Така сама мішанина панує і в роках — тяжкі, нестерпно довгі, нещасливі вдираються вряд благополучних, мов злий, холодний вітер, усталений хід подій різко порушується, людина, розгублюючись, втрачає на час справжню міру речей, вищий порядок уже не панує в її світі, вона губиться серед безміру часу, події вмирають у його океані, лишаються тільки їхні образи, іноді виразні, точні, мов на гравюрі, а іноді вельми приблизні, розмиті, примарливі.
Ніхто не може сказати, де починається космос, так само неможливо визначити день, від якого ідуть початки твого щастя чи нещастя.
Нейрофізіологи вважають, що наш образ світу має математичний вигляд. Але в який спосіб математична мова нервових сигналів перекладається на мову суб'єктивних переживань і за якими законами знаходить своє відбиття в таємничому потоці пам'яті? Карналь міг вважати себе математиком, але знав лише те, шо напружена робота мислі незбагненна й невидима, і ти так само ніби невидимий для інших, поки не змржуть вони побачити наслідків роботи твоєї мислі. Тоді помітять, визнають, віддадуть належне, і ніхто не поцікавиться, коли й де ти починався, як міг виникнути, чому став математиком. Ти вже дамість і власність суспільства, ти належиш людству за якимсь мовби природним правом, так само як належить йому й математика, що про неї теж ніхто ніколи не задумується: звідки вона взялася, як могли виникнути числа, лічби, формули, теореми? Адже все це ніколи не існувало в природі. Навіть людська мова знаходить якісь свої відповідники в житті, оточенні, вона запозичила в природи звук, словами людина називає речі, які оточують її. З сорока двох тисяч дієслівних значень у нашій мові тридцять шість означають дії людини, решта — дії тварин: отож були первісні взірці, було припасування мови до реально існуючих речей або процесів. А що таке число? Звідки воно й чому? Так само спитати можна б: а що таке математик?
Про Карналя ніхто не питав до часу, він загубився серед сотень тисяч скромних учителів, своє суспільне значення охоче визначив би словами "чоловік прекрасної Айгюль", але настав день, коли його помічено, коли він несподівано набув цінності, коли його визнано, піднесено.
Сам він не помітив у собі ніяких змін — був той самий, що й учора, мав ту саму голову, те саме точне і, можна б сказати, запекле мислення, але ще вчора був скромним викладачем технікуму, сьогодні його запрошено відразу до університету. Бо він доктор наук. Бо він величина, світило, надія.
Чи запам'ятав він той день? Червону колонаду університету імені Шевченка, незвичний інтер'єр аудиторії, цікаві погляди сотні студентів: ану що втне цей новоспечений доктор, який перескочив у вищі сфери науки без проміжних стадій, без чистилища? Боялися не студенти (це було в час екзаменаційної сесії!)—боявся він. Так і запам'ятався той день, як день страху. Але змалювати собі той великий день, як міг би змалювати вечір дебюту Айгюль на оперній сцені, Карналь ніколи згодом не пробував та й не зумів би. Надто що в двадцятилітньому їхньому житті була така неймовірна сконденсованість подій. Відповідав завжди те саме:
— Можна відзначити події набагато цікавіші для людства.
Ось так і лишилися в його пам'яті в несподіваному сусідстві, в перескоках, мов дні в порах року: і перші звуки рожевого вальсу, в яких зоріли величезні очі Айгюль; і щасливий сміх Рема Івановича, який вітав Карналя з докторським званням; і нічна розмова по телефону з секретарем ЦК Пронченком; і понадчасово-понадпросторове "біп-біп" радянського супутника; і сірі очі Гагаріна; і глухуватий Андрій Карналь у машинному залі обчислювального центру, де комп'ютери шуміли, мов весняний дощ у зеленому листі.
Донька народилась тридцять першого грудня того самого року, коли Карналь став доктором наук. Новорічна ніч зробила їх з Айгюль ще щасливішими, хоч, здавалося, люди вже не можуть мати більшого щастя, ніж мали вони обоє.
Багато хто лякав Айгюль. У неї талант, талант належить народові, не можна ризикувати народним добром, а для балерини дитина — це найбільший ризик. Хто чув коли-небудь про дітей великих балерин? Хто їх знає і чи були вони насправді? Знають тільки балерин, їхній талант, їхню неповторність. Завагався навіть сам Карналь, наслухавшись залякувань і злих пошептів, але Айгюль була несхитна:
— Я прийшла до тебе з пустелі, а закони пустелі вимагають від жінки продовження роду. Жінка повинна довести свою любов чоловікові. Чим ліпше може вона довести, як не дитиною?
— Айгюль! — вигукував Карналь.— Про що ти говориш? Це я повинен усе життя доводити тобі свою любов. Твоя телеграма в Одесі, оті три слова...
— Ах, що там три слова, порівнюючи з твоїм життям! І що може бути вище за саме життя! Коли в пустелі зустрічаються двоє людей — це найбільше свято.
— Ти належиш людям. Твій талант.
— Я належу тобі.
— Ні, це я належу тобі.
Вони ні до чого не могли домовитися, та й не було в тім ніякої потреби, просто змагання великодушності і запальність молодості.
Та коли Айгюль народила доньку і Карналь привіз їх додому, знову виникла суперечка, хто повинен дати ім'я дитині, і знову кожен з них поступався цією високою честю іншому, і незмога було дійти згоди. Карналь гадав, що Айгюль запрагне вибрати для доньки ім'я з близького їй світу музики: Одетта, Жізель, Віолетта, Аврора, але Айгюль і слухати не хотіла про ці імена, вважаючи їх породженнями художницької уяви, які справді мають своє існування, але не повинні перехрещуватися з живим життям.
— Ти батько, ти повинен вибрати ім'я для нашої доньки! — домагалася Айгюль.— Хіба не маєш дорогих імен, які хотів би зберегти назавжди в найріднішому?
— Айгюль,— казав Карналь.— Дорожчого бути не може. Єдине ім'я на світі.
— У нас у Туркменії кожну третю дівчинку називають Айгюль. Що таке ім'я? Це звук — більше нічого. Але за ім'ям стоїть людина, і тільки вона надає імені неповторності. Ти мав тяжке життя, і таке воно видається мені — довге, ніби цілі тисячі літ. Знайшов мене з мамою Раушат аж у пустелі, щоб розповісти про мого батька Гайлі. А скільки ще було коло тебе незабутніх людей? Мабуть, були серед них і дівчата, була любов? Я закохалася в тебе чотирнадцятилітньою, а ти прожив перед цим цілі тисячі років, чому ж не міг закохатися бодай раз? Згадай, я дуже прошу тебе, я хотіла б цього, тоді наша донька буде щасливою!
Вона викликала з дна його душі найболючіше, те, що він тамував у собі, до чого не хотів повертатися пам'яттю, лякаючись нестерпного болю, який воно неминуче викликало б.
Зраділо вдовольнявся іменем Айгюль, ім'я Айгюль оточувало його, зігрівало, в ньому зосереджувалося все, воно було сонцем, повітрям, владою, образом того, що мало зберігатися в пам'яті. Карналь знав, що йтиме з цим ім'ям тепер крізь усе своє життя, а ще сподівався відгородитися ним від невідшкодованих втрат минулого.
А в минулому була Людмилка, хоч він і досі не знає: справді вона була чи тільки привиділася, але ім'я назавжди зосталося в його пам'яті.
Вони назвали доньку Людмилою. Айгюль не вимагала від нього розповіді про далеку фронтову Людмилу-Людмилку, він якось не спромігся розповісти, все відкладав і відкладав, ніколи не думав, що імена Айгюль і Людмилки з далекої воєнної зими трагічно зіллються для нього колись і він згадуватиме їх разом, маючи перед очима доньку, згадуватиме в зустрічах нових років у безконечному розгоні вічного життя.
Кожна мить, відлітаючи, стає спогадом, в жорстокому царстві пам'яті спогади вмирають так само, як і прожитий час, але в цьому вмиранні є висока доцільність, бо тільки таким чином оберігається від забуття те, що має супроводжувати через усе життя. Випадки, нагадування, вчинки, події стоять на обріях пам'яті, мов незрушні дороговкази твого минулого, і ще й не знати, чи то не вони помагають у щоденних трудах твоїх, чи то не з них починається для нас наука найвищих захватів і найтяжчого болю, а коли так, то хіба ж не рятуємося ми тою радістю і тим болем від очерствіння і збайдужіння і чи не чистішаємо серцем між двома берегами буття.
Так негадано з'являються в розповіді Сержант і Дівчина. Незмога навіть уявити ту глибину часу, в якій бачимо їх сьогодні. Гримить безмежний фронт, велетенська радянська земля мовби звузилася до тієї смужки вогню, на якій пишеться Історія Майбуття, фронт то стискається, мов сталева пружина, то розтікається вільніше, як весняні води, він має свої години смертельного напруження і хвилі розслаблення, короткі, невловимі, власне, оманливо-несправжиі, але люди з такою жадобою хапаються за ті хвилини, вкладають у них стільки сподівань, що іноді хочеш вірити: б'ються, знемагають, умирають саме задля цього.
Сержант був водієм-батарейцем. На розклекотаній, посіченій осколками тритонці підвозив на батарею снаряди, метався між передовою і складами боєпостачання, виробив у собі відчайдушне вміння проскакувати машиною між двома вибухами снарядів, ганяв уночі наосліп, без світла по болотах і серед снігових заметів, попадав під бомби, під кулеметний обстріл, били по ньому розривними й запалювальними кулями, били фашистські автоматники, ловили на приціл ворожі снайпери, розстрілювали його безсмертну машину прямою наводкою "тигри" й "пантери", а машина жила, рухалася, розхитана в усіх своїх залізних суглобах, котилася далі й далі по фронтових дорогах, зітхала, кашляла, захлиналася старим мотором, щось у ній рипіло, стогнало, зойкало, іноді від близького вибуху вона теж мовби вибухала, поймалася димом і вогнем, але знову народжувалася і мчала ще несамовитіше з своїм молоденьким водієм, довгошиїм, зухвалим, у засмальцьованому кожусі, з невмиваним обличчям.
Дівчина була санітаркою в піхотній роті. Всю війну на передовій. У самому пеклі. Серед стогонів і вмирань. Маленька, ніжна, тоненький голосок, мало не дитячі ручки. Кожушок на Дівчині був бездоганно білий, чистий, ніби щойно з інтендантського складу, велика сумка з червоним хрестом так само вражала своєю чистотою, так ніби не знала страхітливого бруду війни, не була серед сліз і крові.
Бачила, була, зазнавала. Санітарка йшла завжди з першими. Забувала, що й саму може вбити, не вірила у власну смерть, бо не мала на те часу. Маленькими ручками вміло робила перев'язку легкопораненим, неторкано-чиста, зграбно пересувалася по ходах сполучень, легко переповзала найвідкритіші ділянки, плакала над тяжкопораненими, яких не могла винести з поля бою, плакала над власним безсиллям, плакала і щоразу перемагала смерть.
Ніхто не посилав її на війну, не брав на фронт, пішла добровільно, не могла уявити себе без страшної своєї рятівної роботи, а війна вже не могла обійтися без Дівчини.
Засмальцьований, замучений фронтовими дорогами і своєю невмирущою тритонкою, водій-батареєць, уперше побачивши Дівчину, проторохтів і продимів повз неї, як побіля світлого видива.