Жердина занурилась, може, наполовину і стояла рівно й нерухомо.
— Швидше пливи туди!
Алі поплив до безпечного ходу. І знов поставив жердину сторчма,
Та цього разу жердина вся зайшла під воду. Алі тримався за її вершок під водою і плавав по колу.
— Давай жердину! Нам немає коли забавлятися.
Алі швидко підплив назустріч таріді і віддав жердину.
— Ось жердина! Підождіть мене, я тільки заберу свої речі.
— Плаваєш добре – наздоганяй! – кинув через плече велетень, щосили відштовхуючись жердиною.
І всі на таріді без жодної похибки, як за командою, занурили жердини в каламутні струмені і погнали судно до найвужчого каналу.
В каналі вони не діставали дна і тому відштовхувались жердинами від обох низьких берегів.
Алі наздогнав тарідe і вмить видряпався на борт. Прихилився боком до халабуди, та листя розійшлося. 3 усією своєю поклажею перекотився просто під копита коней.
Алі сам не чекав, що зірветься вниз, і в нього від жаху зайшлося серце, коли він побачив просто перед очима чорні, міцні копита темнорудих, наче мідних, скакунів. Коні, проте, ці полохливі і гарячі сотворіння, на диво, навіть вухами не по козирили. Алі сів, віддихався, і так, притиснувшись до якихось лахів, сидів тихо-тихо, як миша.
Як тільки канал кінчився, той молодий велетень наказав усім взяти весла й загрібати.
Крутобока, перевантажена таріда почала набирати швидкість.
Скоро мав бути приплив, і Алі сповз зовсім на дно лодії.
Алі принишк просто під ногами в коней. А коні справді були казкові –червоно-руді, тонконогі скакуни, легкі й мускулисті, з широкими й глибокими грудьми. І всі однакової масті, наче рідні брати.
Таріда, напевно, вже проминула млин, та Алі не висувався.
Принишк, щоб і не бачили, якби хто й був у млині. І щоб людям із самої таріди не впадати в око, так і сидів, причаївшись тихо, що й незчувся, як заснув…
Алі прокинувся в одну мить, бо раптом крім звичної говірки, під яку він провалився в глибокий сон, на хлопця водоспадом полилися бурхливі звуки. Ще й до всього таріда, без сумніву, застигла на місці.
Алі не спав. Та він і очі не розплющував, ніби боявся, що яскраве сонце почне болюче різати очі, Ще й тому не розплющувався, що хотів продовжити солодку мить сну. Проте тінь, що впала на нього згори, примусила розклепити очі й глянути вгору. Від побаченого він аж відсахнувся – просто в повітрі над ним зносився в небо золотавошкірий кінь. Алі шарпнувся від переляку і боляче вдарився потилицю, якраз гулею від ножа, об дзвінке дерево шпангоута.
Бід пекучого болю Алі враз, блискавично все згадав і зрозумів – коней перевантажують ва велетенський вітрильник-дхау. Ось просто над тарідою зависли його червонасті промаслені боки.
А коня причепили до нижнього кінця предовгої навкісної реї. За вільний кінець рею обертали, вчепившись і щосили тягнучи за линви, не менше півтора десятка напівголих моряків. Усі здорові, м'язисті, а шкірою всіх відтінків – від смаглявих до вугільних. І пливе кінь у повітрі над водою, над каламутним хвилями Шатт-ель-Арабу, наче полов па вудочці гігантського джина – повелителя чорних і білих духів.
Ось кінь завис над палубою вітрильника. Хтось тихо, але високо свиснув, і зразу ж зарипіли дерев'яні блоки, тварина провалилася кудись усередину крутобокого вітрильника.
Таким робом підняли й інших коней.
Коні не пручались, а були ніби приворожені. Та Алі легко зрозумів цю загадку – коні були випоєні.
Коли старий тягав за собою малого Алі по всіх заїздах-ханах та по шинках, то яких тільки історій не наслухався хлопчик про коней і конокрадів. І тепер Алі дуже радів і вважав себе ледь не найбільшим мудрецем і хитруном, що він – слава, слава Аллаху! – не питав ні про що цих людей з таріди. Коні обпоєні, бо хто бачив таких однаково сумирних коней?!
Люди в плащах болотних арабів, а не знають добре русла й каналів Шатт-ель-Арабу? Значить, коні крадені!
А всі говорять на базарах, що в еміра з його маєтку біля Аль-Ахваза вкрали карабаських скакунів.
Та й масть цих коней якась дивна – кольору, можна б сказати, палаючого очерету. Чи, може, кольору моркви? Але такої масті Алі не пам'ятав на багдадських базарах. І в розмовах не пам'ятав, щоб згадували такі відтінки в масті арабських скакунів.
І везли цих дивних коней під покриттям халабуди з пальмового листя.
Тут згори з вітрильника перехилилося бородате, зовсім коричневе обличчя, з носом кривішим, ніж дзьоб папуги. Хрипким, тихим голосом спитав той горбоносий:
— Де ваш коняр?
— Він захворів… У нього пропасниця…– відповів молодший велетень, задерши вгору лице.– Клянусь розлученням, він в лихоманці…
— Якщо ви не даєте свого коняра, я вам, крім задатку, нічого не дам. Коли вирішите, хто з ваших попливе за мною, покличте. Але довго не чекатиму. Ось-ось почнеться відплив.
І зникло горбоносе лице, наче впало, а замість нього зразу ж постало п'ять круглих щитів, з-за яких визирали націлені блискучі жерла трьох залізних кованих труб. Над щитами підіймався тонкою цівкою сизий димок, запахло кислуватим паленим вугіллям, як у кузні.
— Що це – китайський вогонь для спалення кораблів? – зашепотів Алі, шарпаючи за джуббу молодого, вродливого, як дівчина, весляра.
— Присягаюсь Аллахом, я тебе, раба, протну, як чапля жабу. Ти ще насміхаєшся? Плаваєш з цим ворожбитом і не знаєш, як звуться ці громові дудки?
— Клянусь розлученням! Я з ним ніколи не плавав. Я не його! Сам собою. Присягаюсь Аллахом та ім'ям пророка – я сам собою!
— Овва! – Красень вдарив себе по лобі і зразу ж тихо, але з притиском, покликав велетня:
— Шейх! Є новина!
— Шейх обернувся і гнівно насупив брови, мовби кажучи: "Поспішай і скажи мені!" Потім, бачачи, що молодик не рухається, сам підійшов.
— Ну, що тут? – таким голосом мовив шейх, що в Алі затрусилися коліна.
— Шейх! Цей хлопець не прислужник цього ібліса 3. Він нічий, він вільний.
Лице шейха вмить пом'якшало, стало ласкавим.
— Попливеш при конях на цьому вітрильнику?
— А куди він пливе?
— В Хормуз.
— Мені не підходить,– відповів Алі – Я хочу побачити Індію.
— З Хормуза ближче до Індії, ніж з Убулли до Хормуза.
— Дайте мені грошей на дорогу з Хормуза до Калікута – і я попливу.
— Гаразд! – сичав пошепки велетень.– У конях хоч щось тямиш?
— Це не арабські скакуни… У них фарбовані хвости, гриви, спини і бабки,– так само пошепки відповів Алі.
— О! А скільки їм років? – наблизив своє, враз озвіріле лице шейх і дихав в обличчя Алі духом часнику й баранини.
— І п'ять, і сім.
— Гаразд. Дайте йому грошей і найменшу джуббу. Та швидше. І станьте, щоб там не бачили перевдягання Гаразд!.. А тепер сперечайся зі мною, що ти без дозволу брата нікуди не попливеш. Кричи, що поскаржишся шейху Абу Хасану. Кричи, сперечайся!
— Не буду сперечатись, як не дасте зілля для коней!
— Ах ти грабіжник! А що ти скажеш, як я тобі голову зітну?
— Для чого тобі, о шейх, моя голова, коли тобі потрібні чисті монети замість фарбованих коней?!
Шейх-велетень скреготнув зубами, однак кивнув головою одному з воїнів. Бо то все були воїни – Алі тільки тепер помітив, що в них під плащами та джуббами були кольчуги й панцирі.
Алі подали чималу торбу, боки якої напинались, мовби вона наповнена була волоськими горіхами.
Хлопець зразу заволав:
— Ні в який Хормуз я не попливу!.. Якщо брат скаже – попливу!.. Я тобі не присягав на вірність!
— Та як ти смієш таке патякати?! Щеня! Присягаюсь розлученням і звільнень своїх рабів, якщо ти не піднімешся на корабель, я тебе розіпну на хресті!
— Я пожаліюсь Абу Хасану! Я йому все розповім!
Між щитами з'явилась голова руббана.
— Швидше, швидше! Починається відплив. Або – або!
— Капітане! Спускай линву, ми зв'яжемо цього балакучого негідника – і тягни його собі!
— На який біс він мені? Ви що, бедуїни, жартуєте? Це ж пуголовок! Мені потрібен коняр! Коняр!!!
— Половина половини! І ні фалсу менше! Може, ти не віриш, та присягаюсь розлученням, це такий ібліс, що без нього ти не вправишся! Аллахом присягаюсь. Втім, як не береш, я його втоплю в болоті. Він мені обрид! Ану, хлопці, тягніть мотуз!
По тому, як бринів голос богатиря, Алі відчув – йому кінець! Він заволав:
— Руббане! Присягаюсь розлученням! Присягаюсь ім'ям пророка! Ти не досягнеш зеленої води! Молю тебе – викупи мою кров у цього шаленого!
Малий не витримав, упав навколішки і обняв ноги шейха.
— Молю тебе, не вбивай мене!!! Заклинаю тебе ім'ям Отверзаючого Браму!
— Слухай, руббане! – змилосердився шейх.– Сто динарів за цю шкуру й кості! Згода?!
— Згода,– відповів горбоносий руббан.– Хлопці! – закричав він до своїх.– Кітвиці нагору! Линву і монети в таріду!
Алі, з усіма своїми гараздами за плечима, вчепився в линву й полетів угору, на палубу вітрильника.
Коли він ступив на палубу, впав навколішки, обхопив коліна руббана і заволав:
— О руббане! Доброта твоя, свідчу перед Аллахом, не має межі!!! За це я тобі відкрию таємницю… – зашепотів Алі…
— Що ти верзеш, дурнику? – зневажливо проказав руббан.
— О найславніший моря! – закричав Алі, а тоді пошепки:– Присягнись, що нікому не скажеш! Присягаєш?!
— Присягаюсь Аллахом, твої базікання нікому не викажу! Підведися тепер і говори мені все…– Капітан з кривою посмішкою нахилив горбоносе лице до хлопця.
Алі, прикрився долонею вуста, сказав йому про коней. Коли скінчив, капітан хапонув повітря, бо йому не стало духу.
По хвилі руббан зі свистом видихнув затримане повітря. І тихо покликав своїх трьох помічників.
— Вітрила!!! Весла!!! Виходимо на головний канал! Модфи 4 сховайте! Дріт тримати розпеченим! Стрільці по обидві щогли! Стріли з трутом! Всі вільні – на весла! Поспішайте! Аллах кличе!!!
Всі кинулись на свої місця, а хлопець розгублено стояв біля руббана і не знав, що робити. Капітан просунувся до нього:
— А ти хоч трохи тямиш у конях?
— Думаю, що трохи тямлю…
— Тоді поспішай униз до коней. Дивись, щоб вони не дрочились і не гоготіли. Зможеш?
— О руббане! Це я зможу!..
Алі поліз у черево вітрильника, де на линвах-розтяжках зависли скакуни, ледь торкаючись копитами дерев'яного настилу.
20. ПАСТКА В ТРЮМІ
Отак Алі опинився внизу, в череві корабля, біля коней. Хлопець швидко звик до примарного світла, що пробивалося крізь щілини палубного настилу. Захвату його не було меж – він був у череві велетенської дерев'яної риби! Отакої, як на Корабельному острові будував старий майстер.