у справу доручав Богданові король Владислав. Франція звернулась до короля польського з проханням дозволити навербувати козаків на війну проти іспанців. Адже слава козацька лунала по всій Європі. Владислав посилав у Париж для переговорів Богдана Хмельницького, який і французьку мову знає. Як випадає вільний час та хороший настрій, Богдан розповідає своєму найменшому і про Францію, і про Париж, і про мушкетерів, але найдужче любить хлопчик і дідові, і таткові розповіді про Запорозьку Січ, про запорожців.
— От розкажіть, діду, як ви з татом у морський похід виступали і невільників визволяли.
— Та ти вже, мабуть, і сам напам'ять знаєш:
— Однаково розкажіть. Я теж, як виросту, запорожцем буду, рідну землю боронитиму, а панам ніколи не потуратиму.— Хлопчик затишно вмостився у затінку під куренем, але слухати не довелось. Несамовитий крик долинув з хати, з подвір'я.
— Діду, що се? — схопив хлопчик суху тремтячу дідову РУку.
— Невже Чаплинський! — прошепотів дід.— І Богдана нема...
— Ходімо, швидше ходімо, діду!
— Не біжи туди, дитино, давай я тебе заховаю в соломі у курені.
• — Сховаєте? Коли на татків хутір налетіли і нікого нема з козаків, так ще й я заховаюсь! — закричав хлопчик. Вирвався з дідових рук і побіг.
Так, це несподівано на хутір налетів загін розбишак Чап-линського. Вони палять млин, грабують майно, і сам Чаплинський верещить, що віднині він тут хазяїн. Перелякані люди заніміли, не знають, що робити,— адже в господі зараз лишилися майже самі жінки, та діти, та дід-пасічник.
Хто заперечить нахабному грабіжникові? І раптом дитячий тоненький голосок порушує пригнічену мовчанку, що опанувала всіма.
— Ти не хазяїн тут! Це хутір тата мого Богдана Хмельницького, а ти посіпака Конєцпольського. Ти грабіжник, лайдак!
Це кричить молодший син Богдана, десятилітнє хлоп'я. Чаплинський звіріє:
— Нагаїв! Заткнуть йому пельку! — горлає він, і його жовніри виконують наказ.
Кидаються старий дід, сестри, щоб оборонити хлопчика, але дужі руки панських посіпак відкидають їх.
І через кілька хвилин хлопчик мертвим лежав посеред двору. Чаплинський з своєю розбійницькою зграєю їде з хутора і увозить Богданову наречену. На хуторі лишає він своїх управителів.
..."Золотий покій" панував на Україні.
* * *
Ні хати, ні жінки, ні улюбленого сина... І спробуй знайти суд і розправу над свавільним шляхтичем, що міг збезчестити, пограбувати та ще й глузувати із скривдженого.
Скрізь утиски, пригнічення, глум з боку шляхти. Козаки обурювались, що тепер козацьку старшину не вони вибирають, а призначає коронний польський гетьман, і, звичайна річ, своїх улюбленців.
Народ стогнав під ярмом шляхти, до того ж розбещені польські жовніри всіляко знущалися з людей, грабували, не давали дихати. Такі ж образи, як зазнав сам Богдан, він бачить на кожному кроці. Скрізь височать шибениці, палі з настромленими на них головами. Це шляхта розправляється з непокірним селянством.
Богдан розмовляє з усіма: селянами, козаками, міщанами — і полум'яним словом кидає надію на помсту за скривджені права людини. Слухають уважно його і завзята молодь, і обірваний хлібороб, слухають і старі кобзарі, осліплені в страшній неволі, в лютих січах. Вони підуть по всій Україні, і де пройдуть та поспівають свої думи, вже буде там ковалям роботи — кувати та ховати до слушного часу зброю.
"КОРОЛІВСЬКІ листи"
Склали сліпі кобзарі думу про одну подію того часу. Не записана вона ніде в книгах, ні в яких історичних пам'ятках, і чи була насправді — невідомо. Тільки в старих думах і лишилися про неї сліди.
Гей з день-години Зчинилися великі війни На Україні...—
починалася так та дума.
Хмельницький дізнався, що є королівська грамота з привілеями козакам і що цю грамоту, "Королівські листи", тримає у себе в секреті полковник Барабаш, той Барабаш, з яким Богдан Хмельницький їздив послом до короля від козаків. Богдан Хмельницький вирішує хитрощами добути листи.
Він запрошує Барабаша, свого кума, на бенкет. Співали про це в думі:
А що дорогими напитками вітає І стиха слова промовляє:
— Ей, куме, каже, куме,
Чи не могли б ми з тобою королівських
листів прочитати, А козакам козацькі порядки подавати, За віру християнську достойно-праведно стати?
Але Барабаш прагне іншого, ніж Богдан:
— Ей, куме, каже, куме,
Нащо нам королівські листи читати,
Нащо нам козакам козацькі порядки давати?
Нащо нам за віру, християнську
достойно-праведно стояти? Лучче нам з ляхами, мостивими панами Хліб-сіль з упокоєм вічний час вживати.
Спалахує Хмельницький, зачувши такі слова, та стримує себе. Навпаки, ще більше пригощає гостя міцними, дорогими напоями. І коли вже Барабаш так упився, що звалився спати, Хмельницький обережно виймає з його кишені ключі, "а з-під пояса шовковий платок висмикає, а з мізинного пальця щирозлотий перстень знімає" і кличе молодого козака, свого вірного джуру. Він дає йому ці речі і наказує негайно сісти на доброго коня і мчати до міста Черкас, до пані Барабашихи — "низький поклон їй покласти, чи ж могла б вона нам шкатули з королівськими листами віддати".
Дивується Барабашиха з такого наказу свого чоловіка. Але його речі — ключі, перстень та хустинка — доказ, що це він надіслав джуру. Під ворітьми із землі викопує вона скриньку з листами і віддає джурі. Королівські листи до козаків з їхніми привілеями в руках Богдана.
Лютує Барабаш, коли довідується про це.
І думає, гадає,
Як пана Хмельницького до рук прибрати. ЗА ПОРОГАМИ
Надворі лютувала завірюха. Вітер крутив колючим снігом, здіймав хуртовину. На небі ані зірки, ані місяця.
— Ну й негода!
— Ніч хороша, слава тобі господи! Усі сліди вітер замете.
— Не видко?
— Ще не видко! Сніг очі заліплює.
— А придивись, чи не батько то йде!
— Та ні, то дуб коло тину — ач вітер віти гойдає.
— Та ні ж бо, дивись, сюди наближається!
— Батьку!
— Батьку Богдане!
— Тихше, хлопці, тихше! А де дочки, Тимоше? Як син Юрась?
— По добрих людях!.. Поспішаймо, батьку!
З осені сидів Богдан ув'язнений, пани його прирекли до страти. І от темної грудневої ночі потай визволили його старі друзі, і вірні хлопці-козаки та син Тиміді чекали його. Справді, ніч була хороша для втечі, як рідна мати, сховає їх від ворога, а хіба звикати козакам до бурі, до вітру, до хуртовини?
Куди тікають вони? А звісно, куди козакам тікати! На Низ Дніпра, до притулку всіх, кому важко жити у ярмі польсько-шляхетської сваволі. Хіба можна знайти втікачів у закрутах дніпровських проток, на островах, споконвіку вкритих лісами? А втікачів там немало зараз, і від одного до другого пошепки передають звістку, яка пробуджує надію в серці, рішучість і сміливість в голові. Богдан!
Богдан Хмель на Низу! Богдан Хмель збирає козаків. І до нього сходяться втікачі з усіх кінців України.
— Я вирішив мстити панам-ляхам не за свою образу, а за наругу віри православної і всього народу.
Слова Богдана падають на добрий грунт.
Шляхта одразу збагнула, де шукати Хмельницького, і шле загін з реєстрових козаків і польських жовнірів піймати його.
Тоді Богдан посилає від себе двох козаків до залоги.
— Навіщо ви на своїх товаришів кревних озброїлися? — питають Богданові посланці.— Богдан проти своїх шаблі не здійме.
— Правду! Правду брати кажуть, не підемо проти них! — загомоніли реєстровики і, перебивши жовнірів, перейшли до Богдана.
Довгий час доводиться Богданові мандрувати по дніпровських острівцях, ховаючись в чагарниках, у печерах від жовнірів коронного гетьмана Потоцького. І там обмірковує він великий план. Уся Україна стогне під ярмом, кипить і кличе на порятунок. Треба так ударити на шляхту, щоб почули вони силу козацьку, і ударити негайно, не зволікаючи часу.
Наприкінці січня 1648 року з чималим загоном повстанців Богдан Хмельницький виганяє з Запорозької Січі польський урядовий гарнізон. Запорожці радо приймають повстанців.
— Приймаємо тебе, Богдане Хмельницький, хлібом-сіллю та щирим серцем! — вітають Богдана сивоусі козаки.
Кошовий посилає гінців скликати усіх запорожців у Січ для важливої справи. Він стягує з луків, степів і річок усе військо низове запорозьке, на конях та піших.
Полинула про це чутка по хуторах. Спішать на Січ луга-рі, степовики; голі, босі, та вільні, як вітер, пробиваються люди з України.
До Богдана Хмельницького "почало горнутися все живе".
Наступає знаменний день великої Запорозької ради. За день до неї тричі палять з гармати увечері, тричі — на світанку. Ген-ген далеко розходиться луна від вибухів, і калатається дужче серце у кожного козака, де б не спіткав його звук цих вибухів. Кожен знає — це старий запорозь-г*1кий звичай давати знати по всіх усюдах, що збираєтся рада, що треба поспішати до матері-Січі.
Стрічаються давні друзі, брати по січах, по походах, а
10 О. Іішненко
225
хто вперше приходить, і того стрічають, як брата, бо всіх єднає одна ненависть, одна жага боротьби.
У полудень ударили довбиші в казани, зараз почнеться Запорозька рада.
Завжди збирали раду на січовому майдані, та зараз зібралось стільки народу, що кошовий і отаман вирішили перенести раду за фортецю, на майдан, на якому збирали найважливіші ради.
Кошовий розповів запорожцям про задум Хмельницького виступити проти панів, визволитися з польсько-шляхетського ярма.
— Слава і честь Хмельницькому! — закричали всі.— Ми як отара без чередника, нехай Хмельницький буде нам головою, і ми всі як один, скільки нас тут є, готові йти проти панів і помогати Хмельницькому до останньої хвилини.
Урочисто виносять клейноди — ознаки влади війська запорозького: бунчук з позолоченою кулею, позолочену булаву з дорогоцінним камінням і срібну військову печатку. , — До булави треба голови! — кажуть між собою задоволено запорожці стару козацьку приказку.
На очах всього товариства запорозького старшини вручають Богданові Хмельницькому ці ознаки влади і оголошують його гетьманом війська запорозького.
Весь час Богдан думав про долю України. Однією з великих бід для України було сусідство з Кримським ханством. Як хижаки, набігали татари, палили, руйнували міста і села і, що найстрашніше, сотні і тисячі українських людей — дівчат, жінок, дітей — забирали в полон, продавали на невільничих ринках. Недарма в любимій Богда-новій пісні "Зажурилась Україна, що ніде прожити" були і такі рядки:
Витоптала орда кіньми маленькії діти,
Малих потоптала, старих порубала,
А молодих середульших у полон забрала.
Як почати війну проти Польщі, коли в тилу на півдні такий небезпечний, страшний сусіда? Богдан вирішує — треба, щоб цей ворог був союзником, хоча б на час війни. Старі