Явтухова ж осельня здатна обнести і не таке дерево, як Фабіян.
А коні все йдуть та йдуть повз нього. Йдуть, як мусульмани до Мекки. З Прицького, з Козова, з Вавилона… Коні, либонь, згадали про весняний ярмарок, вчули душею веселий гамір ярмарковий, згадали своє безклопітне перебування на тих ярмарках, коли бігали туди залюбки ще лошатами за матерями, і тепер потяглись до Глинська. Данько ж, здогадуючись, куди вони йдуть, благав зупинитись, перепиняв, кликав найласкавіше: ксьов, ксьов, ксьов, цьось, цьось, цьось, — вони зупинялись, дивились на нього, але ж були занадто слабкі, щоб надбати собі вершника, й подавались геть, боячись відстати від передніх.
Данько згадав про свої перші глинські ярмарки, коли Соколюки не мали ще ні коней, ні воза й приходили туди пішки. Дивною музикою звучало для них деренчання чужих возів — у ярмаркові дні воно збігало з усіх доріг вселенських, багаті вози котилися тихо, м'яко, як римські колісниці на тріумфах, а бідні вози гриміли в дорозі як на погибель. Потім Соколюки стяглися на коня, якого назвали Мартином, кінь нікудишній, норовливий, бився, цигани зіпхнули його майже за безцінь, зате радості братів не було меж від того придбання. Перший кінь у подвір'ї — над усе для селянина. Але ж Мартин ні до воза, ні до плуга, ні до супряги, ні до розваги, зате шкуру викохав гарну. Великий спец по шкурах обстукав її щиколотками, виявив слабкі місця на ній і купив Мартина до глинської живо–дерні. А це знову Мартин, наче з потойбічного світу, йде до Глинська, й досить шпарко ще йде, обганяє слабших. "Це марення", — подумав Данько.
"Здрастуй, Мартине!" Мартин зупинився, впізнав Данька, допоміг устати й повів у фіолетовий світанок. Мабуть, живодери продали його у Прицьке одній бідній вдові, користі з нього вдова не мала ніякої, то перепродала його гончарям у Козів, довгі роки він не виходив з ями, місив їм глину. Данько мав би знати їх, вони вивозили свої вироби на глинські базари. В'язкі заміси вибрали з Мартина норов, і він став слухняним конем. Данько пригадує тих гончарів з Козова — старших і молодших, але однаково красивих, чорнявих, ставних або, як тут кажуть, форемних, що їхні глеки, випалені на совість, дзвінкі, не схожі на всі інші гончарні привози. Мати купляла глеки тільки з їхньої підводи, а він, Данько, все умовляв матір купити в них ще й глиняного свищика. Свистки їхні славились на все Побужжя — коники, півники, чортики їхні були такі співучі, голосні, що ярмарку без них і не уявити.
Потім Мартина усуспільнили, поставили перед ним табличку і нарекли його Аполлоном. Стояв він поруч з Венерою, старою–престарою шкапиною. Роздаючи коням імена, люди глумились з них, як тільки хотіли, не інакше, як зганяли якусь свою потамовану злість на конях. Зате вони, коні, знаючи про людей більше, ніж будь–хто, здатні вмирати з їхніми таємницями. Далекий дзвін сколихнув тишу — то й досі ворогуючі глинські церкви привітали одна одну з неділею. Данько не який вже християнин, а ось мідь таки зворушує його душу. Фабіян каже, що благовіст чують навіть померлі.
Коні сходилися на ярмарковому майдані, найзаповзятіші, мабуть, прийшли сюди ще вдосвіта, о тій порі, о якій за безліч років звикли прибувати на ярмарок. Адже ж тут вони зазнали колись справжнього щастя: тут найлихіші та найвередливіші господарі ніби перероджувались, вішали для них опалки з вівсом, ставили їх до пахучого сіна, яким вимощували вози, у спеку напували купованою водою, що підскакувала в ціні до десяти копійок за відерце, а у водохресні морози вкривали їх рябчаками, а то й кожухами, вовною до шерсті. Дома вони не мали й частки того, що мали тут. Зараз вони не ворогували, не бились, не іржали, як бувало, не сміялись одне до одного, а з'юрмившись, у цілковитій тиші чекали людей. Мартин не відходив від Данька, напевне, гадаючи, що має в його особі хоч яку опору. Вік спотворив коня, а викровлений місяць надав йому чудернацьких обрисів. Данько дав лизнути коневі свою порожню долоню. Мартин нехотя торкнувся її спраглими губами й заіржав голосно, на весь майдан. Та ніякого відгуку на той поклик… Прощай, Мартине…
Данькові ніби пахло паленими городами та давніми–прадавніми вечерями, такими знайомими з дитинства ще там, на горішньому Вавилоні, з якого Данько наче все життя спускався сюди, під цей похилений тин, верхи на Мартині… Тоді люди підвели його, навернули до життя…
Де ж бо вони зараз, люди? Нема їх. Тільки Мартин та ще Мальва у Рузиному вікні, жива, реальна, вавилонська Мальва… Вона б ще, мабуть, могла вихопити його з лабетів смерті. Вийти й викупити, виблагати, вирвати з тієї приреченої колони. Не схотіла чи не впізнала?..
Всіх, хто вже не може після страшної ночі підвестися і йти далі з цього майдану, вбивають. Ось і до нього підійшов конвоїр, весь у залізі, наче робот, зачекав якусь хвильку, ніби виважував Данькові сили, тоді похитав головою і вистрелив Данькові в серце… А мати боялася до самої смерті, що колись Данька дядьки засічуть батогами на цьому майдані. "Мамо!!!" — скрикнув він, а робот пішов дострілювати інших… Аж як знову зацвітуть волошки, то коні іржатимуть у білих житах. По ньому, по Данькові Соколюку…
Коли в тебе був чоловік, чи син, чи батько, а чи просто друг, який був, незважаючи ні на що, а потім його не стало чи опинився він у біді, і ти маєш бодай найменшу можливість повернути його, запомогти йому — якщо ти справжня жінка, дружина, мати, сестра чи просто кохана, то неодмінно мусиш нагадати про себе за будь–яких обставин. Так вчинила і Пріся. Прочувши від когось, що табір полонених в Умані, — в колишніх каменоломнях, — вона ні миті не вагалась, напекла пирогів з горохом, зняла з горища кілька гранок сала з проросло, хату з дітками залишила на Зінгерку (Мальвину матір) й, підбивши для компанії Даринку, вирушила з нею до Умані через степи та села. Пріся — за Явтушком, майже не сумніваючись, що він не міг не потрапити в полон (ніхто не знав так свого чоловіка, як дружина), Даринка ж — за Лук'яном, не маючи певності, що він там, а просто для очищення сумління. Що ближче до Умані, то більше жінок траплялося їм по дорозі, поволі Пріся очолила чималенький гурток: були там і з Глинська, і з Деменська, і з усіх усюд — таврійки і подолянки, жінки в літах і дівчата–вилетки, сором'язливі, закохані, йшли виручати наречених, з якими зійшлися на цій війні. Короткі та незабутні фронтові знайомства погнали їх до Умані, може, навіть потай від рідних, потай від батька–матері.
Пропускали їх до табору раз на день, в ранкові години, потім виштовхували геть, цькували собаками, а коли й це не допомагало, — варта відкривала вогонь по жінках. Кількох було вбито — їх поховали разом з померлими полоненими, яких щодня вивозили з каменоломень на парокінних безтарках. Ніщо не могло відвадити жінок від каменоломень — з сьомої ранку і до дев'ятої вони тіснилися над каменоломнями, кричали, називали імена свої і своїх чоловіків: "Це я, Пріся! Ти чуєш мене, Явтуше?" Хтось озивався з ями: "Чую! Забирай". Декотрі впізнавали своїх дружин, пробивались до варти, показували на жіночий натовп: "Он вона, онечки!" Але кому показувати, кого переконувати? Одна відповідь: "Цюрюк!" Лише третього дня жінки вблагали коменданта табору майора Принца вивести полонених строєм, і нехай кожна признає свого. Усі три ранки Явтушок кричав з ями: "Я тут! Я тут!" — а коли вивели їх строєм по чотири, то Явтушка не виявилось, кричав, мабуть, хтось інший. Явтушок міг і померти в тій ямі, міг і не потрапити саме до цього табору. Та коли їх вели — хтось, однак, озвався до неї: "Пріся!" Високий виснажений чоловік у пілотці, в черевиках набосоніж, у вицвілій, просоленій потом гімнастерці. То був Ксан Ксанич, Пріся впізнала його по вусах, чорних, як смола, певно, вже тут відростив бороду — посивіла в ямі.
— Це мій, — сказала Пріся комендантові, що сидів на принесеному сюди, на плац, стільці в оточенні менших чинів. Майор Принц зняв чорні окуляри з очей, пильно оглянув полоненого, наказав показати рукава гімнастерки (якщо комісар, то мав бути там слід від зірочки), впевнився, що зірочки не було, наказав видати перепустку на Явтуха Голого (так його назвала Пріся). Ксан Ксанич, ще не вірячи долі, взяв перепустку, обійняв Прісю, поцілував, Пріся заплакала і повела його геть. Даринка все чекала, що появиться Лук'ян чи будь–хто з вавилонських, тим часом вони йшли по четверо, нещасні, виснажені, сильніші підтримували слабших — все благали її очима — забери, пригрій, ти ж бо бачиш, що твого тут нема. Якийсь чорнявий татарин навіть зупинився проти неї — іще зовсім юнак, з пушком замість вусів, очі, як дві блискавки, наскрізь пронизували Даринку.
— Ось він, ось! Лук'ян Соколюк! — кинулась до нього Даринка, але Принц розсміявся на те, зареготали менші чини з його свити. Показавши на Даринку, майор запитав татарина:
— Ім'я? Як звати її?
Юнак розгубився.
— Даринка я. Даринка… А ти Лук'ян… — зашепотіла Даринка.
— Шомполами її, шомполами! — наказав майор. Кілька гестапівців висмикнуло шомполи з гвинтівок, схопили Даринку за руки, повалили перед майором, вже готові були відшмагати обманщицю.
Майор встав зі стільця, підняв руку в білій рукавичці, як великий екзекутор, тоді наказав своїм підвести її.
Запитав у Даринки через перекладача:
— Діти є?
— Є…
Наказав віддати їй юнака. Але полонені вже переховали його в своїй колоні, підозрюючи, що йдеться ще про одну екзекуцію.
— Лук'ян! Лук'яню! — кричала Даринка, але дарма. Колона рухалась вперед, сувора і мовчазна. Даринка заплакала й кинулась наздоганяти Прісю.
До кінця своїх днів Явтушок приховуватиме, що був у полоні. "В оточенні", "в котлі" — будь ласка, мовляв, увесь початок війни пройшов на суцільних "котлах", "мішках" і таке інше, але вже саме слово "полон" пригнічувало вояцьку істоту цього самолюбця. А тим часом він потрапив у полон, з допомогою прикладів його було справлено до загальної колони, яка тяглась через степ понад річкою Синюхою. Пригнали їх на цегельний завод, і там гнили вони під шалашами до заморозків. Якесь таке тихе містечко — Паничі, а завод на його околиці відкритий для всіх вітрів. Нема жахливішого житла за шалаш для сушки цегли — там вічні протяги, якщо навіть довкіл ні найменшого вітерця.
Явтушок і тут, у полоні, знайшов собі командира.