Полотнище червоне, й від нього блюзнірства моторошно. Пустельно в селі. Люди вигляда-ють з вікон, прислухаються, бояться вийти відкрито. Ми йдемо з дітьми вулицею, перемовляємося. За нами, оддалік, Онопрій з карабіном. Мої вихованці оговталися, осміліли. Перешіптуються. Толик підходить до мене, тихо заспокоює!
— Іване Йвановичу, не бійтеся за нас.
— Я не боюся, Толику.
— Вірте нам.
Я вдячно глянув на хлопця. Знаю, знаю, мій юний поете, що можу покластися на ваші чисті, незаплямовані серця.
— Прийшли, — поважно обзивається Онопрій. — Заходьте.
Біля колишньої сільради заляпана грязюкою чорна легкова машина. Біля неї походжає солдат з автоматом на грудях, байдуже дивиться на нас. На ґанку кусок фанери з чорним на-писом: "Комендант поліції села Сміяни".
Який дешевий балаган! І як могло статися, що в нашому здоровому середовищі зріли зернята зради? Незрозуміло, що захищають, чого чекають зрадники? Можна збагнути боягу-за — він береже життя. Елементарний інстинкт самозбереження. Вимагати від людини мужності неможливо: якщо її нема, ні в кого не позичиш, не купиш, ніде не знайдеш. Але зрада… Вона нікому не приносила щастя. Навпаки, зрадники гинуть швидше, ганебніше. Проти них повстає сама суть природи, бо мати природа не любить зради: паразитів вона наділила найгидкішими формами і прописала їм жити в пітьмі, у смердяві й нечистотах. А людина?! Мисляча істота — і зрада? Це, певно, найстрашніша психічна хворобі, розклад, гниття заживо. Відмова від самого себе — навіки. Бо хто зрадив бодай один раз, уже ніколи не зможе повернутися на стежку добра і правди. Він покінчив з собою, він самогубець.
Мої роздуми перервав різкий голос з колишнього кабінету голови сільради. З дверей визирнув "комендант", кивнув мені, улесливо посміхнувся.
— Пан начальник запрошує вас до себе на розмову. Спочатку ви, потім діти.
Вихованці пирснули від сміху, уздрівши лисячу улесливість на обличчі Онопрія. Такий вираз у нормальної людини був для них незвичайний. Гірченко люто глипнув на них, нагороїжився.
— Начувайтеся, байстрючата! — просичав він, — Я вмію кусатися. Тут вам не піонерська лінійка!
Побачивши мій осудливий погляд, Онопрій замовк, понуро став біля вікна, спершись на карабін. Я на мить зупинився перед входом до кабінету. Ось вона, зустріч з ворогом віч-на-віч.
За столом у чорній уніформі сидів німецький офіцер. На петлицях знаки СС, на рукаві пов’язка зі свастикою. Обличчя вродливе, випещене, типова білява бестія — самовпевнена, зверхня, спокійна. Погляд холоднуватий, в очах мовби стальні заслонки. Праворуч від нього чорнявий юнак у солдатській сіро-зеленій формі без відзнак, з жовто-блакитною стрічкою на борту френча. Він щось писав. Підвів обличчя, запитав:
— Розмовляєте німецькою мовою чи перекладати?
— Трохи розмовляю, — відповів я. — Проте не все розумію.
— Гут, гут, — сказав офіцер, вдоволено кивнувши мені. — Ми можемо розмовляти без перекладача. Я трохи знаю українську мову. Вивчив і пишаюся цим. А те, що ви трохи знаєте німецьку мову, робить вам честь.
— Чому? — знизав я плечима. — Німецьку в нас вивчали в школі всі. Тут нема моєї за-слуги.
— Так, так, — кивнув офіцер. — Я розумію вас. Ви зберігаєте свій духовний суверенітет. Сідайте, прошу вас. Ви вчитель?
— Так.
— Благородний фах. Я теж колись мріяв стати учителем. Проте закінчив Франкфуртсь-кий університет по профілю точних наук. Маю диплом маґістра астрономії. Але що ж поро-биш, війна! — Офіцер зітхнув, розвів руками. — Ми змушені кидати улюблену справу, щоб випробувати себе на полі герцю. Так, так! Кров прадавніх воїв бунтує в наших жилах, дух Зіґфріда закликає: прокиньтеся! Ми надто поринули в споглядання, в псевдокультуру, і наші м’язи перетворилися на кисіль, мозок розм’як. Ми підняли на вершину піраміди хама, пле-бея, раба. Ви знаєте героїв нашої історії?
— Я добре знаю німецький епос, — почав я. — Проте трактував його інакше. Знаю і люблю німецьку культуру: Гете, Гегель, Шіллер, Кант, Планк. Можна назвати десятки інших ґеніальних імен…
— Чудово, — вдоволено сказав офіцер, — Ви мені до вподоби. Як вас? — Він заглянув у папірець. — Іван Іванович… Громограй. Звучне прізвище. Щось таке… ніби громова пісня. Дуже романтично. Я Генріх фон Шварц, оберштурмбанфюрер СС. Для вас незвично? Розумію, розумію. Можете називати мене просто паном офіцером або фон Шварцом. Як вам зручніше. Проте, ми ухилилися від теми. До чого це я вів? Ага. Ми вирішили розпочати нову еру в світі: еру духовного аристократизму. Все неповноцінне, деградоване повинне щезнути або служити повелителям. Ви згодні, пане Громограй?
Мені було невимовно соромно, що я спокійно (бодай зовні) сиджу навпроти ворога і розмовляю з ним, вислуховую гидкі сентенції. Паскудне, немислиме становище. Проте я вирішив бути гранично відвертим: адже за дверима мої вихованці, я повинен думати про них, оберігати їх до кінця.
— У мене інші переконання, — стримано відповів я. — Плебейство, як і аристокра-тизм, визначається не зовнішніми факторами.
— Гут, гут, — зрадів офіцер. — Я теж так мислю. В чому ж розбіжність?
— Любов, правда, чесність, краса і гармонія визначають аристократа духу. Не груба сила, а сила мужності, чистоти, самовідданості. На троні може сидіти й хам, а в бідній хатині народитися геній.
— Як виняток, — скривився офіцер. — Все інше, що ви мовите, — солодкий комуністичний сироп. Ви отруїли ним народи, нам доведеться добре попрацювати, щоб провітрити мізки від цих псевдоідеалів. Ми вирішили зірвати лаштунки блюзнірської виста-ви і показати людству, хто воно є.
— Хто ж воно?
— Сирий матеріал. Фермент для грядущого творця, котрий уже йде по планеті. Той творець — німецький дух, арійський елемент першості й владності. Бачу у ваших очах осуд, але не дивуюся: ви по вінця начинені сиропом псевдогуманізму. Жаль мені вас, бо ви не знаєте людей, хоч і виховуєте їх. Ось поряд з вами ходив цей… як його… ваш комендант. Ха-ха! Ви йому довіряли, ви його виховували. Крутнулось колесо історії, і на обличчі цього чоловіка інша маска. Ви гадаєте, я йому вірю? Ха-ха!.. Але я добре знаю людей. Доки в на-ших руках сила, він вірно служитиме нам, як служив раніше вам.
— Не всі ж зрадники. Це поняття теж виняткове.
— Ах, навіщо такі слова? Він нікого не зрадив! У нього не було ніяких переконань, от-же, нічого було й зраджувати. Він просто медуза, глина, ніщо. Він набуває тої форми, якої йому нададуть сильніші за нього. Людини нема, пане Громограй. Людина — це дуже рідкісне явище серед мільйонів плебеїв. Ви — мисляча людина і можете пристати до лав переможців. Розумієте, що це вам дасть?
— Не зовсім…
— Необмежені можливості діяльності, експерименту. Цікаво жити, чорт візьми, коли в руках є сила. Станьте поруч з нами, нам потрібні свої люди в цьому середовищі. Не такі, як цей… Гірченко. Це — бидло. А такі, як ви, — освічені, розумні, спокійні і правдиві. Фюрер цінить чесних соратників, яких не можна ні купити, ні продати.
— Для цього потрібен ідеал, — відверто сказав я, відчуваючи, що розмова наближається до якоїсь болісної кульмінації.
— Досить! — роздратовано перебив офіцер, і очі в нього налилися сталлю. — Я запро-сив вас для серйозної розмови.
— Слухаю.
— Нам стало відомо, що в дитбудинку залишився весь сьомий клас і ви разом з вихо-ванцями, хоча могли б виїхати в тил. Це приємно. Ви чекали німецьку армію?
— Розчарую вас, — сухо відповів я. — Це сталося випадково.
— Ну, ну, — засміявся офіцер, — я просто хотів спіймати вас на слові. Ви й тут невраз-ливо щирі. Хвалю. Отже, ви залишилися випадково. Що хочете робити?
— Не знаю. Моє покликання — виховувати дітей.
— Розумію. Але все-таки.
— При будь-яких умовах мені хотілося б, аби вони вчилися, спокійно жили, ставали людьми.
— Я теж за це, пане Громограй; Тому й пропоную, щоб ви пішли нам назустріч.
— В чому?
— Скажу. Діти — сироти?
— Так.
— Чудово. Це прекрасно.
— Не розумію…
— О, це так просто. Сімейні зв’язки, жаль, співчуття. Лахміття псевдоромантики. Си-рота — це вільний дух, це людина, перед якою відкрито цілий світ: вона може укладати будь-які зв’язки і… рвати їх! Султанська Порта добре знала це, коли формувала свої леґіони з цих… як їх?..
— Яничарів, — підказав я.
— Саме так!
— Який же може бути критерій у яничара? — гірко запитав я.
— Критерій один — прагнення новизни, насолоди, першості, виключності. Ми дамо вашим вихованцям таку можливість. Ми заберемо їх у Німеччину і сформуємо з них справжніх людей. Хочете бути з нами — дайте слово, що співпрацюватимете з нами.
— У мене є вибір? — запитав я.
Офіцер здивовано глянув на мене, засміявся.
— Ви феномен. Я ще не зустрічав такої відвертості. Ясно, що вибору у вас нема. Це — наказ.
— Тоді не питайте мене, — зітхнув я. — Робіть, як знаєте. Дітей я не покину ні за яких обставин, бо без них не мислю себе. Силою ви можете відірвати їх від мене, але то вже інша справа. А тепер останнє запитання: коли ви їх хочете забрати?
— Негайно. Можливо, завтра. Для нас це надто цінний здобуток. Чиста сировина. Кілька років… і ми будемо мати вірних помічників у середовищі варварських народів. Отже, домовилися: ми з вами — спільники. Я тут очолюватиму дніпровський відділок гестапо. Резиденція буде на Дніпрі, недалеко від вашого дитбудинку, на дебаркадері. Вам покажуть, приведуть, не турбуйтеся. Зараз ви вийдете, а діти хай по одному заходять. Хочу познайоми-тися з ними, визначити їхню психосуть. За одним разом побачу, на що ви здатні як педаґоґ! По чому ж і визначати працю вчителя, як не зазирнувши в серце і розум учнів.
Офіцер ще щось говорив, проте я його не слухав. Душа моя була болісно нап’ята, ось-ось лопне. Діти мої, вас хочуть перетворити на яничарів, ворог відвертий до цинізму. Посе-лять у чуже середовище, затовчуть навалою інформації, точніше, псевдоінформації, напов-нять чужими почуттями, поняттями, баченням світу. Хоч ви й прекрасні, чисті, романтичні, але час може спотворити юні душі, й тоді безповоротно втратить мати Вітчизна своїх осиротілих птахів.
Ні, не можна цього допустити. Не сперечатися, не давати ходу пристрастям. Змовчати, стерпіти. А тим часом думати, думати, думати. Доки не пізно — втекти. Якщо в нас буде в запасі бодай дві доби, можна знайти вихід.
Я вийшов у коридор.