Очі в нього веселі, грають жаром, і за кожним ударом нагая він тільки стискає й розтискає кулаки, наче оскаженілий дошкульний нагай — у його руках, наче то він басаманує гнідого коня.
Мені здається, що вп'ятий до конов'язі гнідий ось-ось вирветься, бо віжки не витримають і луснуть,— і тоді озвірілий від болю кінь підімне під себе і дядька Варивона, і Павла Голоху, і цікавий гурт з роззявленими ротами. Але кінь не виривається й не тікає, хоча одноокий, однорукий і одноногий дядько Варивон уже захляв, піт градом котиться по його лицю, що час від часу корчиться страшною зміїстою блиєкавкою-грима-сою.
— Хіба так б'ють? — озивається Павло Голоха. Дядько Варивон завмирає з нагаєм у руці.
— А як? — хрипить.
— Ось так.
І Павло Голоха, забравши нагая, різким стьобком січе гнідого по ногах. Спершу по передній — і гнідий звалюється на передні ноги, далі січе по задніх — і гнідий валиться на задні, сіпаючись і здригаючись, б'ючись мордою об землю...
— Пустіть мене, пустіть!
Хтось кричить, і я спершу не годен втямити, що то кричу я. Дика сила кидає мене до Павла Голохи, хапаюся чи то за його руку, чи то за нагай — і раптом лечу шкереберть на землю, б'ючись плечем у жолоб, прикушуючи зубами язика, ковтаючи кров, що набилася в рот.
— І я хочу, і я!..— чується в тому шарварку жіночий голос.
Якась забейкана п'яна жінка — коси вінниччям розвіяним на голові — мало не падає на Павла Голоху, вириває нагая.
— Ось так!.. Ось так!..
І норовить ударити коня спершу по шиї — та не поціляє, далі по голові — й теж не поціляє, а за третім разом — шмагає по очах.
Криваві сльози течуть з очей гнідого. Навіть не ірже, а хрипить, намагаючись витягнути шию,—й голова опадає безсило. Хоче звестись — і не може, лише смикає ногами, лише грудьми поривається вперед.
— Ось так! Ось так!
Халамидниця заточується, наче нагай водить її за собою, та все-таки ще раз дістає по кінській шиї.
— О, хазяїн іде...
Справді, ген-ген попід вербами, накульгуючи, горблячись, помагаючи собі костуром, квапиться Танас Нездійминога. Людський гурт, принишкнувши, дивиться на діда, лише п'яна жінка святить нагаєм гнідого по ребрах та по клубах, і лице в неї — щасливе й сліпе, наче вона сповідається перед батюшкою.
— Гей, ти! — раптом кричить Павло Голоха.— Руки тобі ще не повідсихали? Чого з коня збиткуєшся? Хіба не бачиш, що хазяїн іде?
Але п'яна забейкана халамидниця не чує — і тоді Павло Голоха вириває нагая з її рук.
— Ну й звовчився народ! — раптом лютим криком скрикує він і різко стьобає нагаєм жінку по ногах. — А якби тебе так?
Людський гурт німіє — і мовчить, наче йому заціпило, тільки хрипить кінь, б'ючись на землі біля конов'язі.
— А якби тебе так, звірюгу? — каже Павло Голоха, шукаючи когось поглядом.
І знаходить одноокого, однорукого і одноногого дядька Варивона. Заміряється, щоб стьобнути й дядька, але той несподівано гарчить таким звіриним гарчанням, таким ненависним корчем-блискавкою перекошується в нього лице, що нагай у руці Павла Голохи раптом в'яне в повітрі і, не долетівши до дядька Вари нона, неживою скрученою змією опускається на гриву.
Дід Танас Нездійминога ледь човгає неслухняними ногами, ось-ось звалиться, а під острішкуватими бронями гака туга болісна, що від неї все має бути мором зморено. Перед ним розступаються, розходячись, а дід втупився в коня — й не годен втямити нічогісінько.
— Що з гнідим? — питає.
— А що? — сміється Павло Голоха.— Охляв трохи... без води. Ану черпніть води з колодязя, линіть у жолоб!
Хтось хапливо опускає жердину з баддею в колодязь, тягне воду, виливає в жолоб, а кінь як лежав неживий на землі, так і лежить, побасаманований, у набряклих рубцях, заплющений, і з очей йому течуть сльози.
— Ось тепер маєш коня! — розсудливим спокійним голосом каже Павло Голоха.— Але ще навчися догля дати. А який догляд без нагая? Бери нагая,— він кидає нагая до дідових ніг.— Бо чуже добро потребує ой і хазяйського догляду!
Павло Голоха йде геть, карячкувато й широко ставлячи ноги. Наче повагавшись, рушає одноокий, однорукий та одноногий дядько Варивон. Ще через якусь мить дибцяє кудись зігнутий у три погибелі Трохим, люто бухикаючи та хапаючись за груди. А біля поре-паного жолоба, з якого скрапують краплі води, клунком сухої мерви лежить жінка, яку натаєм збив Павло Голоха і яка, либонь, уже непробудно спить п'яним сном.
Дід Танас Нездійминога стає на коліна і, здається, хоче обійняти, але зразу ж передумує. Він хрестить коня пучками пальців, а далі, благально склавши долоні, шепоче якусь молитву.
— Коню мій, коню...
Гнідий лежить ницьма, поклавши морду на землю, з його очей течуть криваві сльози.
— За що тебе так, за що?..
І в дідових сивих від горя очах також стоять криваві сльози.
Я нахиляю баддю, в якій ще трохи залишилося води, й тоненькою цівочкою зливаю на коня. Губи в нього ледь-ледь ворушаться, наче гнідий хоче злизати воду, але не може, бо геть охляв.
П'яна жінка прочумується, намацує нагай зі сталевими сталками, наче знову надумала бити гнідого. Я зі страхом дивлюся, як вона навкарачки зводиться, сопучи, схлипуючи, а звівшись — іДе собі з нагаєм геть, співаючи хрипко:
Брала дівка льон, льон,
брала дівка льон, льон,
та ще й конопельки...
Дід Танас стоїть навколішки біля коня й молиться сухими губами.
Я стою навколішки біля діда Танаса і, дивлячись на гнідого, також складаю благально докупи дві долоні, також молюся — шепочу щось, хоч до пуття не знаю жодної молитви...
ПРОКІП ДУДКА ЗАБАЛАКАВ
Сиджу поміж вінниччя, що вигналося на хатньому причілку, й покрадьки стежу за вивільгою. Вивільга примостилася на черешні і, либонь, ось-ось збирається полетіти. Краще б вона дзьобала черешні й нікуди не летіла, бо така славна, що дивився б — і не надивився б.
Вивільга мені видається за жар-птицю, яка часто прилітає у мої сни. Жар-птиця у снах засліплює мене золотим, синім та жовтим сяйвом, яким відсвічує кожна її пір'їна. У снах я намагаюся зловити жар-птицю, простягаю руку, але вона в останню мить виривається, зоставляючи в моїх пальцях барвисте, сяйливе перо. Те перо я ховаю під подушку, а вранці засовую туди руку — немає пера! Розчарований невдачею, зовсім просинаюся, починаючи розуміти, що все те примарилося.
Кимось налякана, вивільга зривається з черешні й понад стріхою хати летить геть, а я вискакую з вінниччя, дивлюся на шлях.
За похиленими ворітцями під вербою стоїть Про-кіп Дудка.
Позеленілі та, поруділі від тютюну борода й вуса висять мичками зваляного клоччя. Вишита сорочка на гандрабатому тілі чорніша чорної землі, блимає вишмульганою заполоччю. Лице зморшками порепаної шкіри обвисає на гострих костомахах. З-під стра-патих брів суворі непримиренні очі не дивляться, а печуть вогнем. Опирається на вишневого сучкуватого костура, що мерехтить ч§лищиками на сонці.
Я б утік, я б полетів, якота вивільга полетіла понад хатою, але Прокіп Дудка манить скарлюченим пальцем, і я мушу йти до воріт.
— Де Ликора? — питає.— Поклич її.
Еге, та очі його не вогнем печуть, а кригою морозять.
— Нема баби, пішла до тітки Марії,— відповідаю замерзлими губами, й чуюся чомусь так, наче збрехав, хоча сказав чистісіньку правду.
Прокіп Дудка сердито б'є вишневим костуром у землю і, сутулячись, іде попід вербами. Похилену голову з кострицею волосся несе на в'язах так, наче хуру сіна пірить на собі. Полегшено зітхнувши, знову дивлюся на черешню, чи не прилетіла вивільга, така схожа на живісіньку жар-птицю, й раптом холону від переляку.
Прокіп Дудка говорить!
Схаменувшись, вибігаю за ворітцята: може, мені примарилося, що я розмовляв з Прокопом Дудкою, а насправді це хтось інший?.. Ген видніє вже далеченько, згорблений, човгає ногами, налягає на костур, на голові розкостричені пелехи... Ні, таки Прокіп Дудка!
Вивільги на черешні нема, зате по межі через город іде баба Ликора, і я вмить забуваю про вивільгу.
— Приходив Прокіп Дудка й питав за вас! — біжу назустріч їй.
Баба Ликора сутеніє з лиця, і в очах її — мряка. Дивиться на мене так, наче вперше бачить. Далі підносить руку до лиця — й хреститься, склавши докупи три пучки.
— Допитувався?
— Допитувався!
— А що ж ти сказав? — з острахом дивиться на мене.
— Що ви в тітки Марії.
Баба Ликора мовчить, і я гублюся в здогадах: добре чи недобре, що я Прокопу Дудці сказав про тітку Марію.
— Таки говорив з тобою? — питає перегодя баба Ликора.
— Говорив,— повторюю вже з несподіваним острахом.
— Це не до добра,— зітхає.
Може, справді не до добра? Але ж заговорив, я чув на свої вуха, не причулося. Прокіп Дудка, від якого не чули людської мови! Який ходив по Овечачому хмара хмарою чорною, з якої чекають грім та блискавку, а ця хмара носить грім та блискавку в своїй грізній утробі — й мовчить зловісно. Ото хіба що мукне, мов худоба, коли забалакають до нього, а то й навіть не мукне.
І самісінький, мов перст: ні жінки, ні дітей, ні внуків. Навіть родичів нема в Овечачому. Наче перекотиполе, завіяне вітром до села, а от повіє дужий вітер — і видме, покотить, пожене.
Хата його — на белебні: стіни складено з саману, облуплені та обтьопані дощами, з того рудого саману випирають дудочки перетлілої соломи та суглобисті сухожилля бур'янів, двері скособочилися, наче п'яний чоловік, що ніяк не зрушить з місця, а стріха куйовдиться де обтріпаними куликами житніми, де снопами просяними, де віхтями кукурудзи, де рогозою.
Зате біля хати в'ється голубів стільки, наче з усього села злітаються. Кажуть, що в його старій обваляній клуні водяться куниці: ото як пропаде в кого курка, то зразу й нарікають на тих куниць, і нарікають так, наче Прокіп Дудка і тримає тих куниць, і насилає їх на чужих курей.
Подейкують, раніше Прокіп Дудка був такий дужий, що міг у лісі викорчувати дуба й принести на плечах з лісу до села. Міг трьох смолених чортів утримати в руках. Не знаю, що таке чорти смолені, та, видко, дужчі за трьох запряжених в одну упряжку коней. А тепер, мовляв, сила з Прокопа Дудки вийшла, мов дух із порхавки, і вже ні дуба з лісу не принесе, ні трьох смолених чортів не втримає.
Та найчудніше — наче він колись і співав! Як заведе в парубоцькому гурті — всі голоси перекриє своїм голосом, і вже так рокоче, так уже стеле своїм басом, як ото гроза стеле громом, що земля здригається, й глибокі груди небес ходором ходять.