Це як у політиці, коли ми голосуємо за подібних собі, хоча, можливо, й не усвідомлюємо цього.
Оскільки здебільшого ми читаємо хаотично, то до "свого" письменника можемо йти все життя. А можемо й не знайти його, задовольняючись тими, які є.
Вміння читати – це не лише мистецтво, а й наука. "Подобається – не подобається" – це неандертальський період. Більшість на цьому зупиняється, не усвідомлюючи, що можна стати людиною розумною. Так само й абсолютна більшість письменників залишається у своєму розвитку на рівні неандертальців. Тому й подобаються собі подібним читачам. Коло замкнулося. Література померла.
Неандертальці-письменники з палицями вибивають у неандертальців-читачів останні копійки, аби ті купували їхні книжки, хоча неандертальці-читачі думають, що роблять це добровільно. Насправді ж відсутність художнього смаку прирекла їх стати людьми нерозумними, які будь-яку книгу вважають художнім твором. У результаті нівелюються самі поняття, бо твір усе-таки від слова творити, а не нашвидкуруч клепати. Та й художнє має бути художнім, а не журналістським, кінематографічним, публіцистичним, документальним чи ще якимось. Ось це "ще якимось" можна було би виправдати, якби воно було талановитим чи геніальним. Але не кожний неандерталець здатний винайти колесо.
Найгірше, коли неандерталець – читач чи письменник – має змогу стати людиною розумною, гомо сапієнсом, даруйте на слові, але навіть пальцем не поворухне, аби це зробити. Зате гординя й пихатість аж зашкалюють! Тоді неандертальці й нав'язують свою думку як єдино правильну, а носіїв інших думок вважають ворогами народу.
Неандертальські смаки у літературі виховують ще зі школи. Мало бути вчителем української мови та літератури і просто любити читати книжки. Треба бути майстерним педагогом, аби заохотити дітей до читання. Але навіть не це головне. Читання для задоволення – це лише перший етап. До осмисленого читання мало хто доходить. А що вже казати про тих читачів, які вміють аналізувати.
Парадоксально, але серед літературознавців і літературних критиків також є чимало тих, які в своєму розвитку застрягли на неандертальському рівні. Вони діють за принципом "подобається – не подобається", тому й гіперболізують досягнення одних письменників й нещадно критикують інших. Осмислене читання, а тим більше аналіз у них відсутні, а тому годі очікувати, що вони вестимуть письменника за собою, а не плентатимуться у хвості літературних реалій.
У політиці люди часто відхрещуються від своїх лідерів. Голосували за Ющенка, а потім змішали його з болотом, бо він, бачте, не виправдав їхніх сподівань. А Біблію почитати, цю Книгу Книг? Там сказано: не сотвори собі кумира. Не захоплюйся – і не будеш розхоплюватися. Те, що вони такі, як він, до уваги вже не беруть, бо на обрії бовваніють інші політичні лідери, яким вони віддають перевагу. І жодних докорів сумління – за свою помилку і неправильний вибір.
Література більш консервативна. Улюблений письменник – як перше кохання. Потім зраджуєш йому, але щось світле таки залишається. І неандертальці у літературі здатні кохати і зраджувати. Найсумніше, що скромність людей розумних дає можливість процвітати у літературі нахабству й агресивності неандертальців.
1 листопада 2015 року
НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ — ЗА ТВОРИ СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ?
Сергій Жадан. Ворошиловград. – Харків. Фоліо. 2010. – 442 стор.
Вразила кількість матюків у книзі. Причому без попередження з боку видавництва. Сказано лише, що "в тексті зберігаються особливості авторського письма". Ніяких особливостей, крім матюків, нема. Причому трапляються вони не лише в авторській мові, а й у мові мало не всіх літературних героїв. Можна було би зрозуміти матюки в мові якогось персонажа, що він висловлюється саме так, а не інакше, – і тоді це би дійсно підкреслювало його індивідуальність й особливість. Але коли всі матюкаються? Це підкреслює епоху і місцевість, в якій живуть літературні герої? Та Бога ради! Можна просто сказати про це у тексті, але не вживати самих матюків. Я вважаю злочином, коли автор свідомо псує українську мову татаро-монгольськими матами.
Ось сторінки, на яких Сергій Жадан, нібито намагаючись зобразити правду життя, збиткується з української мови: 10, 16 (двічі), 20, 33, 37, 40, 44 (двічі), 46 (двічі), 47 (двічі), 48, 49, 51 (двічі), 53 (двічі), 78, 79, 86 (двічі), 87, 101, 111, 115 (чотири рази – сумнівний рекорд!), 117 (двічі), 122, 124 (двічі), 126, 131, 132 (тричі), 133 (тричі), 134, 135, 146, 148, 149, 150 (двічі), 153, 162, 163, 167, 177, 183, 192, 193 (двічі), 198, 200, 202, 203, 212, 230 (тричі), 231, 264, 265 (двічі), 266, 270, 273, 274, 275 (тричі), 278, 295, 296, 300 (тричі), 301 (чотири рази – повторення сумнівного рекорду!), 303, 305 (тричі), 346, 347, 348, 354 (двічі), 356, 362, 390 (двічі), 391, 392, 393 (п'ять разів – сумнівний супер-рекорд!), 395, 397, 402, 408, 410, 411 (двічі), 412, 419 (двічі), 425, 426, 427, 428 (двічі), 429 (двічі), 430 (двічі), 431 (чотири рази – ще одне повторення сумнівного рекорду!).
Схоже, Сергій Жадан безнадійно застряг у соціалістичному реалізмі епохи Радянського Союзу, але щоб довести читачеві й насамперед самому собі, що творить нову літературу, застосовує матюки, які раніше цензура ні за що б не пропустила. Звісно, з нашого життя не зник татаро-монгольський мат як одна з характеристик російсько-імперського невігластва, але авторові не вдалося цими фіговими листками прикрити сутність соціалістичного реалізму, який він застосовує під маркою нової літератури.
У "Ворошиловграді" автор пише про те, чого нема. Воно було, але вже його нема. Це не просто ностальгія за радянським минулим. Ну, про що жалкувати? Про ковбасу за два двадцять? Кожне покоління вибирає собі або ковбасу, або Свободу. Саме так – з великої літери, і це не назва партії. Поєднання цих двох начал зазвичай не призводить ні до чого доброго. Сергій Жадан, а вслід за ним і його літературні герої намагаються протистояти ось цьому духу торгашества, спекуляції, які зародилися ще під час агонії Радянського Союзу. Але минуле міцно тримає їх усіх за ноги, Свобода виглядає як щось нездійсненне, а ковбаса – ось вона, поруч.
Доволі характерними у цьому сенсі є діалоги Германа, головного героя, з Ольгою, яка працювала бухгалтером спочатку на фірмі його брата, а тепер перейшла до нього, коли брат через рейдерське захоплення фірми втік до Амстердаму.
"– … Я, скажімо, часто згадую уроки німецької. Це взагалі якась дивна штука була в радянській педагогіці – вивчати німецьку. Був у цьому якийсь нездоровий антифашистський пафос. І ось десь у четвертому-п'ятому класах у нас були такі завдання: нам роздавали поштові картки з видами різних міст, такі, пам'ятаєш, вони тоді продавались у всіх поштових відділеннях, цілими наборами?
– Не пам'ятаю, – відповіла Ольга.
– Продавались. Скажімо, картки з видами міста Ворошиловграда. Тепер уже й міста такого немає, а я кілька років розповідав про нього німецькою мовою. Цікаво, правда?
– Дуже.
– На цих картинках, як правило, були зображені які-небудь адміністративні будівлі або пам'ятники які-небудь. Ну, які могли бути пам'ятники у Ворошиловграді? Мабуть, Ворошилову. Я вже не пам'ятаю, якщо чесно. І ось потрібно було розповісти про те, що ти бачиш. А що ти бачиш на такій картці? Сам пам'ятник, коло нього клумба, поруч хтось обов'язково проходить, позаду може їхати тролейбус. А може, до речі, і не їхати. Тоді гірше – немає про що розповідати. Може світити сонце. Може лежати сніг. Ворошилов міг бути на коні, а міг бути й без коня. Що знову ж таки гірше, оскільки про коня можна було розповісти окремо. І ось ти починаєш розповідати. А що можна розповісти про те, чого ти насправді не бачив? І починаєш викручуватись. Можна було спочатку розповідати про сам пам'ятник, себто про того, хто на ньому був зображений. Потім доводилося братися за випадкових перехожих, що потрапили в кадр. Причому що тих міг про них розповісти? Ось, мовляв, жінка, на ній жовтий светр і чорна сукня. А в руках у неї, скажімо, торба. Скажімо, з хлібом. Потім, коли й про перехожих переповідалось, можна було сказати кілька слів про погоду. Але головне, що я хочу сказати – все це було настільки не по-справжньому, розумієш – усі ці картинки, всі ці розповіді, вся ця мова, набір із кількох десятків слів, акцент, намагання якось наїбати нещасну вчительку. Я з того часу німецьку мову терпіти не можу. І у Ворошиловграді жодного разу не був. Та й немає тепер ніякого Ворошиловграда" (стор. 182-183).
І далі:
"– Пам'ятаєш, ти розповідав про листівки? – спитала раптом.
– Які листівки?
— Туристичні. Набори листівок із різних міст. Говорив, що ви їх на уроках використовували.
– А, – згадав я. – Листівки з Ворошиловграда.
– Так, – підтвердила Ольга. – З Ворошиловграда.
– Чому ти згадала?
– Я знайшла в себе цілу пачку таких.
– Серйозно?
– Угу. Довго згадувала, звідки вони в мене. Потім згадала. Ми з подружками листувались із німецькими піонерами. Мені писав хлопчик із Дрездена. Все запрошував у гості, присилав листівки. І я теж йому посилала. Купувала цілі набори, вибирала ті, де було побільше квітів, аби він думав, що в нас тут весело. А решту, з пам'ятниками, лишала собі. А тепер ось знайшла. Цілу пачку. Дивно, – сказала вона, – і міста такого вже немає, і хлопчик із Дрездена давно мені не пише, і все це було мовби не зі мною. Мовби в іншому житті, з іншими людьми. Інше місто, інша країна, зовсім інші люди. Мабуть, ці картинки і є моє минуле. Щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене. Можливо, навіть краща частина, – додала вона подумавши" (стор. 432-433).
Історія про рейдерство, описана у "Ворошиловграді", – банальна. Це не нинішні рейдерські захоплення підприємств. Це тодішні дрібні сутички між носіями так званого нового життя, які закінчувалися смертю. Друзі й вороги помінялися місцями, і вже не знаєш, хто є хто і хто є ким.
Звичайно, втручатись у художній твір письменника – марна справа, а особливо радити йому те, що як би було класно, якби він написав ось так, а це взагалі викинув. І все ж мені здається, що занадто приниженим виглядає філософське начало книги.