Яскраво горіла лампа. Я вкрутив гніт.
— Багато гасу вигорить,— кажу. Василинина дочка заперечила:
— Як не наїсися, так не налижешся. Не люблю, як воно ото блимає, як сліпець,— і знову викрутила гніт.
— Пісень українських ще не забули?
Одна і друга називають "Ой хмелю, мій хмелю", "Розпрягайте, хлопці, коні", "На вгороді верба рясна".
— А ви заспівайте якої-небудь,— каже Копиленко.
— Та ну його, щоб ще співати,— відмахнулася господиня.— Зараз легше заплакати.
В розмові з художником Петров вжив слово "карбованець". Художник спитав:
— А сколько это? Господиня засміялась:
— Старий уже, а не знає, а я от догадалась: руб — карбованець.
До дочки прийшли її подруги. Почувши, що Копиленко "не поголений", соромливо захихикали в кулак.
— Як то воно — не поголений?
Копиленко обмахнув рукою свої щоки і ще й підморгнув. Дівчата розкумекали, почервоніли й замовкли.
Вранці до хати зайшов сивий дідок із лисою головою
і високим костуром. Він був із Боголюбівки. І
— Палите? — питає Копиленко, намацуючи цигарку в коробці.
— Ні, нюхаю.
— І досі не покинули?
— Хіба таке, вибачайте, лайно покинеш? Якби що путнє, то й покинув би, може.
— А за Вкраїною не скучаєте?
— А що там, щоб скучати за нею! В тридцятому році приїздив один звідти. Недорід там був, чи що?
— Було й таке. Але у нас же і небо не таке, і вода інша.
— Да, дуб там покрепче, правда... Натерпілися ми у вісімнадцятому році. Лихо було. Дядько поїде продавати коня, а банда вже знає і стежить. Повертається з базару — перестрівають: "Тпру! Злізай, дядьку, злізай, тітко. Вінчалися по-совєцькому?" — "Ні, не вінчалися".— "Ну, так ми вас обвінчаємо". Зв'яжуть їм руки хусточкою і обведуть довкола воза. "Ну, коли ти вінчався в церкві, платив попові?" — "Платив".— "Так і нам плати!" І всі гроші відберуть. Ідуть далі, знову перестрівають: "Дядьку, вінчався по-совєцькому?" — "Вінчався".— "Ну, то їдь собі!"
— А чому у вас хати не мазані? Ви ж українці.
— Клімат. Багато дощів: під глиною дерево не встигає висихати.
Письменники, які не працювали в Академії наук, уже зранку йшли до правління Спілки письменників в надії когось побачити, щось почути про Батьківщину, напитати роботи, позаздрити тим, кого кудись викликали. їхати, їхати, аби не сидіти тут, за тридев'ять земель від фронту, де вирішувалася доля радянського народу! Були, звичайно, й такі, які докладно вивчали карту на схід від Уралу.
Печать смутку наклала війна і на Уфу. Місто само по собі красиве:.з одного боку річка Біла, з другого — Уфім-ка, за річкою синіють ліси. Будинки дерев'яні, рублені, з різьбленими наличниками на вікнах. Колись вони, мабуть, милували око, але з роками — постаріли, посіріли, скособочились. Кам'яні будинки були тільки в центрі. Вулиці тут асфальтовані або булижникові. Зимою місто заносило снігом, а восени багно, здавалося, залізало і в хату.
Безрадісні події на фронтах, туга по Україні, яку вже топтали німецькі фашисти, каменем давили на серце. Башкирські письменники, хоч вони й перебували дома, але теж почували себе не краще. Сайфі Кудаш, Бікбай218, Нігма-ті219, Валієв та інші, які так тепло зустріли своїх українських колег, щиро поділяли з нами горе, завдане фашистськими загарбниками.
Одного дня Олександр Копиленко одержав виклик з радіостанції "Радянська Україна" 220, що працювала в Москві у Всесоюзному радіокомітеті. Перед від'їздом він обійшов усіх своїх приятелів, щоб попрощатись.
Таким веселим і горластим давно вже його не бачили. Ще з порога він гукав:
— В Москву! На роботу! Пий!
Хтось із письменників полохливо спитав:
— А те, що німці в бінокль уже Кремль бачать, це нічого тобі не говорить?
— Наполеон221 був навіть у самому Кремлі... Та краще випий, щоб мені легше добратися до Москви.
— Цими днями німці розбомбили поїзд біля самого Горького,— додав другий, не менш переполошений. А Саву Голованівського 222 чув як поранило?
— Ти пий скоріше, мені ще треба санобробку відбути.
— Передай від нас привіт на окуповану Україну,— сказав Юрій Яновський,— а то німці на весь світ кричать, що всіх українських письменників силою вивезли в Сибір і постріляли.
Копиленко аж стрепенувся:
— О, вже хоч би заради цього треба поспішати. А тобі за ідею іще одну чарку. Пий!
Юрій Яновський охоче взяв чарку й передав її Юхиму Мартичу223, який приїхав поранений з фронту.
— А скільки днів тобі їхати до Москви? — спитали Ко-пиленка, прощаючись.
— Кажуть, днів дванадцять.
— То хай щастить!
Пішов, як на крилах полетів, а ми почали гадати, хто буде другим щасливцем.
У СТОЛИЦІ
Другим поїхав з Уфи до Москви я.
Після від'їзду Олександра Копиленка незабаром тяжко захворіла моя дружина, і одного дня, в тріскучий мороз, ми поховали Тетяну Петрівну на уфімському цвинтарі. Ой як важко було.
Вісті з фронту додавали туги.
Коли на вулицях Уфи дружно задзюрчали весняні струмки, я одержав від Олександра Копиленка листа. "Виїзди негайно до Москви на роботу в радіостанції "Радянська Україна" при Всесоюзному радіокомітеті". Саме в ці дні відкрилася навігація по річці Білій, і я в середині травня попрощався з Уфою.
Світило яскраве сонце, щебетали пташки, привітно посміхалася землячка в формі чергового по пристані. Тільки б радіти, а в мене серце сходило сльозами: на березі стояла, як скупана в воді, менша дочка Ольга, а старша Галина десь залишалася в чужій хаті. Мати їхня лежить в сирій землі, і вони вперше в своєму житті залишалися самотні, та ще так далеко від України...
А по воді переблискує сонце, його проміння ласкає, як материні руки.
Підкуплений теплим днем і весняним вечором, повним духмяних пахощів, я не зачинив на ніч вікна в каюті, а коли прокинувся вранці — уже не міг відтягти голосу. Боліла горлянка, жаром обдавало тіло, а пароплав посувався в такому густому тумані, що не видно було навіть носа судна.
Десь уже за Горьким серед поля я побачив підбитий аероплан із чорними хрестами на крилах. Це була перша вісточка війни, і тіло враз ніби опало в ноги. Вони стали такими важкими, ніби до них почепили гирі. В голові досі абстрактне розуміння війни стало набирати реального значення.
На дванадцятий день ми нарешті прибули через канал до Москви. Перше, що мене вразило,— пустка. Від готелю
"Москва" і до будинку "Телеграф" по тротуарах поспішає не більше десятка людей, а на широкій вулиці — одна-дві машини. У вічі кидається зразкова чистота. Мозолять очі перехрещені білими смугами шибки вікон. Невеличкий будинок, видно, нещодавно обгороджений парканом, помазаним у попелястий колір. За парканом підноситься передня стіна будинку, але вона, мов декорація в театрі, зроблена з дикту і теж пофарбована, тільки під колір цегли. Ще вчора в цьому будинку жили люди, а вночі в нього влучила бомба, скинута з ворожого літака.
Олександр Копиленко, як і багато співробітників українських керівних організацій, проживав у готелі "Москва", але коли я прийшов, він був на роботі, і я сів чекати на нього у вестибюлі.
Першим, кого я побачив із знайомих, був Іван Семенович Козловський 224. Він з радісними вигуками посунув до мене, але, помітивши червоні очі, набрякле обличчя і такий же ніс, із страхом одступив назад:
— Ні, ні, мені грипувати не можна! До, ре, мі...
І ми привіталися тільки здалеку.
Нарешті з роботи прийшов і Олександр Іванович. Він уже подбав, нам дали номер на двох, з ванною, з вітальнею. Стомлений дванадцятидобовим плаванням, я був невимовно радий тихому пристановищу. За якихось півгодини вже почував себе повноправним москвичем.
Всесоюзний радіокомітет містився по сусідству з редакцією газети "Известия", на Путниковському провулку. Будинок виходив на чотири квартали і був зручний для бомбардування. Ворог не проминув з цього скористатись, але скинута з літака бомба влучила в глибокий колодязь каналізації серед двору і там вибухнула. Вибух завдав шкоди тільки стальним трубам, що збігалися до колодязя, та на день-два вивів із ладу каналізацію. На довше бомбардування наша зенітна артилерія не дала часу, і ворог, втративши один аероплан, більше не потикався в цей куток.
В будинку радіокомітету під час війни з німецькими фашистами працювало 36 радіостанцій не тільки радянських народів, що зазнали від німців навали, а й сусідніх. В ефірі лунали заклики до боротьби з варварами двадцятого століття мовами народів Європи, Америки, Азії та інших континентів.
Радіостанція "Радянська Україна" вела передачі на окуповану Україну. Мене було призначено головним редактором літературного відділу. Моїм заступником був Олександр Копиленко, а Дмитро Білоус 225, який тільки-но вийшов із шпиталю і зовсім звільнився від військової служби, став позаштатним працівником. Був у нас і комсомольський сектор, яким керував поет Іван Нехода 226, відкомандирований на цю роботу з військової частини в чині капітана. А коли Івана Неходу знову відкликали до війська, комсомольські передачі підготовляв поет Микола Нагнибіда 22Г.
Завдання наше полягало в тому, щоб художнім словом, правдивими відомостями про життя на радянських землях підтримувати настрій наших земляків, які тимчасово опинилися під чоботом фашистських окупантів, підтримувати сили Опору, вселяти в них віру в перемогу Радянської Армії над фашистськими загарбниками.
Художнє слово на радіо мусило відігравати не меншу роль, ніж куля месника, але для цього було придатне далеко не все, написане й надруковане раніше. Та й форма не завжди відповідала специфічним вимогам радіо. Нам доводилось не тільки організовувати, а й самим робити потрібний матеріал, і це змушувало шукати й знаходити в собі приховані резерви. Прозаїки писали публіцистичні статті, гуморески і навіть вірші. Я процитую тут тільки один вірш, написаний у найважчу годину.
Червона калина
Посадили ми калину В чистім полі на виду. Будем битись до загину Воріженькам па бідуі
Ночі темні без ушшу Партизанами гудуть, Йдуть до лісу батько з сином, В серці помсту й гнів несуть:
Німець топче біле тіло, Діти в ярма загаия. Україно, Україно, Ой ти, доленько моя!
Ти пишалася красою, Щастя й воленька цвіли. Ворог кров'ю, як росою, На.шу воленьку залив.
Ой ти, Дніпре, ой ти, ріко, Вістку скрізь ти понеси. Хай стають до бою діти: Женуть матір у ясир!
То не хмара небо вкрила, Угинається земля.