Пригадувалися читанкові вірші Грін-ченка:
Не став би дивитись,
Хотів би забути,
Так сили забути нема.
То ріднії села,
То ріднії люди,
То наша Вкраїна сама.
Так воно є. Але до церкви ми того дня не йшли, а їхали, і навіть тим самим наровистим "фіятом", якого наш шофер все таки змусів рухатись і рано прибув за нами. Це одначе не справляло мені аж надто великої приємности, бо хотілося бути ближче до землі, до людей і все бачити. Подорож автом цьому не дуже сприяла. Але мало було часу. Хода до церкви вимагала доброї години. І ми поїхали. По дорозі заїхали за Степаном Івановичем, який ночував у Шевчуків, і так усі разом у скорому часі появилися біля манастиря.
Мені хотілося обійтися без уваги, без парад і зустрічей, але цього годі тепер уникнути. Ми не могли рухатися вільно, за нами постійно йшло багато народу, багато "признавалося" з рідні, з старих знайомих, товаришів. Заходили до обох церков, манаїстир ледве животів, але приходська церква не дуже змінилася. Правив богослуження велетенського росту о. Кульчинський, співав гарний хор, було повно народу. Зараз після богослуження до нас підійшла делегація обох старостів села (Дермань ділився на дві частини — "панську" й "казьонну" з окремою адміністрацією, і цей поділ залишився до цього часу), яка просила мене "сказати щось до народу". Не було ради. Ми пішли до семінарії, де за совєтів містився учительський інститут, і тут, у великій залі колишньої їдальні семінарського інтернату, на нас чекало по вінця повно народу. Привітання виголосив один з старостів, після один з учителів, Іван Мартишок, а після того говорив я. Звичайно, я був так зворушений, що не знаходив потрібних слів. Але мене бурхливо вітали, а коли я зійшов зі сцени, до мене підбігла якась дівчина, яка кинулася на шию і з плачем палко поцілувала. Це була одна з моїх далеких родичок, якої я вже не пам'ятав. А поза тим було повно народу, знайомих, близьких, рідних. Моя хлоп'яча любов Ніна дорікала мені, що її забув, що я говорив не про те, що треба було розповісти "щось про себе", а не про політику... Появилися і такі, яких я "описав" у моїй "Волині", а один з них, якого я представив "за більшовика", обіцяв, що "подасть на мене в суд за образу", дармащо за революції він належав до штабу більшовицького повстання. Я обіцяв йому виправити цю "помилку". Появився один з моїх кревних, який користався в селі поганою славою, бо за Польщі належав "до хрунів", а за совєтів "перейшов до них" і "займався доносами". Через нього багато вислано до Сибіру. Він вперто мене весь час тримався, мабуть, з наміром підтримати свою репутацію.
Мені радили "прогнати його", але він виглядав так пригноблено й мізерно, що мені було чомусь його шкода. Він намагався щось говорити, виправдуватися, "що все те наклепи", що його "хочуть знищити", що він має багато ворогів. Я обіцяв поговорити про це іншим разом, а покищо просив залишити мене. Мені здавалося, що всі ті "наклепи" відповідали правді, але судити його я не був уповноважений.
Цього самого дня тут мала відбутися величава маніфестація з приводу похорону-жертв більшовицького терору, що їх перевезли з Дубна і мали поховати на дерманському цвинтарі. Готувалися до великого походу через ціле село на цвинтар, і ми з Степаном Івановичем були запрошені взяти в цьому участь. Похід мав прибути до села біля години другої, але ось наближається третя година, а його не видно. Був час обіду. На обід запросив нас доктор Мартишок. Не дочекавшися походу, біля години третьої ми пішли на обід. Доктор жив тут таки на семінарському подвір'ї, у будинку, де колись жила семінарська обслуга. Тут він мав також свою докторську амбуляторію. На обіді, крім нас, були присутні інші члени великої родини доктора. Обід видався, як звичайно, величний, дружина доктора, чудова пані Маруся, про це наперед подбала. Було багато тостів, привітань, згадували минуле, наших батьків. Батько доктора Михайло мав на Лебед-щині дуже гарний хутір, це був колись єдиний найближчий наш сусіда, я ще знав їх могутнього, найкращого в селі господаря, діда Федора. Похід все ще не приходив, ми мали досить часу, обід протягнувся, тостів було багато, настрій був далеко не похоронний.
І аж біля п'ятої години нам донесли, що похід наближається. Ми зібралися і через колишній семінарський сад, з якого залишилося тільки декілька сторчанів, пішли під гору до цвинтаря. Це не було так просто, дехто з нас був під сильним впливом обіду, але обставини вимагали поваги. Дерманський цвинтар знаходиться на найвищій горі села, з нього довкруги розгорталися прекрасні краєвиди, посередині цвинтаря стояла прикметна старовинна каплиця св. Онуфрія, через цілий цвинтар проходила широка алея, тут відбувалися дуже барвисті, много людні зустрічі на Великдень, а особливо тиждень по Великодні, на так звані проводи, на які сходилося все село, правили панахиди по мертвих, а опісля на могилах або в саду на травнику влаштовували поминки з великими гостинами. Це було також місце прогулянок для молоді протягом цілого теплого сезону року. У мене з цим цвинтарем було пов'язано багато спогадів з дитинства, а після хлоп'яцтва, тут також були поховані всі покоління моїх предків, могили яких звичайно зрівнялися, бо в ті часи про мертвих не більше дбали, ніж про живих. Всі засоби мої батьки віддавали "на землю", на роздобуття нових десятин, а на пам'ятники мертвим вже на лишалося.
Після переходу Сяну, ми їхали до Львова таким транспортом. Олені це винятково подобалось
Більша частина міста Рівного була в руїнах, але його ринок торгував завзято
Зустріч з рідним селом Тилявкою відбулася в такому незручному для гостя положенню, але це діялось з щирим серцем
"Наша" француженка, часів моєї гімназії, Катерина М:ляшкевич, тепер в ролі голови Жіночої Служби Україні, привітала нас першою при зустрічі з громадянством Кремянця
Але клуня і решта будівль були сколектизовані. Рештки нашої родини на тлі решток нашого господарства. По середині — дядько Парфен
Автор на тлі Дерманя. 16 серпня 1941.
Дерманський манастир, спалений советами під час боїв з УПА 1945-го року. Сади і внизу "ставок" з осокорами, знищені
Наш норовистий "Фіят Польський", який часто зупинявся там, де сам хотів, не рахуючись з вимогами його пасажирів
Перше засідання Ради довір'я в приміщенні Рівенської Міської Управи 31 серпня, яка складалася з 23-х членів. На фото (зліва): Улас Самчук, єпископ Полікарп, Степан Скрипник (промовляє), прот. Никаноо Абоа-мович, Михайло Редько, Іван Власовський, Микола Пирогів, Борис Козубськнй, Григорій Рибак
І, як сказано, з цього місця на всі боки розгорталися пречудові мальовничі краєвиди. На південний схід широкий луг з Городищем, Застав'ям і далеко на обрії заставським лісом, на південь і на захід густі сади — семінарські, манастирські і церковні, а в садах білі будови семінарії з зеленим дахом, старовинні будови манастиря з його знаменитою дзвіницею, у якій колись містилася друкарня відомого українського першодрукаря Федорова, і широка баня приходської церкви. Інших будинків, яких тут було чимало, влітку за деревами не було видно. Внизу, під самим цвинтарем на захід, стояв двоповерховий будинок старої так званої земської народної школи. Свій цвинтар дерманнД дуже любили, старанно його упорядковували і звали його "могилки" з наголосом на о.
На жаль, тепер і сюди було внесено спустошення. Передовсім, як і скрізь, майже зникли колись пишні сади, а все, що залишилося, це були лише незначні рештки. Як звичайно, зникли гарні огорожі. Дуже занедбано будинок семінарії. Вже за Польщі почався його упадок. За царського часу це була одна з найкращих шкільних будов цілої Волині, привілейована школа учителів під окремою опікою відомого в той час архиепископа Антонія Хра-повицького — всемогутнього члена Святійшого Синоду Православної Церкви — найвпливовішої інституції Російської Імперії. Дерманська семінарія була особливо фаворизована, бо завданням її було спеціяльно вишколювати учителів для русифікації "западно-русского края", тобто Волині і Холмщини, як також "при-віслянського краю", тобто Польщі. Для цієї школи 1912 року був побудований дуже модерний на той час просторий, двоповерховий будинок з водогоном, модерними меблями, великою бібліотекою, фізичним, природничим і музичним кабінетами, вигідним інтернатом, дуже гарним експериментальним садом, городом і пасікою, як також чудовими квітниками та стартовими грищами.
При семінарії була підготовна двоклясова школа, як також так звана зразкова народна школа для вправи вихованців семінарії.
За Польщі всі ці школи були закриті, їх вихованцям не визнано права учителювати, в будові приміщено семиклясову народну школу з польською мовою навчання, як також сюди перевели з Крем'янця так зване дівоче епархіяльне училище, яке кілька років пізніше було також закрите.
Коли ж прийшли совєти — тут відкрито не більш не менш, як Педінститут, тобто високу учительську школу. Була подвоєна кількість клясів і значно збільшено контингент учнів. Але все це було зроблене дуже по-совєтськи —■ прибавлено клясів, але не прибавлено приміщення, скасовано головну залю і приміщено в ній додаткові кляси за перегородками з звичайних дощок. Було дуже тісно, імпровізовано, невигідно, занедбано. Назовні місцями зі стін відпав тинк, бляха на даху поржавіла і почала гфотікати. До того не стало колишніх пишних квітників, а морози знищили сади, які не були відновлені, як це робилося в таких випадках у минулому.
Але ось ми знову на дерманських "могилках". Дуже гарний, теплий, соняшний передвечір. Усе цвинтарище залите народом, переважно молоддю, правиться панахида, розлягається сумний похоронний спів, повільно гойдаються полотнища жовто-синіх прапорів, ряд відкритих могил, і біля них ряди виструнченої молоді у мазепинках.
Виступають промовці, говорять про Україну, її боротьбу, її жертви, її поневолення, про недавні роки більшовицького терору, про зникання людей, заслання і, нарешті, масакри по всіх тюрмах. Всі слухають напружено — сумні, міцні, загорілі молоді обличчя ... Гарячі патріоти з гарячим бажанням помогти своїй землі, своїй батьківщині, своєму народові.
Виступив з промовою Степан Скрипник, а також я.