Облич захопленої своїм пари видно не було, та зраджений чоловік того й не потребував – оновлені напередодні уродин сріблясті Оксанині кучері сумнівів не залишали.
Приголомшений він тихцем відступив у темінь, повернувся до Опеля, сів. А ти ще й карався, бевзню, своєю, буцімто заздрісністю до дружини, ївся соромітними ревнощами до її успішної кар'єри! А насправді все куди простіше й природніше. Відчував. Шкірою, печінкою, гузном відчував, як завжди відчуває один з подружжя, коли зраджує інший. Виїжджаючи зі стоянки, Лука кинув оком у темний кут "для поцілунків" – триста п'ятдесятого Лексуса під каштанами вже не було…
Збуджена, напахчена й рум'яна Оксана зустріла його вибачливою усмішкою:
– Де ти був, сонечко? — я ж казала, що їду! Не гнівайся – після роботи наші влаштували невеличкий фуршет, ось – Коко Шанель подарували! – не могла ж я піти! А дорогою додому Валерійович кинувся, що не купили квіти, заявив – мовляв це неприпустимо, заїхав у Гермес і побіг мені по букета!
– У Гермес? То ви зупинялися біля Гермеса?
– Я ж кажу – побіг по квіти! Наче хлопчак! Ну, ти ж знаєш, як любить він ці ексцентричні витівки!
– Знаю… Вже знаю… Я бачив…
– Що ти знаєш? Царице небесна, та ти білий наче мрець! Луко, що трапилось?
– Трапилось… Я був біля Гермеса. Я вас бачив…
– І що?
– Що? Я бачив як ви цілувались!
– А-а – це. Господи Луко, ну ти сам наче парубчак! І чому ти за мною підглядав? Так, вручивши квіти Валерійович цьомкнув мене в щічку… Я що – мала вцідити йому ляпаса?
– Цьомкнув? Це ти називаєш цьомкнув! Та від ваших стогонів сексуально невдоволені пси збігалися до Гермеса з усього Рожищева! Та… Та ви коханці! Я давно це відчував, печінкою, шкірою, гузном відчував, а сьогодні побачив на власні очі!
– Царице небесна! Луко, це неправда, неправда!
– Правда! Чортяка, я ладен був почути що завгодно: що він тебе присилував, що в голову тобі вдарили хмільні випари, що то було вперше й востаннє… Будь яке нікчемне виправдання, яке нічого б не виправдовувало, але заявити мені у вічі, що в тому чортячому Лексусі був лише цнотливий цьомик у щічку! Яка ти безсоромна шльондра!
Оксана розплакалась, на лемент з дитячої вибіг переляканий Бориславчик і хоробро кинувся мамі на захист.
Плачучи, вона стала навколішки:
– Присягаюся, Луко! Присягаюся, що між мною й Лососівим нічого немає! Присягаюся, що я тобі не зраджувала! Я не знаю, що ти там бачив, але він лише делікатно цьомкнув мене в щоку!
Лука вже десь бачив ці широко розплющені, заплакані й безмежно правдиві очі. Їм неможливо було не повірити й Лука напевно повірив би. Повірив би, якби не згадав. Тоді, в міліцейському відділку… Ці ж самі очі… Вони брехали так натхненно, що…
– Ні! – промовив затято й твердо. – Я не кислолиций лейтенант – я не повірю! – І заходився шарпати з антресолей коричневу валізу.
– Може то була інша автівка! Може то були інші люди! – обійнявшись, вони з Бориславчиком сиділи на підлозі й плакали.
– Аякже! Наче в Рожищеві повно білих Лексусів!
– Ти знаєш? – квилила Оксана.
– Знаю! – Лука люто жбурнув під ноги валізу, розчинив шафу. – Гаразд – на такому самому Лексусі їздить директор чортячого Гермеса… як його… Гордієнко, здається!
– От бачиш!
– То ти смокталася з Гордієнком?
– Царице небесна – я ні з ким не смокталася! Отямся, Луко – тут наша дитина!
– Не смокталася? Та якби я схотів – ухопив би за твої кучері рукою!
– Отже то були не мої кучері!
– Припини, розпуснице! Припини й подивися на себе збоку – ти жалюгідна! Я що, по твоєму – ідіот!? Невже я повірю, що на одному й тому ж майданчику цього чортячого містечка в один і той же час стояло дві однакові автівки далеко не найпопулярнішої марки, а в них сиділо дві жінки з однаковими зачісками й обидві одночасно з кимсь цілувалися – тільки одна взасос, а друга сором'язливо – в щічку? Хто в таке повірить?
– Не знаю! Я нічого не знаю! Я не винна!
– Брешеш — винна! Але гаразд – завтра я розшукаю чортячого Гордієнка й спитаю, з ким то він цілувався в своєму Лексусі — 350 на стоянці біля власного закладу? Я знаю відповідь, але хай – спитаю. А зараз піду – не можу дихати з тобою одним повітрям!
– Не роби цього, Луко! Не роби! Не роби!
В розпачі Оксана гупала кулачком по підлозі, малий тремтів і тулив тоненькі ручки до грудей, Лука пхав до валізи ганчір'я.
– Замовчи, шльондро!
– Сволота! Сволота! Сволота! Ніколи тобі цього не прощу! – випалив раптом Бориславчик і це було останнє, що почув Лука в тій квартирі…
Але кола пекла він пройшов до кінця. Пашка, до якого Лука завалився переночувати, поспівчував горю, нагадав про власну холостяцьку прозірливість (усі вони, брате, такі – вже хто-хто, а я… Думаєш, чому не одружуюсь?) і підтвердив, що білих триста п'ятдесятих Лексусів у Рожищеві справді всього два: один належить Лососю, другий – Гордієнкові. Іграшка коштовна, прикметна, була б у когось іще – знали б.
– Ти хоч на номер того Лексуса глянув, для певності?
– Ні! Я дивився зовсім не на номер – не до номера мені було, та я й так знаю… Але…
Вранці зраджений поїхав не на роботу, а до торгівельного центру, ледь не побившись там з охороною, вломився до немолодого, але ще при силі, директора закладу Гордієнка, плутано виклав тому суть прохання, мовчки стерпів очікуваний гнів і погрози викинути нахабу з вікна другого поверху.
– Викиньте. Але спершу скажіть, просто скажіть, благаю – від цього залежить моє подальше життя: чи сиділи ви вчора, близько дев'ятої вечора в своєму Лексусі тут – на стоянці біля Гермеса, і чи не було з вами гм… жінки – білявки з сріблястими кучерями?
– А-а-а! – то тобі роги наставили! – нарешті збагнув клопіт знервованого гостя Гордієнко. – Ха, таких відвідувачів у мене ще не було! Ні, красеню – не світився я вчора ввечері на стоянці, я взагалі тачку у внутрішньому дворі тримаю, як-не-як – директор! І жінка… білявка кажеш? Кучерява? Ні – не мій смак! Зовсім не мій!
– Дякую! – вичавив Лука й чемно залишив кабінет.
Ні Оксани ні сина в квартирі не було. Вже не кваплячись, ретельно й продумано він зібрав усі свої речі, зв'язав їх у два простирадла, пхнув туди засклений портрет Бориславчика, кинув на підлогу ключі від помешкання, хряпнув дверима, запхав клунки в Опель і покотив на Поташ – до рибалки, з яким звів колись Луку нині вже покійний Несторович. Дуже кортіло забитися десь у найнесосвітеннішу глушину, а глухішої за Поташ глушини він не знав…
Втямивши, що до автівки сів синій, а глупої ночі, вважай – чорний, як дощовий асфальт, пасажир, таксист задерев'янів, а коли чорний ще й поклав йому на плече руку, здригнувся.
– Брате, в тебе бензин є?
– Повний бак! – здавлено відповів таксист.
– Я його в тебе куплю, за подвійну ціну! А пообіцяєш забути про цю поїздку – накину ще стільки ж!
Зачувши дух комерції, водій розправив плечі, втім далі їхали мовчки, Лука тільки попросив увімкнути пічку на всю потужність.
Вдома, поки таксист переціджував паливо в Жигулик, Лука видобув з-під ґанку ключі, гукнув Пашку в хату. Крізь вибиті вікна помешканням гуляв мрячний вітер, ошаленілий від щастя Хлястик повискував і підстрибував, намагаючись лизнути господаря в обличчя.
– Тепер слухай, — почав пояснювати ситуацію Лука. – Я мушу лягти на дно. Розчинитися. Інакше мене знебарвлять раніше, ніж я встигну поговорити з Оксаною! Ти мене не чув і не бачив, затямив? Таксист, сподіваюсь, мовчатиме. Далі – телефон. Мене можуть вирахувати за телефоном?
– Залежно від тяжкості злочину! – сказав ошелешений Пашка. – Якщо ти вкрав курку – в цьому не буде економічного сенсу, а якщо підсунув під Верховну Раду бомбу – вирахують!
– Отже мобільника доведеться позбутися!
– Нащо ж так радикально? Зараз є особливі чохли для блокування…
– Які в чортяки чохли! Де я візьму той чохол?
– Просто тримай телефон у металевому контейнері…
– Каструля! – одразу знайшовся правдознай.
– Каструля! – підтримав ідею холостяк. – Зі щільною кришкою. І ніхто тебе не запеленгує! Звісно, якщо не виходитимеш на зв'язок!
– Але так я не зможу шукати Оксану!
– То… давай я шукатиму! – запропонував Пашка.
– Точно! – зрадів Лука. – Я знав, що можу покластися на друзяку! Ось, – пасічник видобув з-за пазухи роздруківки, – тримай! Контакти, які я вже обдзвонив, позначені галочкою. Телефонуєш, запитуєш Оксану Андріївну. Знайдеш її фірму –зафіксуй назву й адресу. Я діставатиму мобільний раз на добу – прочитаю твою коротеньку есемесочку й ад'ью! Як гадаєш, за ці кілька секунд не вирахують?
– Хтозна. Власне, в тебе новий, вважай, не засвічений телефон… Крім мене ти до кого з нього дзвонив?
– До Ніни… — почав згадувати Лука.
– Багато років не бачились… Навряд чи її прив'яжуть…
– До… до одного побратима, але він сам криється й замів сліди.
– Добро!
– Ну, й Біла Церква…
– На це вже точно не зважать… Але кому ти потрібен, чому така конспірація?
– Телевізор треба дивитися! Якщо Славочка прокинулась, то мене, можливо вже шукають! Тому годі патякати – розбігаймося!
– Ні, з цими жонатиками не занудьгуєш! Добро – тоді для конспіративних дзвінків я теж придбаю незасвічений телефон, а коли вийду на слід Оксани, то повідомлю тобі лише вулицю й номер будинку, ти сам знатимеш у якому це місті!
– Гаразд!
– Чекай, але ж ти синій і сам світишся!
– Ходитиму з металевою парасолькою!
Коли таксі з Пашкою та з рештками бензину на дні паливного бака поїхало, Лука заходився квапливо збиратися. Накидав у Жигулик теплого одягу, ввіпхнув по клунку картоплі й цибулі, дістав з льоху десять півлітровок тушкованки, витяг з-під лави дві трилітрові банки меду, взяв з хати гроші, документи, портрет малого Бориславчика, кип'ятильник, електроплитку, механічний будильник, дещо з посуду, зарядку для мобільника, не забув і про гримерську косметичку. Загорнутий у ганчірку телефон поклав у каструлю зі щільною кришкою, для певності перехопив саморобний "контейнер" поворозкою.
Запідозривши недобре Хлястик тоскно заскавулів, але Лука поговорив з ним як з дорослим:
– Це ненадовго, потерпи – ще кілька днів і все скінчиться. Пашка знайде Оксану, ми з нею дещо з'ясуємо, а потім я пройду знебарвлення й повернусь! Може тиждень-два доведеться ще потерпіти тортури від Мстислава Марковича, але ти ж розумієш, що то вже будуть дрібниці. Головні події, Хлястику, розгорнуться в Білій Церкві!
З'ясувавши, що загіпсованою ногою неможливо тиснути на педаль зчеплення, Лука знайшов молоток і розбив гіпс, щосили стараючись не завдавати собі цією процедурою болю.