Кого це воно несе, надто такого дня?
– Якого, Батьку?
– Вчора ще не можна було, а нині скажу: Дебаркадер віддебаркадерився! За дві години прийде ліхтер – приймемо вантаж, і це будуть наші останні контейнери на лимані. Про характер вантажу ніхто не каже – либонь якесь надтаємне стріливо! По обіді опановувати це диво приїдуть козаки з Січі, а поки вони їдуть – велено привести невідомо що в транспортний стан і по вінця заправити його воднебаки. А вже разом з підсиленням маємо виконати настанову що ай – захопити одеський порт!
– Ого! – по чоловічому присвиснула Воля.
– Зате побачимо нарешті колишню Чорноморську перлину – так у старі часи називалося те видатне місце!
Озвався вшитий у комірець Батька тьєн обмеженого зв'язку:
– Це Локі – сотник і дорадник Генерального осавула!
– Локі? – Межиріч кинув мимовільний погляд на дівчину. – Гм… пропусти. Ти гостей часом не чекала, пташа?
– Ні! – зненацька зашарівшись, відповіла Воля. "От звідки моя тривога!"
– На дідька нам їхній дорадник – ніби самі не впораємося?!
Запилюжений бот хвацько вкотився на паланку, Локі вистрибнув із нього, бадьорий і певний себе. Недвозначно підтверджуючи бойові звитяги власника, комбез козака доладно прикрашали строкаті шеврони й нашивки. Локі коротко привітався з осавулом і, перепросившись, без зайвих церемоній запитав дозволу поговорити з Волею.
– Та говори собі! – хмикнув у вуса Межиріч. – В мене своїх клопотів, що ай…
Долоня Локі була гарячою:
– Сідай – вискочимо на пагорб над лиманом. Пам'ятаєш, "наш" – з нього ще видно тих чудернацьких рожевих птахів!
– Ну… – розгубилася дівчина, – хіба ненадовго, бо в мене багато роботи!
– Ти навіть не уявляєш, як багато!
На пагорбі віяло, чорний пил закурював очі, але ні каптури, ні окуляри вони не одягали. Локі пригорнув і міцно обняв дівчину:
– Війна закінчується – поїхали звідси! Як домовлялись!
– Ще не закінчилася…
– Закінчиться швидше, ніж ти думаєш. Я приїхав по тебе – я не в жарт!
– Який нетерпеливий! – Воля випручалася з його обіймів, відійшла. – Я на службі… В мене купа справ! Глянь! – колонію фламінго на протилежному березі лиману поволі затулював іржавий корпус ліхтера, що звільна наближався – океанські ліхтеровози в мілкий лиман не заходили. – І взагалі, без настанови… Як ти це собі уявляєш?
– Годі коритися триклятущим настановам! Війна закінчиться незалежно від вмісту цих іржавих ночов, хай би що вони везли, хоч би й нейтронну бомбу! Там, – Локі кинув погляд угору, – все вже вирішено! Воле, кохана! Саме час подумати про себе, саме час забиратися з цієї гаспидської Куряви! Саме час починати нове життя! Поїхали до Києва. Хочеш забрати батьків – привеземо згодом і їх! Повір і довірся – я все забезпечив. Гайда!
– Не знаю про що ти, але війна закінчиться лише тоді, коли ми переможемо! – дівчині зовсім не подобались його божевільні очі.
– Ви ніколи не переможете! – Локі люто копнув носаком порохню.
– Ви? – дівчина вражено відступила. – А ти? Ти хто, Локі? Може, скажеш нарешті правду?
– Хочеш правди? А чому б і ні, в дідька – між близькими людьми не повинно бути умовчань! – Локі гірко скривився й це увиразнило рубець на його обличчі. – Я працюю на уряд, Воле. Я клятий "пустельний пес" – вивідач, в мою шию вживлено біологічний мікроглоб! Це все даремно, Воле! – Локі кивнув у бік ліхтера, який, наблизившись до берега, затуляв собою вже майже весь лиман. – Ваш бенданутий намір зібрати війська в кулак і, підкравшись руслом колишнього Дніпра, захопити Київ – це нікчемниця, цілковите безглуздя, ми ж його вам і підкинули, щоб заманити козацьку голоту в пастку! Вони всі будуть знищені! І Січ буде знищена! І Дебаркадер буде знищено, але я тебе врятую, для цього сюди й приїхав!
Збуджено вимахуючи руками, Локі наближався до дівчини, а вона відступала, поки не вперлася спиною в гарячий метал бота. З широко розплющеними очима Воля слухала його зізнання й каралася, що схопившись до світанку, вийшла з фельдшерської, не взявши ні стрілива, ні глоба, ні тьєн-обмежку.
– Боже, це неможливо! Навіщо ти це говориш, це неправда!
– Правда! Ти ж хотіла її – отримуй!
Дівчина кинулась навтьоки, та Локі був напоготові й наздогнав її двома стрибками. Вправно заламав за спину руку, гаряче дихнув у обличчя:
– Не варто втікати, моя русявко, та й на дідька? Навіть якщо втечеш, хто тобі повірить? Повірять скоріше мені – поважному дораднику самого Генерального осавула! Власне, це ж усе через тебе, якби ти не відмовила мені тоді на оцьому-от місці, пам'ятаєш… Я просив, благав твоєї прихильності, а ти сказала: ні – нехай закінчиться спершу гаспидська війна! Отоді я й вирішив… Вирішив наблизити її закінчення. Доти ще вагався, мені однаково чхати було як на урядові сили, так і на антиурядові – я вільний хаптагер! Але коли так, то я, зрозуміло, пристав до сильнішого. Та й Батько Хуга…
Коли Локі запихав дівчину до бота, Воля глянула на паланку. Ліхтер на повітряній подушці поволі виповзав на майданчик перед ангаром, підлеглі осавула Межиріча на чолі з ним самим заклопотано бігали довкола, нікому з козаків і на гадку не спадало кинути погляд на віддалений згірок, де їхня бойова подруга дочекалася нарешті побачення з коханим…
Соловій
Полуденківці дісталися Дебаркадера по обіді. Козаки Межиріча, що хазяйновито поралися біля прийнятого вранці вантажу, вітали підмогу збудженими вигуками:
– Оце то "таємне стріливо"! Великий друг либонь перепив рисівки, що замість порядного заліза надіслав нам купу табуреток!
Справді, розкриваючи контейнери, пустельники діставали з них акуратно запаковані літачі – "табуретки з пропелером", як іронічно називали цей засіб пересування українці. Літач складався з сидіння, двигуна під ним та пругкого, здатного згортатися, пропелера на спеціальній штанзі над головою їздця. Використовували літач для перельотів на невелику відстань, тому в Куряві "табуретка" великого поширення не мала.
Межиріч і Полуденок привіталися.
– Доїхали без пригод, а як у вас? – поцікавився курінний.
– Штатно. Майже… Лишень козачка наша – Воля, зникла! – скоріше сконфужено, ніж схвильовано проказав отаман прибузької паланки.
– Що!? – аж хитнуло Соловія, котрий в купі з іншими отаманами-полуденківцями стояв поряд. – І ви так байдуже про це говорите!
– Ниньки зранку коханий до неї приїхав, Локі – дорадник Батька Чуя. В пустелі голуб'ята усамітнились, то не знаю, що й говорити… Чи лік часові втратили, чи… На нашу фельдшерку й не схоже… Сумлінна вона – знає, що сьогодні до біса роботи!
– Локі викрав Волю, тут і думати нічого! – вигукнув Соловій. – І не було в ній ніякої такої закоханості до пласконосого! Слід негайно взятися за розшуки!
Гетьманчук намірився було кудись бігти, та його зупинив Полуденок:
– Стань, отамане! Курява велика і якщо Локі справді викрав дівчину, ми їх не знайдемо! Але й це не головне. Наша настанова – мусимо виконати її хоч би довелося покласти життя цілого куреня! Тому життя однієї, навіть дуже вродливої дівчини…
– До речі про настанову… – зітхнув Межиріч. – Може поясниш, на дідька нам цей меблевий гарнітур?
– Все поясню, осавуле! Ходімо вже до тебе – поговоримо потайки.
Підлеглим курінний Полуденок велів тим часом розбирати "табуретки" й готуватися до перельоту:
– Має бути двісті літачів – по "коню" на козака. Ще шукайте серед вантажу темноокуляри й коробку з новенькими тьєнами-обмежками – радіус дії в них більший!
Соловій готував свій літач, наче під гнітом пороху всіх кучугур цілої Куряви – пласконосий шульга викрав Волю, а він… а всі вони поводяться, наче нічого не скоїлось! Випробовуючи літальний апарат, піднявся над пустелею, озирнув сліпучу водну гладінь по один бік виднокола, димну сірість Куряви по інший – ніде ні сліду…
Після розмови з отаманом Дебаркадера курінний вивів полуденківців на берег лиману, вишикував півколом:
– Браття! Козаки Межиріча братимуть порт самі, бо наша мета зовсім інша. Про неї досі не можу говорити через граничний рівень нерозголошення, скажу лише необхідне. Щойно засутеніє – мусимо знятися в переліт до місця, координати якого зараз кожен спише з мого актива та введе в навігатор літача. Летимо довго і летимо швидко. Двигунів не жаліємо – витискуємо з них усю потугу, пального має вистачити якраз на переліт. Відверто мовлячи, літач не пристосований до таких тривалих мандрівок, але мусимо терпіти. Вночі нагорі буде холодно – мусимо терпіти. Хочу, щоб у польоті була цілковита радіотиша – слухайте лише мої настанови. Зблизитись у темряві з сусідом не дозволить система безпеки літача, та й без неї тримайтеся один від одного подалі – так ворожі супутники не розпізнають нас як цілий підрозділ, а до дрібних об'єктів у них інтересу нема – в тому й задум. Спати цієї ночі не доведеться, тож перед вильотом ковтніть по дві пігулки наснажниці. Опівночі маємо бути на місці. "Табуретки" всі випробували?
9
Локі
Сонце котилося донизу. Потужний бот колишнього дорадника Генерального осавула мчав Транспустельним шляхом на північ, на його задньому сидінні зі зв'язаними за спиною руками лежала Воля. Очі бранки були заплющені та Локі знав, що вона його слухає.
– Клятва, моя дівчинко! Клятва – то для хаптагера святе! А я заклявся служити Батькові Хузі, тож мусив виконувати його настанови! Хоча, однаково… якби тоді на лимані ти сказала мені: "Я твоя!" Можливо, я послав би до дідька й самого Батька та й усю премудрість їхнього плану з моїм втиранням у довіру до козаків! А так… ти відмовила – я зо зла взяв, та й видав своїм координати Нової Січі! Хоча про Дебаркадер я їм нічого не доповідав – беріг тебе, повір! Бачиш, як воно стулилося… Виходить, кров тисяч загиблих і на моїх, і на твоїх руках однаково, і я навіть готовий розв'язати твої закривавлені руки, звісно, якщо ти пообіцяєш бути чемною. Адже що подумали твої на Дебаркадері – що їхня фельдшерка накивала п'ятами з любасом, хіба ні? Ми пов'язані з тобою, дівчинко, пов'язані назавжди!
Воля мовчала й по хвилі Локі продовжив:
– Так от, після того, як я здав Нову Січ, ходу назад уже не було. Я мозолився на київське управління, виказував їм ваші наміри, видавав усе про стрільно, передислокування й тому подібне. Заразом час від часу підкидав Батькові Чую "мудрі" думки про ймовірні дії щуроголовців, які чарівним чином справджувалися.