Питання тільки: чи довго так триватиме?
— Як ти думаєш, Гладунові відомо, хто знімав відеосюжет? — запитав я.
— Ні, — відказав Костя. — Вони втратили тебе з поля зору. Переслідували нас, вірніше нашу автівку.
— Так а міліція?
— Міліціянти чи, перевдягнені найманці, вели Сміттярів… — сказав Костя. — Уяви собі пику того з адміністрації, який переглядав відеозапис. На екрані тип у червоній жилетці, що заніс над моєю головою прут, раптом падає немов підкошений. Я, коли готував диск, навмисне стер звук, ну, пляжний гомін. Хай покумекає, хто і звідки стріляв. Тепер же, коли кент у них, а на його тілі, крім синців на пиці, вони нічого не виявили… Постає природне питання: від чого ж він тоді звалився?
— Це на той випадок, якщо пам’ять про подію випарувалася з його свідомості разом із сутністю темного, — зауважив я.
— Авжеж, — погодився Костя, — бо темний знає, що завалив його ти, до того ж у спосіб, далеко не традиційний.
Ми сиділи так, що Костя, розмовляючи зі мною, дивився у бік магістралі, я ж — у бік пляжу. Раптом на обличчі лікаря майнула непевність. Я ковзнув скісним поглядом у тому ж напрямку, куди дивився й Костя і поміж пляжників розпізнав дебелу постать Бакса. Чоловік — він був з целофановим пакетом у руці — не поспішаючи, дибав до берега. Скоро порівнявся з нами і на знак вітання кивнув Кості. Бакс мав типову постать важкоатлета — коротка розвинена шия чи, правильно сказати — в’язи, суперкоротка стрижка і очі зовсім не червоні, як тоді, коли я його вперше побачив, а сірі, до того ж не примружені, а широко відкриті.
— Хто це? — поцікавився я.
— Так, один кореш… — відказав Костя, уважно подивившись на мене. — Ага, так щодо вінничанина… — поквапився він перевести на іншу тему. — Поки ми не знатимемо, що він пам’ятає, а що ні, ми будемо блукати манівцями. Спосіб з’ясувати є. Треба зустрітися з моїм приятелем-психіатром.
Із заднього вікна трамвая, у який я зайшов, було видно автомобіль; у кріслі водія сиділа Рита. Я звернув увагу, що бампер машини тепер прикрашав не той номерний знак, який був тоді, коли мене викрали на Куяльницькому лимані. Помилки не могло бути. Відтоді, коли я розкодував число звірини, у мене виробився рефлекс — із будь-якого числа, яке тільки потрапляло на очі, складати теософську суму. Тоді вона дорівнювала семи, тепер п’яти. "Де вони тільки беруть номерні знаки?" — подумав я.
Моїм наміром було знову отаборитися на лимані поряд з копанкою, де жовтий глей. Раптом у кишені завібрував мобільник. Телефонував Різниченко.
— Послухай, — сказав він після привітання, — тут я ось вірш свій знайшов, написаний багато років тому, ще коли мене мордували кадебісти. Тоді я думав так само, як і ти, коли писав свою Звірину".
Я сказав, що зараз перебуваю у трамваї і що озвуся увечері. Та раптом запитав чи не знає він журналіста з "Вечірньої Одеси "— я притишив голос і назвав прізвище. І чи не міг би він мене з ним звести?
Різниченко мить помовчав, а тоді сказав:
— Домовимося так: я зараз розшукаю його телефонічно. А коли це зроблю — дам знати.
Трамвай уже наближався до зупинки, де було житло моєї сестри, як у кишені теленькнуло. То знову був Різниченко.
— Знайшов того хлопця, — повідомив. — Він тебе знає, бо був на презентації "Звірини" в міській бібліотеці. Час, коли він звільниться, — після шостої — сьогодні або завтра. Вибирай, але у кожному разі захопи словник синонімів.
Я висів з трамваю на наступній після сестриної зупинці, а потім дворами повернувся до її будинку. Треба було взяти словник, заради якого, я в цьому переконаний, і дзвонив Олекса. Слова для нього такий самий предмет дослідження, як для мене біблійні тексти. На мобільнику було близько п’ятої, а ми домовилися зустрітися у сквері біля Преображенського собору о шостій. До нього — півгодини маршруткою. Отже, я мав ще півгодини на те, щоб змити з себе куяльницьку сіль і щось перекусити.
РОЗДІЛ 11
Я вийшов з маршрутки, коли ще не стихло гудіння від дзвону на дзвіниці Спасо-Преображенського собору. Була шоста година. Вони сиділи на лавці у сквері, неподалік пам’ятника графу Воронцову. Коли я наблизився, вони підвелися. За віком ці двоє могли б бути батьком і сином, проте широка статура Різниченка і гінка постать журналіста не робили їх спорідненими. Різниченко був сивий, з сивими ж вусами, а молодик мав голену голову і сергу на мочці вуха.
Коли мій колега познайомив нас, хлопець сказав, що знає мене як фантаста, і на мою презентацію тоді прийшов, бо думав, що книжка "І бачив я звірину…" — фантастичний твір. Я перейшов одразу ж до суті і переказав майже дослівно його публікацію в газеті. Тоді попрохав оповісти всі тонкощі спілкування з вінничанином. Хлопець, його звали Олег, не приховуючи втіхи від цитування мною його тексту, сказав:
— Мене послав редактор, а він довідався про того чоловіка від своєї знайомої — психолога пансіонату… Ну, що я можу сказати — зовні — людина як людина, хіба що — синець під оком і одягнений неохайно. Дивиться відсторонено, кудись убік, жодного разу я не вловив погляду цього дивака. Його чи хтось привіз у пансіонат, чи він добрався на "автопілоті". Ну, так буває, коли людина, перебравши до нестями, додому все ж потрапляє. Він немов сновида — не пам’ятає навіть, хто він такий.
Я подумки прикинув, що на магнітофонному записі, який мені дав Костя, хоч і чути голос вінничанина, але говорив не він, а астрал, що перебував у ньому. Зараз прибульця немає. Відтак, схоже на те, що разом із мешканцем Орба зникла і пам’ять чоловіка або ж її запхано у найвіддаленіший закуток його свідомості. І Костя, й Ксилантій, і я чули тільки те, що казав приходько. Природного ж голосу вінничанина ніхто не чув.
— А про якісь особливі моменти в його мові чи поведінці ви можете сказати?
— Авжеж. У нього два голоси: один звичайний, а один немовби пропущений крізь синтезатор. Ага, ще заговорюється…
— Тобто?
— Ну, він на все відповідає односкладно: "не пам’ятаю" або "не знаю". Я його запитав: "як вас звати?" каже: "не знаю", "а прізвище?" "не пам’ятаю". Я показав на бланш під оком, питаю "Хто це вас?" каже: "не знаю". Правда одразу ж розрішився цілою зливою слів, мовлених дуже щільно одне до одного… Я тільки дещо розчув: "пісьмєннік", "ворог народу", "сукотник", "край без вороття", якісь Солодкий, Костя, Ксилантій. Але вібрації голосу, тембр не нагадували мову людини і близько. Те, що можна часом почути у фільмах жахів, — жалюгідна підробка під ненависть і злість, які струмували з кожного його слова. І ще — ви це читали в моїй замітці — багато з того, що він казав, ні — строчив немов з автомата, я завважував у мові старих людей, у книжках, написаних півстоліття тому, у кінострічках тих часів. Це була лексика минулих поколінь. А чоловікові ж — близько сорока. Питання не в тому, де він її — лексику підхопив, а де навчився так жорстко, ні — жорстоко, балакати? За кожним словом, навіть звуком вгадувався постріл.
— А чому ви про це не написали? — поцікавився я.
— Я написав, але редактор викреслив. Він сказав, що ми — журналісти — мусимо нести людям інформацію, а не емоції.
Різниченко, що мовчки гортав словник, який я йому подарував, озвався:
— А чим пояснює редактор свою зацікавленість?..
— Ну, він каже, що останнім часом стали з’являтися люди, які нічого не пам’ятають. Про них іноді повідомляється у пресі. Часом їм допомагають розшукати рідних, але вони тих не впізнають, навіть батька й матір. Родичі забирають їх і вони звикають до рідного дому, як до нового місця.
— Так а мова, — озвався я. — Вони ж не німі?
— У тому то й річ — мовою вони володіють. Логічно відповідають на запитання. Але всі їхні відповіді здебільшого зводяться до: "не пам’ятаю", "не знаю", "не розумію". Психолог, яка була при нашій бесіді, поцікавилася, чи він має сім’ю, і він відповів так само: "не знаю".
— Коли це трапилося? — запитав я.
— Що саме?
— Коли він зник з пансіонату?
— Керівник пансіонату каже, що той зголосився на екскурсію в катакомби тридцятого квітня. А його сусіда по столу розповів потім адміністрації, що всі, хто вийшов з автобуса — їх було сорок людей — пішли слідом за екскурсоводом у підземелля. Якщо Ситника (це прізвище зниклого) він бачив поміж тих, хто заходив у печери, то не пам’ятає, чи він був серед них, коли вони вийшли на поверхню. Він не стверджував, що чоловіка з ними не було, а сказав тільки, що не пам’ятає, чи він вийшов з усіма. На вечерю вінничанин не прийшов, на сніданок першого травня — також. Адміністрація забила тривогу вранці другого травня. Підняли путівку, за якою він приїхав відпочивати, номер телефону та повідомили у Вінницю і в міліцію.
Знову подав голос Різниченко:
— Редактор розповідав, де, в якій місцевості їх найбільше знаходять? Чи такої прив’язки до регіонів не помітили?
— Він показав мені вирізки з газет і копії інтернет-статей, — відказав Олег. — Помічено, що ці нещасні з’являються там, де є підземелля. Останнім часом було кілька повідомлень про таких людей, знайдених у Севастополі. Ті, хто досліджував шлях, яким вони дісталися до міста, а саме до вокзалу, пишуть, що люди такі виходили з Севастопольських печер. Це й зацікавило нашого редактора, адже Ситник увійшов до підземної каменоломні, а потім з’явився іншою людиною. — Подумавши, Ігор додав: — Чи й людиною…
Я завважив, що журналіст крадькома позирає на свій масивний годинник на кощавій руці. Несподівано він запитав:
— А чого ви зацікавилися цим випадком — тема нового фантастичного твору?
Я не поспішав з відповіддю. Нарешті озвався:
— Напевне, ваш редактор не збирається писати фантастику, а матеріали такі накопичує. Це не поясниш і звичайним дослідницьким рефлексом. Скоріше за все — реакція на факт, який може являти загрозу. Погодьтеся, випадок, коли нормальна людина, опинившись невідомо де, виходить звідти без людської сутності, це небезпека для інших. Її людське наповнення — виховання, освіта, світогляд, елементи етики і культури — кудись зникають. Їй залишають лише куций запас слів і трохи логіки. А чи не станеться таке з етносом, людністю країни, людством?
— Ну, це вже занадто, — засумнівався журналіст. — Ви проектуєте випадок, що стався з однією людиною, на все людство…
— Не занадто, не занадто, — зауважив Різниченко. — Усі заколоти починаються з одного-двох ситників.