Поки я пишу ці гіркі рядки кампанія зі знебарвлення розгортається з небаченим розмахом, і марно нагадувати бідолашним зацькованим правдовидцям слова розіп'ятого Назаретянина, що "ноша моя приємна й тягар мій легкий" – більшість із них позбувається синявості з полегшенням. Тим часом на ґрунті Трукіллера виготовили й Трухантер – турботливі уряди обіцяють, що "щеплення від правди" отримає кожен мешканець планети й це йому звісно ж нічого не коштуватиме!
Поки Мгамба виконував роль живильного бульйону в Нешвіллському Центрі, кращі репродуктологи країни забезпечили Сайні дітородну функцію й дізнавшись про це щасливий самбуру буцімто вигукнув: "Сподіваюсь, мій майбутній син не буде правдовидцем!"
Я знав про дату їхнього відльоту, але проводжати не прийшов. То був уже інший Мгамба, я бажав йому щонайщасливіших днів і ночей посеред рідного бушу, але мене вже цікавили інші люди – ті, хто категорично відмовився від знебарвлення, хто готовий був пройти нашу боротьбу до кінця. Але про це має писатися вже інша книга.
Лука. Об'єднання і утеплення
Пашка був не лише переконаним холостяком, а й переконаним пасажиром – власної автівки друзяка вперто не заводив, запевняючи, що пересування громадським транспортом, а за нагальної потреби – посередництвом таксомотора, зберігає не лише кошти, які можна відновити, а й нервові клітини, котрі, як відомо, не відновлюються. Тож під Мар'янівську лікареньку він примчав саме на таксі й мало не сказився, дізнавшись, що їхати на ньому Лука зібрався не деінде, а в сусідній Поташ, куди докотити, власне кажучи, можна навіть на дитячому візочку.
– Що, не міг попросити когось із односельців? – обурено шипів Пашка, супроводжуючи скоцюрбленого друзяку від дверей лікувального закладу до автівки.
Лука залишав господарство Мстислава Марковича навшпиньках, тихцем минувши сестринську, де посопувала вві сні чергова Славочка, й обережно повертаючи встромленого зсередини в двері ключа. З одягу на ньому був лише благенький, пожертвуваний Клавдійовичем тренувальний костюм, тому нічний хлющ сипонув на голову й плечі втікача з усією силою своєї осінньої безнадійності.
– Якби міг – попросив би! – огризнувся правдовидець, невміло спираючись на новеньку, реквізовану ним у лікувального закладу ковіньку. – Зайві очі – зайвий свідок. Гадаєш – чому я втікаю з лікарні посеред ночі?
– Чому! – зупинився Пашка.
– Сідаймо, сідаймо! – підштовхнув його до автівки змоклий Лука. – Чи ти хочеш, щоб до всього я ще й запалення підхопив!?
Новина про те, що збанкрутіле Заготзерно приватизував помічник Народного депутата, уродженець Рожищева, який регулярно "обробляв" ба́тьківщину під час виборчих компаній, Костя Лососів, або ж просто Лосось, розділила місцеву громаду майже порівну. Одна частина рожищівчан хмуро гуділа, що київським бандюкам уже тісно на столичному п'ятаку й вони мов сарана розлазяться по суміжних областях, підгрібаючи все, що бачать очі, інша частина мудро твердила, що гірше вже не буде, а оплетений мережею корисних зв'язків Лосось, гляди, ще вдихне в Заготзерно свіжий струмінь, забезпечуючи себе стабільним наваром, а земляків – робочими місцями та підтримкою хирного провінційного соцкультпобуту.
Звісно, в різних місцях, містах і регіонах трапляється різне, але рожищівчанам пощастило – тоді саме ставали на силі агрохолдинги й зберігаючи, просушуючи, калібруючи та доводячи до кондицій їхнє збіжжя створений Лососем "КоЛос" дуже швидко зміцнів, забуяв, заполовів, а головне – здобув серед місцевих славу надійного підприємства, що твердо стоїть на ногах, сміливо дивиться в майбутнє й виплачує трудівникам гідну винагороду за працю. Набираючи кадри, власник агрофірми віддавав перевагу молодим і освіченим, з'ясувалося що в бухгалтерії Заготзерна наймолодшою й найосвіченішою була Оксана, її й призначили головбухом "КоЛосу" на чорну заздрість пристаркуватих конторських щуриць і на радість рідних.
Впродовж перших років кар'єрному стрибку дружини Лука тільки радів: Бориславчик уже доріс до садочка й Оксана могла цілком віддаватися роботі, здобуваючи повагу й авторитет для себе та пристойні гроші для родини. Гуленки зробили в квартирі євроремонт, купили якісні меблі й кухонну техніку, урочисто внесли до вітальні новісінький плазмовий телевізор, а до дитячої – найпросунутіший комп'ютер, замовили з Європи Опель із "зовсім невеличким пробігом", злітали на відпочинок у Туреччину.
Але що довше працювала Оксана в "КоЛосі", що шанобливіше віталися з нею сусіди й знайомі, що товщим робився стосик принесених дружиною додому новеньких двохсот-, а згодом і п'ятисотгривневих купюр, то менше втіхи від її успіху відчував Лука. Скоріше він підставив би під гарячий прес руку, аніж погодився з припущенням, що ревнує Оксану до успіху, довго не міг зрозуміти причину свого роздратування, справді – не вважати ж такою патологічну відразу Луки до костюмів, тихо, наче від затаєного зубного болю, страждав, аж поки йому, відсталому й наївному, не відкрив очі супердосвідчений серцеїд Пашка.
Іноді головбуху агрофірми доводилось затриматися на роботі й тоді її великодушно підвозив до будинку сам Лососів. Одного разу свідком цієї сцени став Пашка, що зголосився підсобити друзяці з приборканням норовливої електроніки Опеля.
– Е-е-е! – значущо похитав головою затятий ловелас, дивлячись, як вистрибнув із-за керма набамбеханого білого Лексуса-350 Костянтин Валерійович, як по-джентльменському відчинив він Оксані дверцята, як притримав за руку поки та вилазила. – Ти вже вибач, друзяко, що пхаюсь в інтимне, але повір дипломованому спокуснику – наш глибоководний дихає в присутності твоєї дружини ну дуже вже нерівномірно!
Сухо кивнувши друзям, що посхилялися над задертим капотом автівки, Лососів поїхав, а Луці наче відвезлися очі: Ось воно, чортяка! Ось! Як же це він сам, бевзень, не помічав? Карався, що ревнує Оксану до успіху, не хотів собі в цьому зізнатися, страждав! А виявляється, що каратись нічого, бо для ревнощів є підстави, бо це не стидкі ревнощі до успіху, а цілком благородні – до цілком визначеного звабника, який вважає, тварюка, що йому все дозволено!
Оксана плакала, переконувала, що так – її ексцентричний, як і більшість скоробагатьків, бос може не лише підтримати свого бухгалтера за руку, а й публічно цю руку поцілувати, але будь яких двозначностей, принаймні, у спілкуванні з нею, собі не дозволяє, та й Оксана, звісно, жодних підстав Костянтину Валерійовичу для цього не дає.
– І що, справді, Лосось цілує тобі руку? – кипів Лука.
– Царице небесна – цілує! Але лише на людях, показово, така вже він людина! Демонструє свою повагу, чи сам себе демонструє, дідько його розбере! Та там Лососиха горло перегризе, щойно запідозрить за своїм Лососем бодай один лівий поворот! Але це гарна робота й гарна зарплатня, погодься, і що мені – йти на біржу праці через твої дурні підозри? Боже, Луко, крім тебе в мене нікого не було й не буде!
Лука хотів вірити дружині, але й авторитетних слів Пашки витруїти з голови вже не міг. А ще він край не хотів повертатися до сморідного кубельця дріб'язкового заздрісника, до вбогої черепашки невдахи-буркотуна, що жовчно виливає на ближніх провини за всі свої нездійснені мрії. Він бачив таких. Це жалюгідне видовище.
Наближалися її уродини, які домовлено було відсвяткувати в теплому родинному колі. Криючись від іменинниці десятирічний Бориславчик, що тішився саме весняними канікулами, майстрував мамі оригінальну поличку для косметики, а Лука, відпросившись на півдня з роботи, прів над бісквітним тортом. Оксана обіцяла, що спробує втекти з роботи раніше, але сталося не так.
– Кохані мої! – зателефонувала вона по обіді. – В нас несподівана перевірка з податкової – доведеться затриматись, думаю, на годину – не більше! Ви вже вибачте й не гнівайтесь на свою іменинницю, щойно спровадимо гостей – летітиму до вас як на крилах!
Лука з Бориславчиком зітхнули.
Оксана працювала до вісімнадцятої, тож коли ані о дев'ятнадцятій, ані за двадцять, ані за сорок хвилин потому тривожну тишу квартири не порушив ні телефонний дзвінок, ні скреготіння ключа в замковій щілині, Луці здалося, що цю тишу гучно порушує скреготіння його зубів. Бориславчик сумно крутив у руках щойно закінчену поличку, бісквітний торт одиноко білів на підвіконні, пляшка шампанського самотньо позначала географічний центр незаймано-порожнього кухонного столу.
Вона зателефонувала о-пів на дев'яту вечора. Радісним голосом Оксана повідомила що вже їде, що Костянтин Валерійович підкине її під самісінькі двері будинку, тож зустрічайте маму вже за вісім-десять хвилин! Окрім Оксаниного Лука чув у слухавці збуджені голоси її конторських колежанок.
Попри запевнення іменинниці Костянтин Валерійович не підкинув її під двері ані через десять хвилин, ані через п'ятнадцять. Чортяка, яким же манівцем він її везе? – стиснув розлютований чоловік кулаки. – Невже через Межиріцький ліс!? Далі сидіти склавши руки було несила, Лука вхопив ключі від Опеля, гукнув малому щоб не пускав у хату сторонніх, і вискочив надвір.
Шлях від будинку до агрофірми справді забирав не більше десяти хвилин. Зазвичай Оксана їздила на роботу маршруткою, це було зручно бо на прохання Лососіва міська влада припасувала розклад руху громадського транспорту до розкладу роботи "КоЛоса". Не виявивши біля будинку нічого, що бодай віддалено скидалося б на автівку Костянтина Валерійовича, Лука завів Опель і рвонув у напрямку агрофірми.
Небо того дня заслали хмари й надворі швидко поночіло. Минаючи торгівельний центр Гермес, де як завжди стояло з півтора десятка автомобілів, у самому кінці стоянки Лука ледве розгледів, але таки розгледів білий Лексус-350 – Лосось! Різко загальмував, розвернувся й заїхав на майданчик. Коли тихенько, поза акуратно підстриженим живоплотом, підкрадався до знайомої автівки, серце мало не вискакувало Луці з грудей – надто вже підозріло таївся Лексус поодаль від освітленої місцини, в тіні розлогих, хай іще й не зелених, каштанів.
І зле передчуття його не обмануло. Скло одного з вікон престижного авта було опущено й Лука добре розгледів коханців, які гарячково й гучно цілувалися на його задньому сидінні.