Відповіли діловито, мовби в сю хвилину вже спродали Князеві сотні життів зворохоблених галичан. На мить заячіло у князя серце, він мовби пожалкував, що мусить потаємно купувати своїм галичанам смерті.
— Яне! — покликав свого співця, а сам думав: "То> мо', спинити наготовлену Онуфрієву дружину... а мо', попрохати, щоб задумане сповняли малою кров'ю".
— Я тут, княже,— виріс з білої каламуті Чагрів син.
— Від тебе,— говорив князь зовсім інше, ніж те, що перед хвилиною думав. Мимолетна людська слабість погасла, натомість спалахнула князівська пиха.— Від тебе залежить... сяду я завтра на стіл отчий у Галичі а чи далі будемо толочити навкруж города сніги.
— Сядеш, мій княже.
Князь розчулено поцілував його в чоло.
— Умру за тебе,— схлипнув Ян. Він направду був тепер готовий вмерти за князя. Страх, який носив у собі з самісінького вечора, минувся... страх, що попереду всіх доведеться крастися видолинками до Мозолевого потоку, а потім він першим буде пнутися по драбині вгору до підвалин стіни, й перший муситиме проповзти вимої-ною-чорториєм у город... цією вимоїною він пробирався в город дві седмиці тому, нею ж повернувся назад із зрадливим Дулібом. Сьогодні він повторить цей шлях з сотнею відчайдухів.
— Умирати не треба, Янчику,— князь обняв його плечі.— Хай бог помагає. Рушай.
Хай бог помагає...
Сотня мовчазних воїв гуськом рушила за Яном. Кожний був з круглим і зручним половецьким щитом, кожний у білому короткому кожушку.
Йшли білі вої, як тіні, і, як тіні, зникали в темряві й хурделиці.
Ще тільки сірів на сході світанок, а Ян малював в уяві прийдешній вечір.
Ще Галичем володіла зворохоблена чернь, а він уже сидів у жаркій гридниці серед бояр, котрі запивали нинішню перемогу, і співав князеві славу.
Мав тепер право шугати думкою куди завгодно. Що на нього було князем покладено — сповнив: сотня Онуф-рієва проникла услід за ним через чорторий під град-ською стіною і тепер лежала на пустищі поблизу Тис-меницьких воріт, зарившись у сніги, непомічена вартовими на заборолах, тиха й насторожена.
Ґалич безпечно спав, насунувши на очі білі козирки снігу.
Галич зради не сподівався. Зради?
Княжий співець, спіткнувшись об бридке слово, як об покинуту на дорозі падлину, заходжувався його обминати. Вдавав, що воно його не стосується. "Можливо, батькові моєму Чагрові здається, що зраджую я зворо-хоблений город, бо ж відкрив князеві лаз під стіною і провів крізь нього головорізів з порубіжжя, які з хвилини на хвилину нападуть на сторожу біля Тисменицьких воріт... і поллється кров, і хлинуть нестримно у відчинені ворота комонні полки Володимирка. Так задумано князем. Отже, нема моєї вини перед Галичем, я князеві служу, а не городу, не батькові своєму Чагру.
А якби й городу служив... коли б не був княжим співцем і боярином, а просто Яном-дереводілом, Яном-скудельником або ж ковачем, то, кинувши на важницю скруту обступленого полками Галича, не побіг до Володимир <а? Якщо по правді — побіг би. Шкода вмирати молодим, не набувся я на цьому світі, не нажився, шдосяг ні багатства, ні почестей. Отак воно, батьку мій Чагре".
"Я завше говорив Мамі, що ти, Янчику, з Лютом два чоботи — пара,— обізвався звідкілясь батько Чагр.— Нема у вас святого за душею, старцюгами нипаєте по отчій землі. Каюся, що не задушив вас у колисці. Учинив би гріх перед богом, зате був би чистим перед людьми".
Так мовив колись... недавно ще мовив батько Чагр. Сьогодні його бесіда не причулася, ні вона, мабуть, ожила в Яновій душі, ожила, як на його думку, дуже доречно, бо дістав принаймні якесь виправдання для свого вчинку: "Не любив мене батько Чагр, і город теж не любив. Чого ж я повинен каратися і гризтися його долею? Око за око, зуб за зуб".
Розпалював у собі гнів до батька й на город, хотів по-справжньому їх ненавидіти. Штучний вогонь не горів, хоч Ян і був князем милуваний та цілований. Всупереч власному бажанню він ще приростав пупцем до минулого... ще тримали над ним владу батькові очі. Чагрів погляд, вимогливий, пильний, сидів у ньому десь усередині й вимагав: "Зведися, чуєш, на ноги і крикни. Подай лише голос і тебе почують, сторожа на заборолах не спить. Зараз ударять на сполох галицькі дзвони... ти врятуєш сотні життів, порятуєш город. Твоє ім'я уже ніколи не погасне в пам'яті людській".
"Але ж уб'ють мене. Боярин Онуфрій відразу знесе голову".
"Зате по смерті житимеш".
"Я по смерті не хочу. Я тепер жити хочу",— Ян силкувався заглушити в собі батькові очі й батькову намову. Він бачив себе серед хурделиці передсвітанкової і серед лементних галицьких дзвонів несподівано великим. Великим і живим... велич і життя, славу й багатство спроможний дати йому і дасть напевно князь Володимирко. Він не забуде, що якраз Ян допоміг йому відзис-кати отчий стіл.
Хай діється воля божа.
Хай...
"Єдине, що обіцяю тобі, батьку Чагре, це не обагрити свого меча кров'ю галичан. Я співець, моя зброя — гусла, а не меч, моє діло — співати, моє діло — все бачити й чути, щоб потім не вилетіла пісня з гусел порожньою. Я лише співець, батьку Чагре, витязем не можу бути".
І очі батька Чагра померкли в ньому.
У полі за стінами десь далеко... десь близько... десь тут, десь там кричали кречети. Це був знак, що полки Володи-миркові стоять напоготові, що пора, боярине Онуфрію, починати.
Завоювавши після численних сутичок з молодим князем Ярославом та утвердивши право на правду, Іван Русин записав згодом у своєму "Хронографі":
"Усяка олжа бридка, у сто крат вона бридкіша, коли мовиться устами того, який перший повинен боронити правду. Маю на увазі єпископа галицького Козьму, котрий нині у проповіді своїй зодягав у білі ризи покійного Володимирка, виставляючи напоказ заслуги його перед Галичем, зовсім замовчував кривди, ним же Г аличу заподіяні.
Я довго думав над казанням Козьми-єписхопа, й буду справедливий: не він перший на Русі блудить словами. В кожному русинові, в тому числі й у мені, дарма що почерпнув я знань, глибоко сидить поганин. З правіків ми звикли обожнювати навіть пні... божків же для себе створюємо без ліку. Князь Володимир, царство йому небесне, один з них. Я не збираюсь ані применшувати, ані перекреслювати його діяння, бо на його ж рамена справді час поклав нелегку ношу — об'єднувати й кріпити міць земель Руських, що на заході сонця, а отже, — всієї Русі. Та гріхом було б не говорити, що, творячи добро для Русі, він заподіяв їй і зло. Муж, який тримає стерно землі, не повинен потішати себе: "Дрова рубають — тріски летять". Злом добра не вибудуєш, як не виплавиш золота з болотної руди. Не забуваймо, що Русь — це насамперед люди.
Заповіли нам діди: "Про мертвих поганого не говорять". Пересторога ця добра тільки для тризни, коли родичі й приятелі покійного поминають його душу. Історія ж для науки нащадкам повинна відвівати, як ратай на вітру полову від зерна, правду від оЛжі, бо й через тисячу літ людям треба буде сіяти, щоб жати.
Тому я, Іван Русин, вважаю, що гріх узяв би на душу, якби утаїв від нащадків той судний для Галича день, коли на світанку, здобувши підступом і зрадою Тисменицькі ворота, воїнство Володимиркове піше й комонне затопило город, як каламутна гірська повідь.
Признаюся чесно, що не був я очевидцем, відтоді минуло десять років. Однак у Галичі дотепер пам'ятають пережите. Володимиркові вої, мов дикі половці, і рубали в пень, і кололи, і стрілами вбивали першого-ліпшого, а що за стінами градськими ховалося багато жон і дітей, то на них найшвидше падала караюча десниця князя.
Рукомесні ж люди, дарма що заскочені зненацька, боронилися хоробро... кожен дім боровся до скону. На порогах лежали мертві, як снопи. Князь Володимирко гасав по Галичу, мов крук голодний. Це, власне, не була вже чесна брань, я назову її різнею... князь гейби заприсягся вигубити до ноги малих людей, через хміль кривавий забувши, що Галич без людей — не Галич. Щастя велике, що дереводіл Чагр, який не втратив здорового глузду, і, бачачи погибель людську, разом із соцькими братчин упав до ніг князеві. Переповідають, що Чагр сказав: "Маєш, княже, нас живими: учини з нами по своїй волі, вгамуй помсту нашою кров'ю, а кров безневинну не проливай. Бо хто ж буде сіяти і жати, класти тереми й кувати мечі... Хто ж стане в обороні нашої землі, коли покличеш у похід?"
Тоді схаменувся князь.
Того дня в Галичі було потято півтисячі буйних голів... потято їх, о горе, нібито для добра Русі. Тирани люблять провини свої затуляти пишними словами про вищі цілі..."
III
Опівдні, коли в городі повсюдно мечі було кинуто в піхви, а рожанці — у тулії, биричі розшукали Яна поблизу Тисменицьких воріт закляклого на морозі, зачум-леного небаченою січчю, і повели до князя.
Дорога від Тисменицьких воріт до Золотого Току недалека, однак плелися вони довго, мовби мандрували з одного краю Русі на другий. Так принаймні видавалося Янові. Обіч узвозу коценіли трупи, корчилися в судомах поранені, іржали, як в жалібні сурми трубіли, коні; тут і там — де розсипаними пелюстками маків, а де озерцями — тужавіла на снігу розлита кров. Незвиклого до бранних видовищ княжого співця млоїло, й биричі підтримували його, щоб не впав.
Щоб не впав на мечі...
Мечі чорніли на снігу, як розкидані хрести.
Вість про перемогу княжу вже докотилася до найдальших галицьких слобідок і монастирів, бо великодно заграли повсюдно дзвони; дзвони, здавалося Янові, висіли на кожній гілці... дзвони спадали з хмар... дзвони були вщерть налиті крикливими зойками; без міри сих стогонів і зойку текло, як розплавлена мідь, у Янові вуха, в очі, він по горло був налитий гарячою міддю, і якби покотився він тепер по снігу, то сніг шипів би й пирскав, мов у нього кинули кусень вийнятої з горна криці. Коли б Ян знав, що сніг направду затамує в ньому біль, притишить мідні крики, то втопився б у ньому, або впав би на вістря меча, або запався б під землю.
Дзвони нагадували про його причетність до пролитої крові, хоч власноручно він нікого не дряпнув навіть мечем. Співець запізніло каявся, що на світанку біля Тис-меницьких воріт не послухав голосу батька та не запобіг смерті своєю смертю.
Княжі биричі вели його, як кволого старця, однак і через овечий кожух чув хвилинами тремтіння їхніх рук, а хвилинами — цупкість тамованої зненависті.