Але що диво, цьоць, — минає тако не знаю скіки, та півжиття, а то що ж, нє, скажете, і чи це ти так намарюєш собі той світ з фотографій, в якому й сам хоч у сні побував, — і явиться тобі не що інше, а таке щось, як от ці японці. Бо не думайте, я памнять добру маю, — то де це забути, що на їдній тій фотографії купкою японці стояли; ну геть то як у театрі, як постають на сцені, той рукою так, а інше ногою, такі пози, й чи то когось дочікуються, чи нема що казати; от такі ці японці на фотографії. Але дивіться-но, що цікаво, — у тому гурті японців така пані височенька з парасолькою над головою; ну ж дощу то не видко, бо це б, може, й японці повиставляли парасольки, то ж ні, тіки в тієї пані; а плаття таке — ов, це б ви таке пошили та хтось вдів та гулицею прогулявся, нє, скажіть, було б! Як осьо зара бачу, — ззаду таке бахмате, такий мов протез під платтям, це щоб срака більша була чи чого така мода, от про це нігде не було написано; то я доказую те, що почав, — от встають ці вже теперішні немов японці з ганто-буса, а з ними хто думаєте, — така сама висока у довгому платті, але ж так само не японка, бо й там не японка була; та й скажіть, що не так, як я розказую, бо це не сон, і не книжка, і не пришта, не побрехенька; от раз у житті так вийшло, і що типір. Бо далі то ще страшніше, бо я вам всеї правди не розказав, що мені ще було, як я ті фотокартки роздивлявся; але то вже не під стінами й не кіля церкви; і як я собі й тоді в'являв, то не так, думаєте, цим разом сталося, не так само геть ну до грамини. Правда ваша, — аж повторю вголос; от нитки кусок, хустка каже", —
а ще ж як зайде на це хмаровиння, а такими купками як-то квітчастими; щось таке, мов день і ранок, і ніч і вечір та разом, а з-поза всіх сторін таке світло, — та й думай, який то світ настав, що нігде такого не бувало; тривога впокійлива огортає душу; десь би
біг, обзивався б до когось, та ж люду не видко, і вікна в хатах і домах якісь урочисто-порожні, — ну немов ти цар на усенькій землі, тіки царство спустіло; хоч, царюй, а ні, то й так буде. Так от за ті хмари, за те сяєво нетутешнє, — стрічається якимсь часом, чи роком, чи віком Партизан попід брамою церковною; от не згадати, навсидячки, чи, як то він любить, обіпершись на щось, а їдну ногу босу на другу зіклавши, і радісно бубонить, а рукою врочисто і млявенько обводить попри небес і землі, осіняючи й благословляючи замурзаними пучками, — святіться, небеса, і хмари, ще й сяєво незнане в віках. Й от де той жах усесвітній в'явитися може, аж як побачиш їдної миті усе, що ти-піро бачилося поодиначки, — і хмари, і маєво світла крізь каштанове гілля на стінах та на стовпах церкви, і скоцюрблену людину попід брамою, і пучки впослід якійсь усе-вишній силі, що аж оддаленяється і щезає, поступаючись новій, всеобіймній та всепро-никній; пануй, нова сило, бо я вже не здужаю. А душа як то раніше противилася звичній силі, знаючи про неї багацько, то осьо зара вповні покоряється цій новій, не лишаючи собі й прихистку, ані тіні у цьому затишку земному, — уся аж випенькує та випереджає думку, і помисел, і здогадку; вже ж їй такий рай десь отамо-го за невидкою межею; уже б вона тамечки і жила. Але всьдо-го ця жінка; і ти диви-но, не скажеш, яка вона, — подає Партизанові чи то яблучко, чи такі гроші скрутнем; Партизан тоді бере знімає кашкета, тягнучи його од чуприни до бороди, так наче лице втирає од невидкого поту, кладе тако кашкета на підмурівок, якраз-но тако над хрестом вимуруваним у стіні, і якраз-но під середньою гратовиною, що далі вище таким візерунком закручується на обидва
5(20) грудня проти сьогодні вночі сніг і вранці сніг йшов 6(23) грудня ясно і мороз
7(24) грудня празник Катерини мороз сонячно тихо 8(25) грудня сонячно ясно
10(27) грудня вночі сніжок йшов 12(29) грудня вночі сніг
13(30) грудня похмуро і сніг розтавав Андрея Вові дев'ять років день народження 14(1) грудня ввечері помер Онипко сніг розтавав 16(3) грудня у Олексієвого Підопригориного сина Вані свайба хоронили Онипка теплий день болото 17(4) грудня Варвари зранку мороз а з обід дощ
18(5) грудня Сави холодно хмарно 19(6) грудня Николая празник мороз і сонце цілий день
20(7) грудня було ясно а перед вечором затьмарило 21(8) грудня ясно 23(10) грудня сонячно і мороз 24(11) грудня хороший 25(12) грудня похмуро мороз холодно 26(13) грудня похмуро мороз 27(14) грудня Сашка Крашненко померла
боки і споєна там угорі залізним гапликом; але що підмурівок навкосяка трохи, то кашкет посува-а-ається, падати думає; Партизан поволеньки козирком його підмостив під нижню, вже рівну й куту на чотири боки пасмугу, й аж тоді взяв од тої жінки, що вона йому там давала. Впослям поклав даване у картуз, мляво стежачи за жменею, й аж заглянув у картуз, чи гарно поклав. Одступає ця жінка й тако напівприсядки цокає фтапаратом разів з чотири — і церкву, і браму, й Партизана, і як він і далі обмальовує та обмацує млявень-кою рукою усенький світ; і так добре видко, як рукав гімнастьор-ський без гудзіка аж до ліктя спав зігнутого, і як жінка прицокнула, випростуючись, нагинці фтапаратом. Ще до нього підступається з руками в кишенях довгополого плаща, хламида така по каблуки, — допитується про щось у Партизана, та де їй знати, що відповіді не діжде. Щось наче й світ цей змалів великецький, приструнився до цеї немов живої картинки, — що от Партизан, і ця жінка, і ще хтось з канави попід тином аптечним назирає — думає тікати чи ще пождать. Й ще б нічого, — коли це Партизан, обмацуючи пучками видкий і невидкий довкола світ, враз вказує й на того, в канаві, й вавкастими губами їднесеньке слово виворушує, аж той у канаві зчитує його, та тями не добере, чому й ще хтось неначе заживає цього закутка, і його присутність така требна посеред цих трьох живих, — тато. Й от чого не ждав, аж сікнувся шукати вилазу, — цей плащ, цей фтапарат дошуковуються звіддалік і його пригорб-леного тіла; обличчя з тих старих бабиних Богиньчиних книжок, проминаючи шелести з тінями й сяєвом, міняючись в кольорі й овиді, — от уже ніс не такий, от кучері, а то було кострубате й чорне, осьо губи фарбовані, а це вже тонкі й бліді, — долає дальші і бликші відстані; сниться тобі, а чи це зі сну, з тої фотографії насувається давнє все, тривожке, лячне; покидає та жінка гурт японців, а думка ж така, що це вони її як розвідницю одсилають на випити і дознания; та й мусиш вигорблюватися з цього сховку, ставати поводарем для чужинських острашливих допевнянь, а буцімто й дружніх, таких помічних, — що от як більше дознаємося, то й вам же поміч певніша. Але й ти пожди-но, — у який бік не рушиш, то познака вже збулого твого досвіду намариться; от не ступай двічі, де поховано таємниці твоїх здогадів; як ти собі такий цар, аж володар усього нового, враз спізнаного світу, то дошуковуйся все нових шляхів на нову здогадливість та усе нове таке, про що й здогаду то не вродилося, — є ж тут їден шлях, ще як вони малечею закрадалися на бляху до батюшки, де в нього сушка лежала; пройти верхом цього зубчатого
муру між церквою й емтеесом, та й аж там зістрибнеш, де на Маказон з трохи пробігти, — вони ще тоді, котрі сміливіші, то закладалися, хто пробіжить відці аж дотуди й не впаде; ну та перш тра видертися, — стаєш тако ногою на зимуруваний хрест, а руками хапаєшся за гратовини; аж тоді вже. Таке поцокування аж далі на емтеесі, як-то в кузні, але й не так трохи, це ще бусол може такечки клацати; як півдороги муром зубчатим проберешся, то якраз кіля дзвіниці дерево здавна стоїть, а на ньому бусляче гніздо; та щось типір не видко ні їдного птаха, й гніздо аж немов пошматоване, паліччя таким їжаком розкострубачилося. Ге-ей, лелечисько, бус-ляко всраний, де це ти в хороби подівся, що я йду, йду, а тебе не видко, — чи ти, насрут-твоїй мамі, злякався фтапарата й плаща; ай-бо, вдурів, та це жіночка йде дивитися, де те поросятко закопане, ти ж був ще, як хоронили, — думав, я з Маказона не бачив, як ти кублився та на мене зирив. Це б ти сибі стояв впроти дзвонів, а я сибі наче йду, а ти б подивився, і я подивився, та й цій жіночці показав би: оно бусол, а вона б клац фтапа-ратом, а ти дзьобом клац, та уже б веселіше якось було, — а що, нє, скажеш. Як ти мені такий друзяка був, що ловлю рибу, а ти через плече зазираєш а я сибі аж весел-і-і-іше ловлю, а ти вицибаєш аж на верх Маказона, та й стаєш скраю стерні, де городець Махтеїв; а тепер тебе немає, клацання твоє од кузні чось долунює, — чи не ти сибі дзьоба перековуєш та іншим звуком обзиватимешся, чи це ти мені вже не друзяка, — прилітай-но, всраний бусляко. Сум не сум, а так порожньо; гляньте-но, пані, — і на батюшчиному подвір'ї немов виметено; такий собачка був сумирний, а це тіки-но цепок по каміннячку мощеному од хати до вночі сніг потрусив уночі трошки а вдень розтав
28(15) грудня тепло грязько Сашку хоронили
29(16) грудня град 30(17) грудня грязюка
1979
1(19) січня похмуро вдень а зранку мороз 2(20) січня мороз і сніжок потрусив трошки похмуро 3(21) січня Єлька Крушинська померла вночі сніг мороз 4(22) січня Крушинську Єльку хоронили гарний день ясний морозний 5(23) січня ясно до третьої години а страх похмуро 6(24) січня Святий вечір сніжок з дванадцятої мороз 7(25) січня сонячно мороз міцний Різдво 8(26) січня мороз сильний
9(27) січня Володі нашому день народження гарний день теплий 10(28) січня похмуро і сніг розтавав 11(29) січня похмуро сніг розтав дощ потроху
12(30) січня з третьої години вияснилось похмуро і вода по вулиці біжить 13(31) січня з вечора дощ і вночі вітер Маланки сьогодні 14(1) січня о першій годині вияснилось сонце Новий рік
західньої брами; о, й сушка на блясі, аж мона ногою тако їдним пальцем ворушнути; це всьдово-го грушки, — ми з хлопцями ще малими закрадалися від Маказона, то батюшка або матушка виходили з хати, лаяли нас, але не гналися; всеїднак пазуху нари-чиш, і гайда через мур, а там у беріг та стежкою попід вербами, й хоп, на Барталівський місток. Але нам туди не тра, ми туто зіскакуємо і виканавком до лафета з гармати в траві зарощаного; туди никше ще город попід Маказон донизу, а нам всьдо-го копати, біля купи залізяччя емтеесівського, де земля в солярці, й на ній нічого не росте.