Але не певному духом, зрівноваженому й непомильно-логічному, як сам Рим, Пилатові!
Так усе це дивно… ніби, дійсно, були в цьому якісь чари юдейські!
А Пилат на старі літа також ніби змінивсь… І виглядом, і душею. Став ніби більш іберійцем, ніж римлянином!
Може, це кожен на старі роки стає Подібніший вдачею до своїх років юнацьких?.. Як зморщена бабуся до зморщеного беззубого немовляти!..
Думка Прокули відскочила набік.
Взяла каламос і записала:
"Чи ж тільки те, що вийшло поза межі часу та перестало змінятися, стає вічним, постійним? Здається, що так".
— Постійне й певне на світі тільки одно: Gloria Romanorum[436]! — спокійно й упевнено говорив колись Пилат. — Тільки Рим зв’язує світ із вічністю! — повторяв він не один раз.
Тоді, того нещасливого дня, вона, Прокула, сказала на те у відповідь:
— Раніш і мені так здавалось. А отже… є ще щось інше! Понтію! Така думка мені здається… дитячою забавкою. Моя душа вже вийшла з дитячого віку…
Не встигла договорити, як бурею налетів Пилатів гнів: вона, римлянка, може говорити таке блюзнірство?
Ще сьогодні бачить Прокула, як відразу налилися кров’ю Пилатові очі, мов очі роз’яреного бика, що націлив роги на ворога… Бачить нервовий тик, що зціплює йому щелепи.
То йому… Йому, кельт-іберійцеві з Таррагони, Рим ближчий, ніж їй, родовитій доньці стількох поколінь славних квіритів?
Прокула не може спам’ятатись: чи ж це перед нею Понтій — стриманий, зрівноважений, незмінно холодно-спокійний, безсторонній і точний, як сама Справедливість, якій він служить?
Прокула ще тоді збагнула той вибух… Але яка?..
Відтоді почались темні дні… Важкою, повільною хмарою проповзали вони над Прокулиним життям. І притолочили той квітучий сад її життя…
Великий пес тихими кроками наблизився до Прокули й силкувався покласти свою голову їй на коліна. Погладила його. І помітила, що в неї тремтить рука…
От хто залишився їй, самотній на світі, хто співчуває їй, тій, що була матроною Клавдією Понтією!..
Ні! Не "Клавдія" й не "Понтія" більше…
Бо "Клавдія" — це дитинство, юність, батьківський дім, сподівання життя!.. "Понтія" — це розквіт, повнота сили, енергії, щастя, здійснених сподіванок… Усе це безповоротно минуле!
Сьогодні вона лише Прокула, без сподівань і без надій… "Procula a terra!" "Далека від землі…", далека від людей, від життя…
І це треба собі добре усвідомити. Треба спокійно панувати над собою, глянувши в вічі тієї дійсності, що нині стала її, Прокулиним, існуванням.
Випростувала ще струнку постать.
Дитина або раб, безпомічний і безправний, як мала дитина, нарікають і плачуть від болісті, від удару, образи й від страху. Людина ж вільна й дозріла з гідністю приймає неминуче.
Фіалкові тіні загортають жалібним завоєм небо й море. Заколисане морськими хвилями, денне світло вкладається до сну.
Сувій на столі ледве біліє…
— Я мушу знати, хто ти: римлянка чи Римові чужа! — болісно вдарила в серце згадка…
Чим же могла відповісти Прокула на таке запитання тому, чиє наймення з гідністю носила стільки літ? Чим, як не від’їздом на добровільне вигнання?
Бо ж Понтій, що перестав їй довіряти, що потребує доказів і запевнень, перестав бути її чоловіком. А жити з чужим як із своїм чоловіком римській матроні не личить.
І німою мукою потяглись перші тижні цих уламків життя. Та з часом Призвичаїлась зносити їх, як звикає військовий ветеран жити далі, маючи лише одну руку, одну ногу або лише одно око…
Думала: знайде полегшення болісті в Таррагоні. Але колишні щасливі згадки з кожного куточка виглядали, питаючи: "Пам’ятаєш?"
І тільки роз’ятрювали рани.
Каєві й Руфілі в розквіті їхнього подружнього життя чим могла бути Прокула? Хіба тією мумією, яку вносять у залу під час єгипетської гостини, щоб нагадати: "Радуйтесь і веселіться, поки на це час! Бо потім будете, як я".
Щасливі, як і ті, що назавжди втратили щастя, не потребують присутності сторонніх осіб. Щастя потребує широкого простору, бо його ледве вміщає людське серце.
Жалобі ж та смуткові тісно й у всесвіті. Бо сум безмежний, як безмежні ці блакитні пустелі, небо й море…
І Прокула не залишилася в Таррагоні.
Дотик руки збудив матрону з глибокої задуми.
Аретуза схилилась над своєю пані.
— Ні, ні, Арете, не болить ніщо. Але говориш правду: час уже йти на ложе…
Ціла безодня розділяла ці дві жінки: невільницю й патриціанку. Однак не мали вони нікого ближчого, як одна одну. Зжилися, мов сестри-близнята.
Цілим їхнім світом стала ця "Мізенська самота". І в цім світі пані й невільниця перетворились на товаришок і подруг…
За стародавнім звичаєм, тут день починався купіллю й купіллю кінчався.
Мудрість-бо давновіка навчала: "Повторюючи купання, подвоюєш собі життя".
Тому і в Прокулиній віллі, як по всіх інсулах чи віллах багатих людей, що хотіли мати якнайменше взаємин із зовнішнім світом, на домашні терми звернено особливу увагу.
Щоб зберегти якнайдовше силу та пружність тіла, Прокула потребувала довшого, хоч і неприємного, масажу, що його робили кожного дня під ніч. Тривав він більш години. І матрона не могла б цього стерпіти без-лектури, співу або музики.
Так поєднували також забаву з користю і в публічних термах у Римі. Тож такий звичай напевно добрий і корисний.
І на Мізенській косі не занедбували цього звичаю.
Але цього вечора матрона враз відпустила співачок і лекторку.
Крім гурту невільниць ипсігіх[437], в атріумі Флори — як називали унктуарій[438], прикрашений статуєю Флори, — лишилася тільки перська казкарка Паренді та немолода жінка поважного вигляду, взута у білі сандалі.
При ній стояла молоденька псалтрія[439] з лірою.
Матрона дивилася на пружні, здорові тіла молодих масажисток.
"Немов позичають мені своєї молодої життєвої сили, — перебігла думкою.
— Махнути рукою, щоб відійшли? Чи махнути рукою на цю невдячну боротьбу з віком? Піддатися без бою?"
Ні, донька квіритів не вийде з життя нарікаючи, як немічна бабуся! Треба впасти в бою, мов воїн, що б’ється навіть тоді, коли бачить, що виграти бою не може!
— Аполлодоро! — звернулася Прокула до жінки в білому взутті. — Ти знаєш не тільки ліки, але й таємниці Аполлона-Сотера[440]. Скажи мені: чи людина повинна вмерти від недуги? Чи людському вікові є межа, якої переступити не можна?
Аполлодора зробила кілька кроків до матрони.
Рабиня поставила фотель з подушками біля широкого столу, на якому розтирали Прокулу.
— Аполлон-Сотер, доміно, провадить духа людини, яка вибрала собі цього бога за вождя, мандрівками іспитів та шляхами відкуплення. Тому й називаємо Фойбоса-Аполлона Сотером, тобто Спасителем. Але, крім духа, що є сином безсмертя, людині дано ще й тіло, дитину землі. Спочатку обидвоє мають однакову силу, і кожне тягне до того, що йому близьке. Але дух повинен дозріти аж до увільнення з тіла. Тоді він слабше тримається землі й могутніше прагне до безсмертності. Ми це називаємо: до просторів Вічного Світла. Тоді дух розірве пута, що в’яжуть його з тілом. Такий сильний дух вже не потребує помочі від недуг, щоб визволитись із тіла. Він просто скидає його, як зношену одежу, та одягається у світло… у вічності[441]…
— Сильний дух визволяється від зношеної одежі-тіла… — повторила Прокула Аполлодорині слова.
Але, як хмарка хмарку, накрила ці слова нова думка:
— Усе ж таки, як добре почувати, що наше тіло ще здорове, міцне й бадьоре! Хоч би вже воно давно перестало бути для духа оздобною, святковою одежею, toga ferialis[442], що її беремо в свято життя… Однак ще довго може воно служити бодай за добрий та зручний похідний плащ для дальших життєвих боїв… коли вже святкова доба життя, молодість, давно відлетіла…
Масажистки зручно обернули тіло матрони й продовжували свою працю. Але одночасно немов перегорнули й сторінку Прокулиних міркувань.
Добре вчинила Аполлодора, що з Таррагонської Преторії прибилась, як посвячений лебідь Аполлонів, на цей Мізенський ріг… Жаль тільки, що не привезла з собою Гели!.. І ту малу профантиду, як і все інше з Прокулиного минулого, життя віднесло безповоротно!..
Але чи ж тільки малу Гелу-муринку втратила Прокула? Чому ж уболівати більше над цією втратою, ніж над іншими, важливішими?..
І понесли Прокулу спомини…
Різнобарвні, ясні й темні, загойдалися на хвилях пройденого життя… Пливли в безкраю блакить колишніх мрій та сподіванок…
Та мало було тих, що допливли до самого берега… Скільки їх утопилося в морі!.. Іноді й при самому відплитті!..
За давнім звичаєм, що його Прокула так любила й точно дотримувалась у всьому, мізенську віллу було вибудувано так, що з неї скрізь було видко море. Навіть із пісціни[443] домашніх термів.
Лагідно всміхалося воно з-поза колон, поміж полами розсуненої котари, заглядало до атріуму Флори.
В теплий, аж душний вечір, срібні хвилі моря, що тихо дихало, підіймались і опускались ритмічно, як груди могутнього велетня, закутого в сріблясту зброю.
Прокулині думки линули в світи мрій минулого, як хмарка ластівок, що відлітають у вирій.
Без жалю й без болісті, з лагідною меланхолією відмітила:
— Моїм мріям уже не потрібно ні надії на здійснення, ні очікування, як це потрібно мріям юності… Снам зрілого віку, як і дитячим казкам, вистачає, щоб вони були лише барвисті й гарні…
Однак спомини занадто розхвилювали сьогодні Прокулу. Душа розм’якла, стала майже елегійною…
Незвичайний це стан для матрони! Такий незвичайний, що аж помилилася: прийняла його за ознаку хвороби!
І враз визнала за слабкодухість піддатися їй. Цю безформну кволість слід розігнати живим і пружним словом!
Глянула з вдячністю на Аполлодору й Паренді.
Це мої духові лікарки!.. І обидві вони відзначені божественним натхненням!
Рабині перенесли матрону на вигідне ложе.
Легке вовняне покривало обвило відсвіжене купіллю тіло.
Збуджені життєві сили й приємна втома робили ще лагіднішим передсмак нічного відпочинку.
Прокула відпустила всіх рабинь. Залишилася тільки Аполлодорина псалтрія коло своєї жриці, а коло фонтана — Паренді, занурена у світ своїх казок.
Матрона уважно прислухувалася до Аполлодориних вияснень про хвороби духа[444].
— Найлегше недомагання духа враз може змінити всю психіку людини. Буває, що таке недомагання підштовхує людину до вчинку, цілком тій людині невластивого. А от же майже всі ті, навіть і лікарі, що прислухаються до сухості в носі при звичайнім нежиті, ні на хвилинку не потурбуються станом хворого духа.