-охоронцем багатьох, відводити петлю, рятувати необачних. Узавтра, найпізніше узавтра мусять провалитись крізь землю, стати невидимками усі, хто прорвався із заходу, усі "крайні націоналісти", усі, хто відкрито співпрацював із ними. З усіма ними буде те саме, що й у міській управі. Прийдуть гестапівці, стануть на всіх дверях і за списком заберуть, кого застануть. Щасливий буде той, хто зникне.
А ці — безпечні! Ще як зліквідували українську літературну газету "Літаври", як "на бажання росіян Києва" почала виходити російська газета, вже їх попереджено, що треба зникати. Вони сміються. Вони вже це бачили, нічого їм не буде! Так і в Луцькому, і в Рівному було, що приходила цивільна влада на місце вермахту й закривала їх, арештовувала. Ну, подержать з місяць. Зате ніхто не скаже, що вони — німецькі запроданці.
Ах, серце тривожне, мовчи!
Це тому воно сьогодні таке, що Катруся за них боїться. Чого вони досі не виїхали? Була машина вже готова, тільки сідай. Ні, їм треба революційної красивости, показного героїзму. Вони ще вірять цим катам!
Катруся майже лиха на них. Хочеш жертвувати собою, то можна це робити так, що ніхто й не бачить.
І знову збентеженій Катрусі вертається спомин. Якби не ця тривога, то нерви не зафіксували б того незначного випадку. В театрі. А спогад силою вривається, і ще раз, і ще раз, не можна відігнати. Де бачила Катруся такий оскал зубів? "Нє узнайотє?"
В театрі під час антракту Катруся здригається. Хтось на неї дивиться. Мусить обернутися. Так. Навскоси, одним рядом позаду, сидить військовий німець, чекає її погляду і усміхається.
— Нє узнайотє?
І все.
І от оцей кадр, уривок мучить та й мучить Катрусю. Хто це такий її знає, хто це такий був? Чи якийсь відвідувач її шефа? То чому російська мова? А цей оскал зубів… Якщо якийсь товариш по школі, то чому гестапівська форма? Якби він ховався від неї, не хотів, щоб вона його помітила, то не ждав би так зухвало її погляду. Кажуть, що в Києві є багато жидів із підробленими фольксдойчськими документами, міліція в останні дні відступу червоних попрацювала. Але ж… Що йому від Катрусі треба було?
І від цього настирливого кадру, що не хоче її кидати, Катруся відчуває потребу озирнутися. Здається їй, що за нею хтось назирці йде. А кругом же біло, скрип під ногами, зеленкуваті іскри і синє, як літом удень, небо. Тихо, як у селі. І знову, як помітила красу, той сум.
Цей сум, то вічне, воно їй додає навіть твердости, ґрунту під ногами. Бо часто в цій хуртовині незрозумілих подій тратить і Катруся ґрунт під ногами, хоч який фундамент передав їй дід, діяч української культури минулого століття.
XXXI.
Є атмосфера клопотів. Є підсоння безтурботности. Хто живе в другій сфері, — відчуває першу, як тягар.
Але більшість живе в першій і без неї життя їм порожнє. Творити можна в другій.
Проте ж, клопіт — рушій. Звірі й дикуни живуть сьогоднішньою хвилиною. Егоїзм їх зосереджується в точці минущої потреби. Не убезпечуються запасами. Без клопоту за "завтра" ніякої цивілізації, ніякого прогресу не було б.
Чий це винахід, — ідея клопоту за завтрішній день, передумова створення людських цінностей? Жінки, її любови до дітей, саможертви для них. Про себе вона й не думала б, але як є діти, її частина, то вона винайшла в своїй душі клопотання про запас, про завтра.
І ту енергію, що мала віддати жінка на творчість, вона вкладає у щоденний клопіт, вона не має часу на роздуми.
То ж є два полюси. Чоловічий — відщеплення, егоїзм, розбиття, знищення іншого для свого процвітання. Жіночий — любов, саможертва, спільнота і її продукти…
Чого про таке абстрактне Мар’яна думає, коли щодня страшніша дійсність? Коли такий важкий став тягар життя, що не можна без клопоту.
Вона філософує, — але що то буде? Розвіялися рожеві мрії про українське відродження, що де починалося, — німці пристукнули. Блимають по кухнях каганці, животіє міська управа, — тільки газета ось відновилася, з "Українського Слова" стала "Новим Українським Словом", бо в редакції гестапо зробило засідку й виарештувало всіх "крайніх націоналістів". Може б кияни й не помітили маленької зміни в назві, змагаючись із усіх сил, щоб не виздихати, та відновлена газета звалила всю вину на "крайніх націоналістів". Ніби то вони свідомо саботували, дезорганізували, розвалювали постачання, наживалися, брали хабарі, спекулювали й призводили до хаосу та нездійсненних авантур самостійництва. Прагнення української людини розпочати самостійне державне життя газета називала нереальними мріями, національну романтику — анахронізмом, а емігрантів, що прорвалися з заходу, — щурами. Нема більше чого читати, бо заборонено доставляти до Києва українські газети із Львова, Праги чи Берліну, то мусять кияни вдовольняти свій духовий голод штепівською газетою та антижидівськими плякатами, густо розвішаними на вулицях.
І все ж, хоч каганець і сліпає, зливає докупи слова про гаразди, розлиті в Києві після розгрому "крайніх націоналістів" (яке, справді, страшне гріхопадіння у фашистських очах!), хоч після тяжкого дня очі злипаються, все ж знаходить Мар'яна й собі щось цікаве. А саме, вичитала вона, що німці — здоровий народ. Поруч написано, що бушмени ніколи не підіймуться до цивілізації, а навіки приречені бути дикунами. І огнеземельці.
І українці? Само собою напливає дике питання. І що це таке "здоровий народ", "хворий народ"? Негри — хворий народ? Чому?
Хто це пише ці паскудства? Напевно якийсь німець, а українську мову блюзнірно ґвалтують, щоб передати нею ці, повні презирства й зневаги, арійські нісенітниці.
Мар'яна перегорнула сторінку, просковзнула оком по "вдячності, киян до німецької переможної армії", по заклику здавати для вояків теплий одяг. Що це за тип засів у цій газеті, що такі огиди пішли українською мовою? Просто верне від цього плазунського тону. Але на останній сторінці привабило її величезне, на пів сторінки, оголошення. А, це заклик їхати до Німеччини на роботу! Так от до чого вели ті статті про ледарів і нездатних до дії українців. То була психологічна підготовка.
А хіба до Німеччини ще не набрали? То ж у перші дні, як оголосили набір, на київській біржі праці того ж дня вишикувалася величезна черга бажаючих негайно від’їхати. Кожне хотіло побачити Европу, от скільки то їх потайки мріяло про таку хвилину в роки сталінських п’ятиліток! В Києві однаково не сидня, а тут ще й на мости гонять у люті морози, у крижану воду, на лід. Голодом морять. Певно, що з вискоком кожен поїде, світу побачить, західню культуру.
Та от… Жінки можуть виїжджати негайно. А чоловікам ще треба це право заробити. "Чоловіки, які зголошуватимуться з сьогоднішнього дня, повинні відпрацювати на будівництві мостів на Дніпрі шість тижнів. Якщо ви, чоловіки Києва, доведете на будівництві київських мостів, що можете й хочете працювати, тоді й ви можете їхати до Німеччини. Тоді зголошуйтесь на біржі праці".
Мали щастя ті, що до сьогоднішнього оголошення записалися! Видно, то не так просто — попасти до Німеччини. Треба ще цю честь заробити.
Жінкам привілея. Може й собі записатися, утікти від цього важкого київського життя? Оце голодне, холодне, без просвітку животіння… без надій на щось світліше.
Ні! На те ж ти і в Києві зосталася, щоб усе це, як фашисти порядкуватимуть, побачити власними очима. От хоч би й оцього плазучого монстра, що ллє такі брудні помиї українським словом на нас.