Не ждав такої честі. Помовчав, подумав, як завжди, перш ніж відповісти. Тоді сказав:
— Мені здається, що нам треба перейти знов на свій бік. А поки шляхта довідається, що ми перейшли з Угорщини назад, то й зима скінчиться.
— Правду каже! — загомоніли побратими.
— Правду,— погодився й Довбуш.— Сидіти тут не варто, хоч і не віриться, щоб послали за нами військо. Адже мадьяри зараз ведуть війну. Я не цікавий, хто з ким воює, хто кого звойовує, але знаю, що вже чотири роки точиться війна і угорські пани потерпають за свої шкури. То чи їм до нас? Але ми таки звідси виберемось, поки великі сніги не впали. Підемо в свої гори або в Буковину. Де б ви хотіли цю зиму дозимувати?
Тут думки розділились. Одні казали, що не варт поспішати, раз безпосередньої небезпеки поки що немає. Угорські пани не повинні б мати такої злості проти опришків, як польські, бо ж опришки їх не чіпали. Але
1 Ішпан — поміщицький управитель (угорськ.).
більшість все ж була за те, щоб вертати в рідну сторону.
— Якось ніби легше на рідній землі,— казав Пугач.— От живемо в угорських горах. Ті ж самі гори, а не такі, як наші. Може, тут і снігу менше, бо південніше вони. А проте на наших ніби тепліше. Бо рідні...
В хаті було майже темно. На поличці ледве блимав лойовий каганець. Пугачевого обличчя, завжди суворого й грізного, ніхто зараз не бачив. Але коли він говорив про рідний край, усім видалося, що воно мусить зараз бути лагідним і ясним.
— Ти б заграв, Фоко,— сказав раптом Довбуш.— А ранок покаже нам, що робити.
Фоку не треба було довго просити. Не було більшого щастя для нього, ніж коли Довбуш мав час слухати його гру.
Дістав із схованки над дверима флояру і заграв. Пугач теж вийняв із дзьобні дримбу і почав підстроюватись до його флояри. І самотня хата в чужих горах наповнилась звуками двох милих серцю гуцула інструментів...
Уночі випав сніг. Вийшовши вранці надвір, Довбуш одразу ж і прийняв рішення, що так довго не давалося.
Нікуди звідси до весни вони не підуть. Такими снігами великий загін вояків сюди не дійте. Ніхто з ма-дьярів особливо не зацікавлений в розшуках. Бо ж на цім боці опришки нікого не чіпали. А як і прийдуть — то з цієї хати вони залюбки покладуть хоч би й сто вояків.
Усі погодилися з отаманом, і один за одним почали спливати тихі, без пригод дні.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Весна в Угорщині наступає раніш, ніж по цей бік Карпат. В середині березня почав дружно танути сніг, і до кінця місяця його вже на горах не було.
В гірській хатині жити стало небезпечно. Про її мешканців стало відомо, хоч вони й нічим не виявляли своєї присутності, цілу зиму майже не виходили на села, навіть коли ставало скрутно з харчами. Перебивалися, стріляли собі дичину. І все ж 'гаки їх було відкрито.
Найперше довідалась про* них Ясиня — найближче село, куди змушені були хоч зрідка звертатись по такі продукти, як сіль та тютюн.
Коли одного разу Рахівський мало не потрапив у руки мадьярських жандармів, побратими вирішили, що наспів час залишити ці місця,
Довбуш наказав збиратися в Чорногору.
— Дозимуємо в Джерджі, на Зеленому Потоці. Там є така, як ця, невеличка колиба. Якось розмістимося,— сказав він.
Другого дня ще й на світ не благословилося, як опришки рушили через кордон на свій бік. Кордон між Австро-Угорщиною і Польщею за тих часів охоронявся не надто пильно, особливо в Карпатах. Прикордонники більше боялись озброєних опришків, ніж опришки їх. Але природні умови для переходу були дуже важкі. На північних схилах Карпат лежали глибокі сніги, які тієї пори ще й не починали танути.
Йшли знайомими одному Довбушеві перевалами, подекуди доводилося котитись з гори клубком, бо в глибокому снігу неможливо було переставляти ноги. Особливо важко було малому на зріст Фоці. Він найчастіше користувався саме таким способом пересування. Він перший і показав його опришкам. Спершу сміялись, а потім і самі пішли за його прикладом. Усі опришки, крім Фоки, несли зброю, здобуту на горі Стіг, боєприпаси, а начиння, необхідне для майбутнього житла, а також продукти, крупу та сіль везли на збитих нашвидкуруч санках.
Колибу застали цілу, непошкоджену.
На щастя, весна тисяча сімсот сорок четвертого року не забарилася і на цім боці Карпат. Одної ночі Фока, стоячи на варті, почув токування готура. Вранці сказав про це мисливцям, і Пугач зразу ж пішов ставити сильця. Цю справу він любив над усе. Знав повадки готурів, досконало володів непростим умінням робити городки, ставити сильця на них.
Відтепер Пугач став головним постачальником м'яса товариству, інших джерел здобуття їжі не мали. На доли важко було пробитись.
Але весна свої порядки знає. Припливла на золотім човні, гнанім теплим вітром, і до їхньої самотньої колиби. Припливла, глянула на білі гори — і від її теплого погляду зашуміли потоки, защебетали ранками синиці, а вночі закричали сови, божеволіючи з радості, що прийшла весна.
Побратими повеселішали. Вже складали плани на майбутнє. Скоро можна буде посилати на села вербувальників.
Але одного разу, десь по місячному перебуванні їх на новому місці, в колибі з'явився несподіваний гість. Високий, марний, обшарпаний. На давно не голеному обличчі горіли хворобливим вогнем великі очі, гачкуватий ніс був довгий та гострий.
— Не пізнали? — спитав із жалем.
Першим пізнав його Довбуш, і то більше по голосу.
— Що з тобою, Даниле? — аж скрикнув уражено. Тепер і решта побратимів пізнала старого пастуха
Федора Штоли, Данила Вовка-Устеріцького.
— Звідки ти тут узявся?
— Але перше ходи сядь, ти втомився,— заговорили всі разом.
Данило ледве доплентався до колоди під колибою і не сів, а впав на неї.
— Коли б не знайшов вас, довелося 6, мабуть, згинути,— проказав слабким голосом.— Два тижні шукаю вас по горах. Харчів не стало, із сил вибився. Водички б дали.
— Тобі не водички, а попоїсти треба,— промовив Довбуш, чудуючись. Пригадалося, який це був веселий та дужий чолов'яга, як любили його молоді вівчарі, як шанували ті, що віддавали під його догляд худобу. Пригадалося, як радів Данило з кожного його приходу в стаю Штоли, як старався прислужитися, якось виявити свою прихильність, як схилявся перед ним за те, що він дбає за бідних, що рівняє світ.
— Я вже й не знаю, чи хочу їсти, чи ні... Уже забув, коли їв. Хочу води і спати. У вас, мабуть, з харчами теж не дуже...— говорив ледве чутно Данило. Йому хотілося говорити, бо давно не бачив людей і вже втрачав надію взагалі коли-небудь їх бачити. Але сил не було вже навіть язиком ворушити.
Пугач перервав йому мову, піднісши миску пахучої юшки з оленини.
— їж тільки поволі, не поспішай, щоб зразу не пошкодило. Пізніше дамо трохи м'яса, а зразу не можна.
Данило жадібно ковтав смачну юшку.
— У нас не дуже густо з харчами, але ще не голодуємо,— сказав Довбуш.— Цього року скрутно було взимі. Та ось вже якось перебули. То дикого кабана застрілили, то Пугачевими готурами перебивалися, то, нарешті, вчора Іван оленя вполював. Так що їж, а як трохи підкріпишся, розкажеш, що на світі діється.
Нарешті Данило віддав Пугачеві порожню миску і, сумно повівши за нею все ще голодними очима, подякував.
— Ти довго не їв? — спитав Довбуш.
— Три дні не мав крихти в роті, та й до того не дуже густо було.
— Що ж тебе пігнало в гори в такий ранній час? Довбуш бачив, що Данило не може опанувати собою,
і хотів хоч розмовою відвернути його від думки про їжу. Але йому це не вдалося. Жага до поповнення енергії для дальшого життя була сильніша навіть від страшного горя, яке пригнало цю людину аж сюди. Він не чув, про що питає його Довбуш, він думав про їжу.
— Дайте йому ще трохи гущі, може, не зашкодить,— повагавшись, сказав Довбуш.
Виївши й те, Данило нарешті попросив тютюну. Пугач подав йому свою розкурену люльку. Данило попахкав нею, тоді почав розповідати.
— Ви, може, пам'ятаєте мою дочку Марічку? Приходила до мене на полонину. їй заледве шістнадцять минуло. її ще всі за дитину мали. Але лице вже в неї було біле, гарне, як у панянки, брови чорні, як шнурочки, і очі, як два вуглики...
— Чи це не та, що мене раз малиною вгощала? — пригадав Довбуш.
— От-от,— підтвердив Данило.— Вона ще потім про це удома всім розповідала.
— Гарна дівчинка,— промовив Довбуш.— Я тепер її добре пригадую.
— Гарна,— глухо повторив за ним Данило.— Сподобалася панові, взяв її в дім за покоївку, а одного разу...
Він махнув рукою і змовк. Тоді все-таки продовжував:
— Одного разу зібралась у нього весела компанія. І п'яні пани зґвалтували мою дівчинку. Вона, сердешна, і до хати не дійшла. Кинулася з кручі у воду. Моя бідна жінка не пережила цього. Була ж у нас вона єдина. Поки я добіг додому,— а мені сказали про дочку на роботі,— жінки моєї також не стало. Розірвалось їй серце з розпуки.
І пастух раптом заплакав.
Важко дивитись, коли плаче мужчина. А ще коли це був колись красень, силач, який з рогатиною йшов на ведмедя. Якось він навіть з Кригою боровся, і ні він Кригу, ні Крига його не міг побороти.
Опришки мовчали. Багато разів бачили смерть, але розповідь Данила і їх серця зрушила.
— Пана потім не бачив? — спитав Довбуш.
— Бачив,— сказав Данило вже спокійніше.— Я вбив його. Вбив, як ведмедя, в його ж барлозі. Відрубав йому голову і викинув через вікно на город. Це було вночі, але я бачив, як вона котилася, мов гарбуз, і шкірила зуби... Спав собі пан спокійно — не сподівався нападу. А мене впустили в дім, бо через дочку я завжди був там ніби свій. Я попросився в кухаря посидіти до ранку в кухні: мовляв, страшно іти до спустілої домівки. А коли той заснув, я тихенько прокрався до покоїв і там зробив своє діло. Мені тоді так легко стало, наче камінь з грудей звалив.
— А панський дім спалив? — спитав Пугач.
— Ні, не спалив. Сам не знаю чому. Може, тому, що кухаря пожалів, бо й кухар міг би невинно згоріти. А вірніше, я тоді просто нічого не пам'ятав.
— І довго ти блукаєш горами? — знов спитав Пугач.
Данило немов від сну пробудився.
— Вже й забув рахунок дням,— сказав по хвилині,— голод затьмарив мені розум. Шукав вас, мої побратими, щоб просити отамана і вас, аби прийняли мене до компанії. Шкодувати свого життя не буду, бо не потрібне воно мені більше. Але панам від мене дістанеться, ой дістанеться!
Він заскреготав зубами.
— Де ж ти шукав нас? — поцікавився Довбуш.
— Спершу на Стозі,— сказав уже спокійніше Данило.— Чував, ніби ви щороку там збираєтесь.
— Збирались, доки цілий був наш табір.