Суддю так чи інакше якщо не грішми, то гарною жінкою спокусити можна. А ось природу не спокусиш ні коштовним камінням, ні золотом, бо вона їх сама творить.
Дідусі здебільшого понатягували на себе чорні смокінги. В руках тримали палиці із золотими наконечниками. Така паличка, кажуть, могла б прогодувати сорок тисяч нью-йоркських безпритульних. А та, в якої наконечник із найкоштовнішого каменю та ще й з інталіями, то й усі двісті.
Таких паличок з каменями, інталіями я налічив у "Метрополітен – опері" за три сотні. Досить роззброїти цих дідусів, і проблема голоду в Америці була б розв'язана.
Опасистих дідусів, таких, як ми здебільшого малюємо на карикатурах на дядю Сема, чи такого, як Уїнстон Черчілль, – я зустрічав мало. Того дня такі на очі майже не потрапляли. Переважали довгі, немов бамбукова тростина, і худющі, наче хорти. Кожен з них, здається, вимагав додаткового харчування, певних вітамінів і сонячного проміння.
Споглядаючи все це, незчувся, як опинився за порогом. Дія кондиціонера тут закінчувалася, і ми одразу пірнули в нью-йоркський морок – густу суміш вологості і задухи, густого диму й смороду, що ширився із чорних поліетиленових мішків, розкиданих на тротуарах міста.
Коли мої очі трохи призвичаїлися, я помітив, що навколо нас страшенно багато джинсового люду. Одні стояли, пересовуючи цигарку з одного куточка рота в інший, інші багатозначно перекидали корпус тіла з одної ноги на другу. І всі щось жували, не зводячи з нас допитливих очей. Тиша висіла загадкова, мертва і насторожуюча.
"Все, – подумав я, – Почалося, не вистачало, щоб і мене, представника пролетаріату, тут сприйняли за бісового мільярдера і потовкли ребра". Я негайно перестав імітувати багатія і спробував видати себе за круглого сироту з дитячого будинку повоєнних років. А далі взагалі перейшов на пролетарський крок. Хай бачать, що я представник гегемона, такий, як і вони, хоча й без джинсів. Для солідарності теж почав жувати. Оскільки жуйки в кишені не знайшов, взявся за свій язик. І це тепер помітно відбилося на моїй, колись бездоганній, творчості. Я взяв шефа під руку:
– Коли вмирати, то разом!
Мабуть, в тій напруженій обстановці я вимовляв їх стиха. Він, здається, цих слів не почув, бо запитав:
– Що ви сказали?
– Питаю, хто ці люди?
– Американці! Прості американці, які прийшли подивитися на нас, диваків, що слухають арії за тридцять п'ять доларів і не помирають з нудьги. Вони нас вважають ненормальними. Це звичайне явище для Америки. Їх довела до цього "масова культура". Для них опера все одно, що для нас.. А втім, придумайте порівняння самі. Це, либонь, ваш хліб –вигадувати, порівнювати.
Я задумався. Отак одразу нічого й не придумаєш.
– Це все одно, що для мене Ренуар, – випалив я. Але він мого жарту або не зрозумів, або не сприйняв. Відчувши це, я додав:– Ну, тоді як сучасна суперпоезія: чим менше там ясного, зрозумілого, доступного, тим більше претензії на мудрість. Читаєш, а думаєш, що їси сухарі вперемішку з невідшліфованими камінцями.
Він мене, вочевидь, не слухав, бо вів спокійно далі:
– Не бійтеся. Вони прийшли подивитися на "вершки суспільства": банкірів, міністрів, мільйонерів, мільярдерів. Вони в цю хвилину й на вас так дивляться.
– Чому тільки на мене? – запитав я і відчув, що мені раптом стало холодно. – А на вас? Чи вас тут знають?
– І на мене також, – відповів шеф. І мені трохи полегшало, але не можу сказати, що того вечора мене не била лихоманка. Не хотілося вірити, що то почалися перші ознаки субтропічної лихоманки, але щось схоже на це.
– Вас трясе?
– Це від незвички. Я досі не акліматизувався.
– Так, цей процес проходить довго, – мовив шеф, і я з цього зробив висновок, що він достобіса розумний чоловік.
Ми стояли на сходах "Метрополітен-опери", й мені так хотілося сказати щось мудре. І я сказав, показавши на гурт людей, що не спускав з нас очей:
– Всі вони теж мріють стати міністрами.
– Ні. Всі вони хочуть стати мільярдерами. А стати міністром чи президентом, вони так гадають, то може й осел, якщо він хоч трохи розумніший від ослиці, але найперше, коли має гроші.
Розкішні автомобілі, покриті шкірою й позолотою і витягнуті, як сигари, підкочували один за одним. З тих ролс-ройсів, континенталів, імперіалів, кадилаків вискакували військові (очевидно, генерали) й відчиняли перед своїми босами двері, віддаючи кожному честь і щомиті готові в разі потреби віддати за них своє життя.
– Вперше бачу таку армію генералів. Судячи з еполетів та галунів, у них достобіса родів військ, – поділився я своїми спостереженнями з міністром. – І, до речі, в них непогана форма.
– Це не генерали, – перебив мене шеф, щоб я зі своїми спостереженнями не зайшов ще далі. Я вирішив виправити свою помилку й собі дещо безцеремонно перебив його:
– Я й сам бачу, що серед них попадаються адмірали й фельдмаршали. Але їх значно менше...
– Це лакеї і швейцари, – спокійно сказав шеф.
– З такими кокардами на таких шикарних кашкетах?
– Чим багатший бос, тим яскравіше одягнений швейцар, лакей. А офіцерів та генералів у формі в містах США ви взагалі не побачите. В них військові у формі в містах не розгулюють.
– Збожеволіти можна, Це не Америка, а зовсім інший світ. Ви знаєте, в мене тут не все вкладається в голові, а хочеться спакувати якнайбільше.
– Записуйте у блокнот, – порадив шеф. – Інформацію я вам даватиму.
Мені хотілося його обняти, але якраз під'їхав наш кадилак, і я не встиг. До відвідування "Метрололітен-опери" я вважав, що наш кадилак найшикарніша автомашина. Навіть гадав, що вона найкраща в світі, але на фоні тих, які сюди прибували, думка змінилася, хоча автомашина справді чудова. А якщо порівняти з нашим "Запорожцем", то можна сказати, що вона – цілий універсам, у якому все необхідне є. Навіть свій мікрокінотеатр, де можна не лише слухати опери, а й переглядати відеокасети, прокат яких дешевший від редьки, вирощеної корейцями прямо на дахах хмарочосів.
– Підступи імперіалізму, – сказав своє улюблене наш водій і зло натис педалі акселератора. За нами тільки захурчало. Сотні дві американців середнього достатку не без цікавості проводжали нас, доки не розчарувались, помітивши, що за номерами автомашина належала до дипломатичного корпусу. А дипломати в їхніх очах це не ті люди, що свого часу натрапили на золоту жилу Клондайку, по якій досі пульсує кров у вигляді золотого дощу.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 24
Щоб уявити собі Нью-Йорк, спершу треба уявити нагромадження висотних пам'ятників на кладовищі. Потім те кладовище в уяві збільшити в сотні разів і пустити по асфальтних проходах поміж пам'ятників автомашини, які б рухалися у три-п'ять рядів в один і в другий бік. І щоб серед машин – жодної людини.
Нью-Йорк – це неймовірно. Це – фантастика. Вашінгтон після Нью-Йорка – все одно, що Жмеринка після Парижа. А як виглядатиме Філадельфія – цей острів, на якому вперше... А втім, не будемо силувати уяви, не будемо поспішати. До Філадельфії ще треба доїхати.
Ось ми й мчимо по автостраді, немов по асфальту, як по безконечному дзеркалу. Тут також не зустрінеш людини. Люди в автомашинах. і у вас таке враження, ніби по тому дзеркалу снують некеровані об'єкти, поміж яких мчите автомашиною і ви, мчите і весь час напружено думаєте: "Чи доїду сьогодні до Філадельфії!" Угадуючи ваші сумніви, кажу:
– Якщо зі мною, то доїдете. Можете спокійно й далі рухатися по сторінках мого твору – місцями веселого, місцями сумного, а загалом такого ж правдивого, як і саме життя.
Розділ XXIV. У ФІЛАДЕЛЬФІЇ
Філадельфія – перший острівок свободи і незалежності сучасних Сполучених Штатів Америки. Як вона мені до душі припала після Нью-Йорка! І не лише тому, що тут понад два століття тому вперше в світі заговорили про права людини, про рівність і братерство, що тут прийняли про все належні закони. Але й тим, що після Нью-Йорка вона мені видалася садом. Усе місто оповите плющем і виноградом. Тут шанобливо оберігають історичні пам'ятники. Припала до серця ще й тим, що чимось нагадала рідну Вінницю.
Філадельфія – сонячне й начебто (після здибленого до неба Нью-Йорка) одноповерхове місто: затишне, зелене й червоне. Червоне від цегли, якою покриті вулиці, тротуари і площі. Червоне ще й від сорому, що декларували свободу і незалежність, рівність і братерство, а все обернулося інакше – заклали банки й офіси, казкове багатство одним, для яких коли хто й був братом, то тільки у Христі. Що ж до рівності, то вона зберігається тільки у вигляді купюр. Купюри однакові, а цифри на них різні. І кількість їх фантастично різна у можновладних і убогих, злиденних.
Спочатку ми відвідали Національний історичний парк Незалежності, названий так на честь проголошеної тут Декларації. незалежності США 1776 року. Це філадельфійська Мекка. Святиня, одним словом. Споконвічний дух свободи тут уперше набув організованих форм і увінчався прийняттям конституції країни. Філадельфійці законно цим гордяться і свято шанують пам'ять про тих, хто свого часу відважно йшов на жертви в ім'я високих ідеалів. То вже інша справа, як тих ідеалів дотримується адміністрація США.
У парку Незалежності нас підвели до "Дзвона незалежності", який лежав на землі. Чи не символічно це? – подумалось. Цим дзвоном мали повідомити всі тринадцять штатів Америки (спочатку було саме стільки штатів, і це американців досі тягне на певні роздуми) про "волю на всій цій землі і всім жителям її". Під словом "всім", на жаль, малися на увазі тільки білі, а не аборигени, не індіанці. Але про це в декларації конкретно не було сказано. Через те віддали перевагу тільки новим господарям землі, щоб не порушувати загальнолюдської традиції: свобода тому, хто сильніший.
Слова декларації не перелились у музику, у благовісні звуки, бо при першому ж ударі серця[10] дзвін обірвався, упав на землю, давши чималеньку тріщину. Американці вже тоді сказали, що це не на добро. Одначе згадані слова про волю накреслено на короні, де ще виблискують і Дзвони свободи, проте реальної сили не мають. Слово і свобода – не синоніми, свободою не кожен народ володіє.
Дзвін свободи цікавий ще й тим, що лежить на землі просто неба.