Той смарагд на тридцять чотири діргеми мав ціну сорок два кесе — себто дев'ятсот вісімдесят селімів золотом, або вісімдесят тисяч дукатів. А все плаття для Хасекі коштувало сто тисяч дукатів, сума, яку в той час не знати, чи й знайшла б у своїй скарбниці навіть велика європейська держава, але для султана, який облічував свій прибуток у чотири з половиною мільйони дукатів, вона не видавалася аж такою вже неймовірною. Коли ж згадати, що під стінами Родосу полягло саме сто тисяч воїнів Сулейманових, то ціна плаття, якого ще не бачив світ, знаходила своє, хай і криваве, як годиться для такого великого володаря, виправдання.
Для себе Сулейман склав невеличкий вірш: "Повторював я безліч разів: "Пошийте моїй коханій плаття. Зробіть із сонця верх, підкладкою поставте місяць, із білих хмар наскубіть пуху, нитки зсукайте з морської синяви, пришийте ґудзики з зірок, а з мене петельки зробіте!"
Хасекі в платті, яке стерегли всі капіджії й бостанджії великого палацу, мала ждати султана в Тронному залі, стоячи біля золотого широкого трону падишахів за прозорою, тканою золотом запоною, вперше за всю історію Османів султанська жона була допущена до трону (бодай постояти поряд!), ще вчора незнана рабиня, сьогодні всевладна повелителька, наближена й вознесена небувало, серед осудливих шепотів, нарікань і затаєної хули, стояла, гордо піднявши голівку з пишним золотим волоссям, що ніяк не хотіло ховатися під коштовним запиналом, з обличчям, закритим тонким білим яшмаком, тільки з двома прорізами для очей, але й крізь ті прорізи горіли очі таким блиском, що затьмарювали велетенський смарагд на її казковім платті.
Султан з'явився в урочистих шатах, у золотому кафтані чотирирукавному (два рукави для рук, два для цілування придворним, коли йшов до трону), у ще вищому, ніж звичайно, тюрбані, із золотою шаблею при боці, обсипаною величезними діамантами й рубінами. Хасекі вклонилася йому до землі, поцілувала його золоті сандалії, але він дав їй поцілувати обидві свої руки, тоді, зоставивши її на колінах, сам сів на трон предків і в недовгому часі зійшов з нього і повів султаншу до внутрішніх покоїв. Знов порушуючи звичай, пішов до покою Хуррем і там дивився на сина і па те, як молода мати годує його, і припав устами до її ніжних грудей, налитих молоком, життям і щастям.
А вночі лежали вони міцно притулені одне до одного й сміялися від щастя і страху, що могли більше не зустрітися, і Хуррем дорікала султанові за розлуку і скаржилася на нестерпність самотності.
— Ви знов підете на свою війну? — допитувалася вона.— Невже навіть султани такі, як і всі чоловіки, що кидаються від війни до любові і знов од любові до війни?
— Султани, може, найнещасніші,— казав він,— але я більше не залишу тебе. Хочу бути з тобою і в раю, щоб завжди дивитися на тебе.
— А що буде, коли я постарію? Коли перестану бути жаданою. Коли довкола мене запанує тиша. В Баб-ус-сааде така нестерпна тиша, що її не спроможний розбити своїм криком навіть шах-заде Мехмед. Тільки ви можете порятувати мене від неї.
Султан не міг упізнати свою маленьку роксоланку. Застав зовсім не ту жінку, яку покинув тут півроку тому.
— Чого ти хочеш? Кажи, для тебе немає нічого неможливого.
— Ваша величність, я задихаюся в клітці.
— У клітці?
— Я звикла до просторів, вони гудуть у моїй крові, як брами сералю у бурю.
— До твоїх послуг найбільші простори на світі. Ти Хасекі. Держава, якої не бачив світ, коло твоїх ніг.
— Що мені держава? Хіба людині потрібна держава?
— А що ж їй потрібно?
— Звичайне щастя.
— Звичайне. Що це?
— Дихати, сміятися, йти куди хочеш, робити, що спаде па думку.
Він стривожився, зазирнув їй у очі.
— Що б ти хотіла робити? Куди йти? Вона сміялася.
— Від вас — нікуди, мій повелителю.
— Але кажеш такі речі,
— Я так довго вас ждала.
— Діждалася.
— Тепер хотіла б бути разом з вами весь час.
— Ти зі мною.
— Іноді й там, де ніхто не сподівається.
— Ти зустрічала мене в Троннім залі.
— Це надто врочисто. Жінці хочеться іноді радощів простих.
— Сама годуєш сина. Яка радість може бути простіша?
— Справді. Але це теж радість висока. Він дивувався дужче й дужче. Від урочистого до простого, від високого... куди ж від високого? До низького?
— Я прийняла іслам, але ще зберегла в собі спогади про свої свята. Щойно настав Новий рік.
— Для невірних.
— У вашій столиці шануються всі віри. Я знаю, що флорентійський посол влаштовував урочисту зустріч Нового року в своєму палаці. Там були й наближені вашої величності. В неділю святкуватимуть венеціанці.
— Хай святкують.
— Я б хотіла бути там з вашою величністю. Ця жінка, яка щойно надягла найдорожче в історії людства плаття, замахувалася на ще більше!
— Але те, що ти просиш, неможливе,— суворо сказав султан.— Моя любов до тебе безмежна, але тільки в моєму світі, а не в чужому.
— Хіба ваша столиця — чужий світ? . — Є вимоги влади, перед якими безсилі й султани.
— Ви п'є будете там султаном.
— А ким же я буду?
— Ну,— вона замислилась лише на мить,— ну... морським корсаром, розбійником, може, молодим зурначі — це вже як ви захочете. Луїджі Гріті влаштовує у своєму домі новорічний маскарад, там усі будуть перебрані, з обличчями, закритими масками, ніхто не знатиме, хто ви і хто я.
— І ти б хотіла туди?
— Хіба ви не хочете зробити маленьку радість для своєї Хуррем? Адже сказано: "І аллах дав зустріти їм блиск і радість".
Сулейман поблажливо хмикнув. Ця жінка має необережність посилатися на святу книгу.
— Там сказано,— терпляче нагадав він: — "Терпи ж терпінням хорошим". І ще сказано: "Воістину він твердий в любові до благ".
Хуррем тільки труснула волоссям, не маючи наміру піддаватися в змаганні, в якому не мала ніяких надій на перемогу з таким знавцем корану, як султан. Але й султан ще не до кінця знав, з ким має справу.
— "А що дасть тобі знати, що таке вона?" — скоромовкою поспитала Хуррем.— "І що дасть тобі знати, що таке піч могутності? Ніч могутності ліпша тисячі місяців".
— "Це не слова поета. Мало ви віруєте!" — суворо сказав Сулейман.
— "І не слова віщуна. Мало ви пригадуєте!" — негайно відповіла йому Хуррем.
Ця жінка могла б викликати захват навіть у вмерлого! Султан довго мовчав.
— Мені треба подумати.
Хуррем лащилася до свого повелителя, обіймала його шию тонкими своїми руками, лоскотала вухо поцілунками.
— Я проникла до книгозбірні вашої величності, розгорнула всі двадцять хусток і парчевих платтів із "Мухаммедіє" Язиджи-оглу, прочитала цю скарбницю ісламу і бачила на одній із сторінок сліди диму, що виходив із серця Язиджи-оглу від гарячої любові до бога. Так я думала про вас, ваша величність, шукаючи витоків вашої безмежності в історії. Коли ж ми з вами підемо на маскарад, я обіцяю прочитати там усю "Іллях-наме" великого суфія Аттара, бо чомусь хочеться вірити мені, ідо ви любите мене так само, як Хоррем-шах любив свого маленького раба Джавіда.
— Але я не хочу, щоб ти згоріла так, як Джавід,— пробурмотів злякано Сулейман, відчуваючи, що ця незбагненна жінка веде його так само впевнено, як маленький ефіоп веде величезного султанського слона.
Так здійснилася дивна забаганка Хуррем, і в неділю вночі серед трьохсот гостей блискучою Луїджі Гріті, перебрані в найди-вовижніші костюми, з'явилися, пильновані кількома десятками перевдягнених дільсізів, високий широкогрудий корсар у широчезних білих шароварах, в синій сорочці, у вузькій безрукавці, шитій золотими крученими шнурами, у червоній чалмі з цілим снопом пір'я над нею, закритий страхітливою маскою канібала, а біля нього маленька гнучка циганочка, вся в червоному, з вузенькою маскою на обличчі, що лишала не затуленими її виразисті уста, які щедро дарували усмішки навсібіч. Величезний зал у розкішному домі Гріті був витриманий у строго античному стилі. Нічого зайвого, мармур, білі статуї, низькі різьблені білі столи й ложа біля них для гостей. Напої і наїдки подавано в срібному посуді дивного карбування. Навіть султан не мав такого посуду. З-за моря прибули на виклик Гріті венеціанські актори на чолі з Анджело Мадуном лиш для того, щоб показати в особах історію любові Амура і Псіхеї. Гріті, зодягнений товстим нашою, закритий червоною маскою, випустив з-над маски свої товстелезні вуса, присипані золотими блискітками, переходив од гостя до гостя, припрошував, частував, розважав. У корсара спитав, чи не зміг би той відступити йому свою циганочку, але відповіла сама циганочка, заявивши, що свого корсара вона не проміняє навіть на райські брами. Любов Амура й Псіхеї змінилася танцями молоденьких туркень, зодягнених так прозоро, що чоловіки забули навіть про міцно вино, яке Гріті лив із суто купецькою щедрістю. Та все я? і за цим не забували гості навідуватися до корсара в червоній чалмі, щоб бодай натяком виказати йому свою повагу, так ніби ні для кого не було таємницею, хто саме ховається в цьому вбранні і хто його супутниця, перебрана циганочкою. Кілька разів підходив і улюбленець султанів Ібрагім, виряджений молоденьким хафізом, у скромному зеленому вбранні, із зеленою вузькою маскою на очах, білозубий і червоногубий. Він обачливо тримався віддаля від циганочки, не зачіпав її ні словом, ні поглядом, обминав сторожко, аж Сулейман помітив це не без вдоволення і жартома прочитав газель Хамді Челебі про красуню і ходжу: "Впіймала вона ходжу-заде в капкан, сказала: "О ти, що запалює вогонь на току душ, о друже, ти захопив мене й скрутив, як джгут, о друже, ти збожеволів од нічної чорноти мого волосся, навіть без крил серце летить, мов птах, ти схитрував і любов випустив, і попала вона в пастку".
Тоді циганочка вискочила на стіл між рідкісний срібний посуд і дзвінким голосом стала читати "Іллях-наме" перського суфія Аттара. Про те, як на грандіозному банкеті при дворі шаха гурганського Хоррем-шаха славетний поет Фахр, автор поеми "Віс і Рамін", прочитав свої прекрасні вірші і сп'янілий шах подарував йому улюбленого раба-хлопчика на ймення Джавід. Але Фахр знав, що вранці, протверезившись, шах пошкодує про такий дарунок. Тому він, бажаючи зберегти раба для шаха, замикає хлопчика в погріб, куди є тільки єдиний вхід крізь двері в підлозі, біля трону. Ключ при двох свідках віддає придворному вельможі.