Серед вічно живих мерехтливих хвиль моря тільки судно їхнє з покривленими щоглами стигне в непорушності. В глибині степу, десь аж під небосхилом, ледь темніє цяткою Центральна. Ні парку, ні фронтону школи, ні вітродвигуна за його пропелером, ні павутинок телевізійних антен — нічого не розрізниш, усе так злилось, як у мареві, так далеко.
— Віталику, скільки, по-твоєму, буде туди?
— Та стільки ж, як і вчора було...
Він усміхається скупо, краєм рота, а глянувши на неї, аж трохи ніяковіє і одразу якось гарнішає з лиця. Ще в школі дівчата помічали, що він гарнішає, коли дивиться на Тоню.
В задумі вже схилився хлопець на поруччя борту, і йому снуються в голові різні проекти, згадується капітан Дорошенко — як би він в такій ситуації повівся? Є ж люди, що не занепадають духом, не втрачають самовладання за будь-яких обставин! Шукати, думати, боротись — в цьому тепер ти весь. Полізе шукати двигунів, спробує викресати вогню, добуде для Тоні забортової води...
— Глянь, Віталику, птиця якась сіла на воду.
— То галагас.
Наблизившись до борту, вони стежать за тим птахом, а він, сівши оддалік між хвилями, вільно і ніби аж з насолодою погойдується на воді. Вода і птах мовби заспокоювали. Не хотілося думати в ці хвилини про жахіття невідомості, ні про свою безвихідь, ні про те нічне стугоніння неба, бо зараз навкруги така тиша, такий простір, така краса.
Від довгого стояння, від того, що сонце, пригріваючи вже, їх п'янило, здалося їм, що судно пливе. Але то тільки хвилі плили, обтікали, омиваючи його борти, і котились далі, а судно стояло на місці. Рухалась планета, рухалось сонце в небі, рухались води своїми вічними валами, а воно стояло між хвиль іржаво, тупо, непорушне.
Так уявно пливтиме це судно цілий день, коли сонце ще дужче п'янитиме їх, і палуба знов розпечеться, і вся ця залізна гора пашітиме на них своїм іржавим вогнем. Потім знову зайде ніч, десь за тисячі верст льотчики надіватимуть шоломофони та парашути, рушатимуть до своїх бомбардувальників, і розмов буде між ними про те, що зоряне море бомбити важко... А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства.
Х
ТУТ БАГАТО НЕБА
— Здорово ж тобі таланить, Миколо,— хлюпаючись біля умивальника, каже Брага-бульдозерист до Миколи Єгипти, що, голий до пояса, теж клацає тут краником, щедро розбризкуючи воду в усі боки.
— В чому ж це мені таланить, Левку Івановичу?
— Ось тебе, брата мого по труду, виконроб товариш Красуля посилає сьогодні із скрепером на другий об'єкт, аж у Тарасівку...
— Ну й що?
— Поїдеш і поїдеш собі співаючи, а опісля виявиться, що твій скрепер якраз потрібен нам тут. І ти повертаєшся. Прогулянка на півста кілометрів у будній день. Не кожному ж випадає такий дурняк.
— А мені що! — блискає Єгипта молодими білими зубами.— Перегін упорожні? Начальству видніше. Я й вітер ганятиму, мені аби платили.
— Це відомо. Але ти не повинен, друже, пропустити ще один шанс...
— Маєте на увазі "наліво"? — регоче Єгипта.
— Ох ти ж і догадливий, ох і циганської ж ти вдачі хлопець! Глину маю на увазі, ту, що її дехто з каналу тіткам возить у Мар'янівку, вони ж саме хати мажуть...
— Глиною торгувати — цього я ще не пробував. Це може бути цікаво,— смачно примовляє Єгипта.— Тільки ж чи самі ви потім не візьмете мене за душу як голова товариського суду?
Брага його мовби не чує, дораджує далі:
— Не проторгуйся лише, прав достойну ціну. Бо соромно ж мені буде, що мій брат по труду за ніщо нашу глину віддає. А це ж неабиякі, а первородні кімерійські глини, навіть геологи можуть посвідчити...
— Я цього й не знав!
— Одначе ж і тіток не обдурюй, набирай повніші ковші, глини на планеті вистачить...
— Чи на глині, чи на земельці, а діло проверну,— шахраювате осміхається Єгипта.— і постараюся не впійматись ні обехеесівцям, ні рідному своєму начальству. Бо самі ж ви тоді влаштуєте над Єгиптою товариське судилище під гаслом: "Ганьба ліваку!" А хіба ж я винен, що я з природи лівак?
— Ти не лівак.
— А хто: гвинтик?
— Колись були гвинтики...
— Ну, не гвинтик, а, скажімо, карданний вал...
— Ми з тобою будівники, Єгипто...
— Що ж — ми від цього кращі?
— Кращі не кращі, а тільки протиприродне, щоб людина, яка будує велике, поводилася, як пігмей.
— Сильно сказано!
— Відступись, дай он дівчині місце,— каже Брага, кивнувши на Ліну, що з рушником через плече терпляче зупинилась на відстані за спиною в Єгипти.
— О, і ти вже встала! — вигукнув Єгипта і, наче вмившись своєю злодійкуватою усмішкою, справді відступився, дав дівчині місце біля умивальника.— Бідненька! У папи-мами ще б спала, в постельці виніжувалась, а тут ще й сонце не зійшло, а ти вже на ногах, разом з нами, варварами.
— А чому ви варвари? — питає Ліна, беручись чистити зуби.
— Ну, як чого... Без тонкощів там усяких, без церемоній. Часом і вилаєшся по-простому, по-робочому.
— А ви не лайтесь. І чому це лаятись — означає по-робочому? Це просто брак елементарної культури. Он Левко Іванович ніколи не лається, я ні разу не чула.
— Лають. Та ще як... Тільки більше в душі,— буркнув Брага і, натягнувши після вмивання свою засмальцьовану гімнастерку, рушив до бульдозера.
А Єгипта, йдучи до вагончика, не минув нагоди ущипнути мимохідь дівчину за реберце, і хоч вона й відмахнулася від нього з гнівом, одначе цей гнів був явно перебільшений.
Справді, вдома ще спала б, а тут встає до схід сонця. Тут саме життя підіймає, бо рано починається трудовий день тих, хто споруджує канал. Роботи ведуться в глибині степу, між пікетами, що їх і Ліна розставляла теж.
Не можна сказати, щоб так уже подобалось Ліні тут цілоденне ковтати підняту бульдозерами куряву та обпалювати на сухих вітрах своє біле личко: не так уже приємно дівчині, спозарання вискочивши з вагончика, поспішати мерщій до умивальника, де вже до тебе нальопано, піниться мило, а до краника не дотовпишся за голими чоловічими спинами та жилавими темними потилицями; не така вже насолода, напікшись на сонці, зголоднівши на роботі, застоювати чергу під час обідньої перерви біля віконечка "котлопункту" (і слівце ж яке вигадали управлінські книгогризи: котлопункт!); дадуть тобі на алюмінієву тацю миску жирного перебовтаного борщу або горохового супу, сядеш під навісом за один із грубо тесаних саморобних столів, і, доки обідатимеш, над твоїм обідом весь час роїтимуться голодні степові мухи. Багато чого тут нема із звичного комфорту, можеш тільки мріяти зараз про душ, споруджений вдома батьком на принципі використання сонячної енергії, нема і ще дечого, що мусило б бути... Ось уже й вода кінчається, ледве цярпае з краника, все механізатори вихлюпали на себе...
І все ж саме тут, серед цих незлагод будівничих, Ліна вперше по-справжньому відчула свою потрібність людям, кожним нервом відчула, що починає жити повноцінним, а не рослинним, не оранжерейним життям. На працю в неї свій погляд. Не така вона наївна, щоб думати: ще одна споруда, канал оцей — і всі стануть щасливі. Не в тім річ. Але людина їй нагадує парус, якому неодмінно потрібен і простір, і вітер. На безділлі опав, нема... А тут він повен—з випнутими грудьми летить крізь життя! І хай смагне, облазить тут обличчя, хай смагнуть губи, але тут ти невіддільна від тих, кому трудно, і хоч робота твоя нескладна — розміряти з Василинкою та з майстром-гідротехніком стометрові відтинки траси, розставляти пікети, але й ця проста робота кимось змусить бути зроблена,— без твоїх пікетів діло не піде.
Сонце вилізло іа-за обрію, червоне, нежарке, заблищало на металевих боках механізмів, що безладною чередою вбилися коло штабного вагончика: знову там за чимось затримка... Механізатори, замість ранкової гімнастики, сваряться з виконробом, банітують механіка, навіть Брага Левко Іванович, людина мирної вдачі, зараз не дуже добирає слова, картаючи начальницьку нерозпорядливість. Як завжди в таких випадках, механік вигадав собі діло і зник, помчав у Брилівку, і весь шквал обурення за простій приймає на себе виконроб товариш Красуля. Він тут не ночував, їздив до своєї молодої дружини, і тепер, почуваючи провину, що не подбав своєчасно про доставку пального та змащувальний матеріалів, метушиться між людьми і, втягнувши голову в щупляві плечі, винувато огризається, а собі, мабуть, думає: хай вам біс! Коли я вже зрину звідси на якусь тихішу будову або майну в місто разом із своєю Ніночкою-лаборанткою (обоє вони вчаться заочно в інституті). Левко Іванович, видно, бачить його наскрізь і ці думки його розгадує, бо креше просто в вічі Красулі:
— Робиш все охляп, дарма що молодий! Служиш, як фірмі, а мусиш вкладати душу! Красуля відгиркується:
— Не настачиш душі.
— Ну да ж, коли маленька!
Ліна, озброївшись своєю рябою рейкою, підходить до гурту, і механізатори, на мить припинивши сварку, під'юджують і її:
— Ану по плечах його, Ліно, рейкою за простій. Він у Ніночки гостював, а ми скільки людино-годин втрачаємо!
— Ліні хвилюватись нема чого, в неї ставка,— кидає Єгипта, що вже рихтує свого скрепера в дорогу.
Ліна промовчала на це, проте почуває, що безладь та нерозпорядливість і в ній піднімає дражливе почуття, так і хочеться крикнути разом із Брагою виконробові в вічі: де ж твоя совість? Чому ж ти не подбав? Як же це виходить, що рядові механізатори уболівають за діло більше, ніж ти?
Єгипта, скинувши кепку, привітно махає нею з кабіни Ліні на прощання, щоб не забувала і що він їй із Тарасівки привезе повен ківш абрикос... Чудний цей Єгипта. Щось є легковажно-розбійницьке в ньому, безшабашне, про нього на будові кажуть: "Кинь у море Єгипту—випірне з рибою в зубах!" Ківш абрикос привезе…Жартує, звичайно, а взагалі-то він такий, що чого завгодно добуде, всюди в нього знайомі, приятелі, друзі, з усіма офіціантками по степових чайних він женихається, хоч відомо, що вже платить якійсь аліменти на Північнім Дінцеві, де раніш працював... Вірний своїм звичкам, Єгипта не промине найменшої нагоди закалимити взяти ліве замовлення і не боїться ні виконроба, ні механіка, які, здається, й самі потурають йому. Кого Єгипта побоюється, так це товариського суду, що його з волі механізаторів очолює Левко Іванович Брага.