Троє розвальних гринджолів[27] стоять запряжені, а на них кожухи, шуби, шкіри, кошики, в’язки сухих дров. Дмитро, Корній і старий Кандор стоять, ошубкані, перед кіньми. Ольга все хоче їхати з Іваном.
— Отут, отут! — гукає вона. — Ні! Це місце Івана Григоровича! — свариться вона з Петром, що звалюється на ґринджоли.
— Попереду, панове, дами! — кричить Андрій! — А де Микола Степанович?
Микола Степанович викочується із сіней разом з Сопроном, по дорозі одягає кожух і на ціле горло басить: — Я вважаю, що установчі збори — це єдина правильна форма рішення проблеми.
— Це так ви вважаєте, — каже червоний Сопрон. — Інакше вважає народ!
— Що значить народ? Ми і є народ!
— Браво! Браво! Хай живе народ! — кричить Петро. — Хай живе! Ура! Андрію! Викинь ті два півні на сідло!
— Миколо Степановичу! Прошу! Тут для вас місце. Сопрон сяде там, — вказує Андрій на задні, дуже переповнені ґринджоли.
— Сопроне Григоровичу! Ви там? — протестує Микола Степанович.
— Мені все одно!
— Ну, як же можна! Я сам!.. Сідайте тут… Тут!
— Ні. Тут Наталя Петрівна, — каже Андрій.
— Ах, пардон. Прошу, прошу, Наталіє Петрівно. А де мої? — дивиться понад голови Микола Степанович. — Олю! Олю! Де ти весь час була? — гукає Микола Степанович.
— Де ти весь час був? — відгукується Ольга.
— Я тут. Мені добре! Іване Григоровичу. Тут! Тут!
— Тільки, панове, обережно! — гукає Наталя Петрівна.
— Що обережно? Як обережно? На весь дух! — пристрасно кричить Афоген Васильович.
— Як? Ти хочеш, щоб я вискочила?
— Нічого, Наталіє Петрівно! — шепче Андрій. — Будемо обережно.
Всілися. Три великі, барвисті купи. Погоничі майже на орчиках. Василько і Михайло, розуміється, з погоничами. Андрій — ззаду, на скорсах[28] полозків. Водяний і Таня — на останніх санях. Біля них і Сопрон. Петро і дами — на середніх. Ольга таки добилася свого і всілася з Іваном. З ними також Мар’яна і Микола Степанович, якого довелося забрати з середніх, бо туди вліз Петро і не хотів звідти рушитись. Він усіх впевняв, що він важить всього тільки п’ять пудів і що його присутність, навіть коли взяти і Афогена Васильовича, може бути непомітною. Андрій, як поліція, як розпорядник, як командир, мусив забрати Миколу Степановича і помістив його проти Мар’яни і Ольги.
Рушили. Вйо! Забрязкали балабони. Віжки натягнуті. Погоничі напружені. Ґринджоли повільно сховзаються по утертому снігу і роблять легкі затоки при виїзді за ворота. Повертають направо і їдуть ледве помітною доріжкою, що веде до Мельниченкових хуторів, ген аж туди, за стависько. Доріжка оточує грунт Морозів. На рівному перші коні починають легко бігти. Товариство зашуміло. Петро загудів: — Гей, хто в лісі, озовися! Андрій постійно мусив зіскакувати зі своїх скорсів і підбігати то до тієї, то іншої з дам. Наталя Петрівна рішуче спротивилась їхати швидко. Це так само рішуче обурює Афогена Васильовича. — Як їхати, так їхати! Скочки!
Мар’яна гукає Андрієві: — Андрію! У нас тут багато місця! — і показує ззаду біля себе.
— Дякую! Я, Мар’яно Миколаївно, мушу бути ззаду!
Він чекає на свої сани, якими керує Кандор, і вискакує на скорси. Тут також найбільша частина кошиків, і за всім треба дивитись.
Гучно, розмашно несеться над лугом спів, м’яко брязкають балабони, легко пливуть навантажені сани. Зустрічаються люди з хуторів, вітаються шумно і минають. Здалека надходить молодняк гісинської соснини. Молоді, зелені, розлогі сосонки, що поволі більшають і переходять у молодий ліс. Стає гучніше. Сани повзуть краєм лісу і сіножатей, і видно з-під снігу стрежіні меж та обмотаних перевеслами віх. Тут холодніше. Сонце майже ховається, а цей схил Гісина відкритий до північного заходу. Місцями на сіножатях, замість снігу, льодові затоки з фантастичними візерунками. Між ними ростуть вільхи і верби, а здовж малої річки двома рубцями біжать кущі зарослій.
— Направо! — гукає Андрій передньому погоничеві.
В’їжджають у знану затоку, фйорд, як його називають Морози. Яка своя, близька і люба місцевість! Влітку — це одно з найрозкішніших місць в околиці. В лісовім яру ростуть малини; це — єдине місце на цілий ліс, де також ростуть чорниці. Звідсіль відкривається вигляд на луг, що в продовженні своїм переходить у густі, високі очерети, між якими в’ються стежки, пробиті рибальськими човнами. Це рештки колишніх плавнів, над якими ціле літо гармидерить безліч всілякого птаства.
"По болоті" (так називають луг з річкою) ціле літо шпацерують чорногузи — прекрасні, червононогі, білі і морально чисті, овіяні легендами птахи. Інколи восени вони злітаються в це місце і звідсіль починають свій старт у вирій.
Тепер же все тут укрите чистим, злегка примерзлим, нерушеним снігом. І ліс, і ціла затока, і яр, і кілька старих, розгалужених, побитих громами і облитих живицею сосон, і цілий широкий, майже безконечний луг, на якому, ніби кришталеві озера, непорушно стоять плями голого льоду.
Нема кращого місця для зимового пікніку, як це. Товариство висипається в сніг, дами протестують і кричать, Андрій відразу з місця розкладає двоє огнищ. Під соснами височать купи соснового сухого хмизу. Все те палахкотить, і два стовпи диму широко й далеко віщують, що тут життя. На снігу між огнищами розстелюються килими. Пані відразу лагідніють, появляються навіть розкладні стільці, і вилазять на денне світло пляшки різних барв і якостей.
Молодь, а з нею і Афоген Васильович, уже готують санки. Василько і Михайло пробивають перші сліди з найвищого пагорбка просто на луг. Санки біжать, хлопці розмахують руками і кричать щосили. Мар’яна і Ольга, Іван і Андрій ведуть завзяту суперечку.
— Я не вмію на лижвах, — перечить Ольга.
— Ну, ну! — злагіднює її гнів Іван. — Я спробую на ковзанах. Мар’яна і Ольга знають тільки ковзани, натомість Іван і Андрій призвичаєні з лижвами. Водяний і Таня рішили справу мирно. Вони вже давно летять згори на луг своїми лижвами. Таня — в своєму білому, вовняному, ще петроградському лижварському костюмі, Водяний — просто у своїм військовім, короткім жовтім кожушку і в чоботах.
Іван і Андрій змушені брати ковзани. Андрій зривається і біжить стрімголов униз, за ним біжить Мар’яна. Ольга намірилась також бігти, але Іван не побіг. Тоді вона дуже поважно взяла його під руку, і вони, сховзаючись, пішли по слідах Андрія і Мар’яни.
— Дозвольте, Іване Григоровичу, тримати вам весь час товариство, — говорить Ольга.
Іван уже розуміє її. Він знає, що це — звичайна дівоча гра, направлена проти Андрія.
— З приємністю, — каже Іван з поспіхом, — але скажу вам, що Андрій куди кращий майстер на ковзанах, ніж я, і вам, побачите, буде зо мною скучно. Я ще можу володіти лижвами. Ця річ у нашій родині спрадавна плекається, але ковзани для мене ніколи не були чимось особливим. Натомість Андрій справжній майстер. Зрештою, самі побачите. Знаю, що і ви діставали нагороди за цей спорт.
— Я з вами! Я з вами! — провадила своє Ольга.
Андрій уже досяг першого льоду. Він уже стоїть на ковзанах. Ось він помагає Мар’яні. Готово. Андрій відразу робить кілька закрутів, потім бере розгін, біжить, оглядається і, круто повернувшись, летить просто на Мар’яну, що все ще не може остаточно зважитись.
— Давайте руку! — гукає Андрій. Іван і Ольга дивляться на них, Ольга починає заздрити сестрі. Андрій і Мар’яна, побравшись за руки, біжать просто на очерет. По дорозі річка з кущами і снігові замети. Плавно об’їжджають кілька кущів і ось уже пливуть назад. Білий шаль Мар’яни має в повітрі. Іван і Ольга доходять до льоду.
— Скоршеее! — гукає їм назустріч Андрій. — Не тратьте часу! Прекрасний лід!
Лід, дійсно. як скло. Ольга не витримує. Вона наглить Івана, їй хочеться бігти, бігти, бігти. Щоки її розгорілися, її червоний светр на білому тлі барвиться, мов жар.
— Іване Григоровичу! Іване Григоровичу! Скорше! Скорше! Андрій і Мар’яна майнули перед ними, зробили плавний круг, а їх ковзани накреслили на льоду чотири білі лінії. Спідниця Мар’яни маяла в повітрі. Вони вже мчать вперед, зненацька повертають, летять здовж річки, перескакують через замети снігу і стрільном женуть вперед у напрямку Дніпра.
Ось вони так далеко, що Іван та Ольга майже тратять їх з овиду. Іван тим часом гнуздає свої черевики і тяжко, спотикаючись, виходить на лід. Ольга вже накреслила довкола нього кілька кругів.
— Сюди! Сюди! — кличе наполегливо Ольга, їй хочеться бігти слідами Мар’яни й Андрія.
— Олю! Біжіть самі! Не чекайте! Я за вами! Я, бачите, мушу звикнути! — гукає Іван і — вже лежить, розтягнувшись на льоду, а Ольга присідає від сміху, біжить до Івана, подає йому руку, від сміху не може нічого йому помогти. Іван з намагою зводиться, йде нерівно, обережно розгониться, повільно робить рухи вперед. Ольга рветься з місця. Легко, вільно відривається від Івана, бере розгін і мчить, мов стріла. Іван плеще їй услід. Ольга круто повертає, робить повороти — вправо, вліво, вперед, назад. Вона танцює вальса, присідає, розгортає руки, мов крила.
— Бравооо! Чудовооо! — гукає здалека Іван.
Андрій і Мар’яна мчать далі. Навколо стільки простору. Місцями лід творить довгі, вільні від снігу простори, і вони летять без перерви. Місцями натикаються на замети, біжать у ковзанах через сніг і — далі. Вітер дме у спину, але швидкість їх дорівнює швидкості вітру.
— Чудово! — інколи виривається у Мар’яни.
— Ви прекрасно йдете, Андрію!
— І ви також, Мар’яно Миколаївно.
Біжать далі, все далі, їм хочеться добігти до самого Дніпра, але бояться, що їм не стане льоду, бо сам берег, напевно, вкритий снігом. А як їм тепло, просторо! Пташина легкість опановує цілу істоту.
Захоплення і щастя, сильне и жагуче почуття пориву, повна свобода, певність дружби — міцна, тепла, приємна в руці рука. Бігти! Далі! Все бігти, різати простір, розсікати свіже й гостре повітря. Уста при тому оковані, немає слів, немає вияву. Все внутрі, і так найкраще!
Мар’яна не пускає руки Андрія — міцної, теплої, своєї. Тепло пульсує кров — від серця до серця. Не думається за це і не думається взагалі. Вони бачать тільки далекі, широкі, білі від інею осокори Дніпра, що все ближче і ближче летять назустріч.
Починає поволі сутеніти. Сонце ще не зайшло, але воно вже сховалось. Тінь і білявість підморозного туману лягли навкруги.