Пробач.
— Тигр не тигр, але й не заєць. Та що скаже Багрян? Ти не говорила йому?
— Ні, — спохмурніла Ріона. — Він тремтить над нами… і, напевне, заперечуватиме. Але ходімо. Ходімо негайно.
Через півгодини вони вже були у Багряна. Він вислухав буйну, ультракосмічпу пропозицію Ріони похму-ро, зосереджено, не перебиваючи. Але тільки-но вона закінчила красномовний виклад гіпотези Матакрішпи і свої бажання, як Багряна прорвало. Він почервонів, брови зійшлися над переніссям, очі потемніли і заметали блискавки.
— Через мій труп! — заревів учений. — Ви збожеволіли. Не хочу й слухати. Хочете згоріти? Ви розуміє-те, що це буде? Спілкування з енергією, ступеня якої ми не знаємо. Оптильйони ергів! Спопеляюча спека! Ваші "двійники" згорять, а разом з ними і ви — їхні земні носії! Безумство! Не дозволю!
— Ви хочете зупинити прогрес? — з болем заперечила Ріона. — Однаково доведеться вивчати їх, спілку-ватися з ними.
— Вони вищі за нас, — огризнувся Багрян, — хай вони і прийдуть сюди. Вони можуть знайти шляхи, щоб порозумітися з нами.
— Не говоріть наївностей, — обурилася дівчина. — Ви прекрасно знаєте, що шлях один — вперед. Вони можуть ждати нас, вітати наші зусилля, але спускатися назад — ніколи. І потім, що значить — порозумітися з нами? Може, навколо тисячі, мільйони знаків від них, але ми не можемо читати. Може, моє бажання польоту до Сонця є їхнім знаком, думкою їхньою, викликаною в мені?!
— Однаково не хочу. Не дозволю! Занадто великий ризик! Якщо ви не жалієте себе, то подумайте, що ви не належите собі, а людству. Ми не маємо права так ризикувати, доки у нас нема в запасі таких, як ви і Буревій, здібних працівників. Так і запам’ятайте — ні, ні, ні.
Друзі вийшли від Багряна знічені, засмучені.
Не зговорюючись, пішли в гори. Взявшись за руки, піднімались довго улюбленою стежиною. Йшли мов-чки, напружено, заглибившись у думи свої, ніби, набираючи з надр серця невидимі сили.
Під вечір вони зупинились біля снігів. Звідси видно було хмари внизу. Над ними пливли, ніби казкові ко-раблі, мудрі, спокійні вершини. Вони пливли в темно-синьому небі. А на небі загоралися маяками зірки. Вони ясно вказували шлях кожному, хто розумів їхні знаки. Вони вказували напрям путі для кожної розумної істоти. Той напрям — Безмежжя.
Ріона і Буревій перезирнулися. Вони зрозуміли ті знаки. Вони подумали однаково чи сприйняли думки одне одного. Дівчина була бліда, сувора. Вона тихо промовила:
— Буревію…
Він поглянув на неї. Зрозумів. Кивнув.
— Я готовий.
— Ти віриш, Друже?
— Вірю, кохана.
Вона стрепенулась від цього слова, завмерла. Заплющила очі. До щоках її розлилася заграва, ніби від-блиск Сонця, що заходило.
— Ще раз… скажи.
— Кохана… Єдина…
Вона пішла по стежині вниз — щаслива, сп’яніла від тих, шепотом сказаних, слів. Летіла в повітрі, обі-ймаючи собою безмір. Зупинилась. Повернулась. Заглянула в очі Буревію. Запалало єдине полум’я в серцях.
— Разом, друже?
— Разом.
— До Сонця, Урагане мій?
— До Сонця, кохана.
СВІТ ПОЛУМ’ЯНИЙ
На світанку наступного дня вони прийшли в Інститут. Там ще нікого не було. Основні заняття і експери-менти розпочиналися через чотири години. В головній лабораторії панував морок — віконниці були зачинені.
Ріона нечутно підійшла до стіни, натиснула кнопку. Віялоподібні фіранки плавно розійшлися. Рожеві ба-рви світанку м’яко попливли до приміщення. Дівчина поглянула на Буревія. Він був зосереджений, блідий.
— Ти неспокійний, друже?
— Так. Це правда.
— Тебе турбує етичність нашого задуму?
— Так, Ріоно.
— Що скаже Багрян? Що скажуть друзі? Ти про це думав?
— Думав, — щиро згодився Буревій. — Всю ніч. Серце моє боліло. Але я не бачив іншого виходу. Баг-рян ніколи не дозволить. А ждати? Скільки ждати? Можуть сказати — наше життя і вміння належить людям. Але ж і наші прагнення належать людям. Наше прагнення переважає обережність Багряна, хай воно і торжест-вує. Так вирішило серце моє.
— Друже мій, — прошепотіла Ріона. — Я думала теж так. Якщо з нами щось станеться — інші продов-жать наші спроби. В еволюції людства рік чи століття — не має великого значення. Це лише в часи воєн та роз-бою мало значення, коли винайдено ту чи іншу зброю. А позитивні відкриття завжди будуть вчасними для лю-дей, коли б вони не з’явилися. І ще я думала… щоб тебе не наражати на небезпеку…
— Як ти могла?
— Могла, могла, мій друже. Бо люблю тебе. Жіноче серце хоче оберегти того, кого любить. Я знаю — це дуже небезпечно, це зовсім несподівано і неймовірно. Ніхто не скаже, що чекає того, хто заглибиться в по-лум’яний світ. Але моїх сил не вистачить для проникнення на Сонце. Я добре знаю. А дві об’єднані свідомості — це не просто сума енергій двох людей. Ти знаєш, що психічні сили при гармонійному об’єднанні зростають у незміряній прогресії. В сотні, тисячі і мільйони разів. Все залежить від якості гармонізації.
— Я знаю про це, дівчинко моя. Досить сумнівів. Ми готові. Значить, треба йти. Перші не питають до-зволу. Перші просто йдуть на штурм.
Обрій над горами розгорівся багрянцем. Запроменіли вершини. Між зубцями скель викотився палаючий диск Сонця. Його промені сяйнули у простір. Відбилися тривожно в очах Ріони. Якусь мить Буревій і Ріона ди-вилися на пульсуючий диск. Здавалося, що світило здригається, напружується в своєму старанні одірватися від Землі. Воно з блискавичною швидкістю обертається, і від нього скачуть іскри, ніби від гігантського точила. Нарешті воно піднялося над хребтами гір, легко стрепенулось і урочисто покотилося в Безмежжя.
— Пора, — зітхнула Ріона.
Вона рушила до камери. Буревій мовчки пішов за нею. Вона відкрила герметичні двері. Ще раз подиви-лася в очі Буревію. Його погляд був тривожний, але щирий, радісний, сповнений хвилюючого передчуття тай-ни.
Ріона ніжно усміхнулась і переступила поріг. Він зайшов за нею.
Двері зачинились. Тепер там, на стіні, спалахнув червоний напис:
ІДЕ ЕКСПЕРИМЕНТ
Ніхто не зайде в лабораторію, не потривожить їх. Все, що буде, в їхніх руках, в їхній волі.
Вона вказала на глибоке зручне крісло. Він сів.
Ріона сама наділа на його чоло диск ЦПК. Перевірила функціональну систему. Те ж саме вона зробила для себе. Вимкнула світло. Сіла в крісло.
— Пора, — почувся її голос.
В ту ж мить вони опинились у просторі.
Інститут блищав срібним куполом внизу. Потоки хмар рожевіли між спокійними ніжно-фіолетовими ве-ршинами. Сонце піднялося досить високо над ними.
Буревій побачив поруч із собою Ріону. Крізь неї просвічувались гори. В променях світила "психодвій-ник" здавався райдужним.
— Ти ніби з казки, — сказав Буревій, і сам здивувався, що його слова звучать у просторі.
— Ти теж, — відповіла Ріона.
— Я й досі не можу звикнути. Це неймовірно. Нереально. Дівчина засміялась. Повернулася до Сонця.
— Ну що ж… Хай поки що це буде сном. Для більшості людей. А для нас — вищою реальністю. До Со-нця, друже. Дай руку.
Він простягнув їй руку. Вона торкнулась її. І знову Буревій відчув, як і тоді, серед гір, гарячий стук її се-рця.
— Спочатку на Меркурій, — сказала вона. — Там зосередимось і потім…
Буревій поглядом відповів, що все зрозумів. Вони зосередились. Метнули себе у простір. Прямо до Сон-ця. Земля блискавично зникала в Космосі, перетворювалась на зірочку. Навально виросло світило, закрило ве-лику частину видимого неба. Спереду з’явився жовтуватий диск планети.
— Меркурій, — промовив Буревій.
Вони спрямували політ до нього. Пробили димуючу атмосферу.
Зупинилися на пустельному плоскогір’ї. Де-не-де блищали озерця блискучої сріблистої рідини, з гігант-ських щілин виривалися хмари газів. Сонце в тих хмарах здавалося багряним, зловісним.
— Невесела планета, — сказав Буревій.
— Дивлячись для кого, — заперечила Ріона, оглядаючи фантастичний пейзаж. — Для наших тіл — неве-села. А може, тут живуть якісь істоти. Для них це пекло може бути прохолодою. Адже ми не відчуваємо спеки?
— Наші "двійники", — відгукнувся Буревій.
— Все одно. Якісь істоти можуть бути взагалі збудовані так, як наші "двійники". Але пора, друже. Тут нам треба з’єднатись. В один "двійник"…
— В один? — вражено запитав Буревій. — Хіба це можливо?
— А як же? — лагідно всміхнулася Ріона. — Хіба ти не сказав мені, що любиш? Хіба ти не відчув, що ми одне ціле? Хіба ти можеш уявити себе без мене?
— Ні, — щасливо відповів Буревій. — Не можу. Я зрозумів тебе.
— Я жду.
Він ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця. І тоді грандіозний космічний вогонь спалахнув у них, з’єднавши разом два серця в могутнє вогнище.
Не було її, не було його. Було одне серце, одна свідомість, одне бажання.
І те бажання, та воля, сила і прагнення виросли в Безмежжя. Єдина свідомість їхня відчула, що вона все-могутня. Та свідомість підняла спільний "двійник" над планетою і жбурнула до Сонця. Прямо в центр по-лум’яного диска.
Палаючий океан закрив Космос. Насунувся з усіх боків, охопив "двійник" лютуючою плазмою. Об’єдна-на свідомість Ріони та Буревія відчувала, що оптильйони ергів енергії шматують їхню вогняну броню, намага-ються знищити дерзновенного пришельця з маленької темної планети.
Але об’єднана воля сердець протистояла стихії. "Двійник", ламаючи бар’єри розпеченої матерії, прони-кав глибше і глибше в надра сонячної атмосфери.
Десь далеко-далеко, в глибинах свідомості, чи то ЇЇ, чи його, дзвеніло застереження. Воно кликало назад, на знайому, квітучу, улюблену Землю, де так спокійно, де не треба боротися з космічними силами, де не загро-жує палаючий океан. А що, коли гіпотеза Матакрішни химера? А що, коли Сонце ущільнюється до центру, і вони потраплять у такі надра, де температура досягає мільйонів градусів, де страшна енергія ядерного синтезу знищить їх, як хмарку, навіть не помітивши цього.
Але той голос був ледве чутним. То був голос тіла, що залишалось далеко, на Землі. А посланець розуму, серця — "психодвійник", ніби всепереможна стріла, мчав крізь протуберанці, крізь потоки радіації, крізь пруж-ні енергетичні поля все далі й далі.
Напруга збільшувалась. Відчувалася спека. Свідомість їхню оточувало суцільне сяйво. Вогонь і устрем-ління. Вічне прагнення до таємниці — ось що вело їх у калейдоскопі полум’я.
І ось вогняний вихор обірвався. Залишився позаду.