Ні, ви не думайте, що я маю якусь злість, ворожість проти них. На них ніхто не зверта ніякої уваги й ставляться більше з гидливостю до їхньої "діяльности". Але, знаєте, часом жалько їх і... дуже гидко. Вони дуже... як би вам сказать? — по-льокайськи неохайні. Коли ви трошки їх полащите, вони будуть страшно вихвалять все, зараз же в ґенії виведуть, діфірамби вам. А чимсь не догодіть — завтра же після діфірамбів все однімуть і обіллють брудом з голови до ніг. Серйозно. Якісь... я не знаю, чудні собі. Один час вони до небес вихваляли брата Модеста. Він давав їм трошки грошей на цей журнальчик. Не того, що співчував їхнім ідеям, а так... ну, просто через те, що треба піддержувать українську пресу. А потім перестав, бо вони в тому журнальчику тільки інсинуації, пльотки пускають і ніякої, властиво, нема там літератури. Проби пера гімназистиків. Дуже рідко удається їм виканючить що-небудь у справжніх літератів. Ну, і вони зараз же почали на Модю друкувати найбрудніщу неправду. Мені так було тоді боляче, що я з тиждень місця не могла собі найти. А тепер цей самий Ганжула — уявіть собі! — без всякого сорому залицяється до мене, переслідує мене. Я йому говорю, що не хочу його бачити, говорити з ним, він же дума, що я так говорю тому, що я закохана в його. Самолюбство якесь хоробливе, маніакальне. Він добре знає, що я не закохана (Господи!), але сам собі не хоче признатись. Уявляєте собі це? Жінка у його, дитина, а він закоханого Уайльда корчить. Я просто не розумію, що це таке! Але головне, що ця жовч, ненависть до всіх за те, що не признають і не помічають їх. Вони, щоб їх помічали, навмисно всякий бруд друкують. Ах, Бог з ними! Я, здається, візьму Зою й поїду в село жить. Я не можу в місті. Інтріги, заздрість, ворожнеча, злоба. Я сама цим заражаюсь і стаю собі гидкою. Правда, вам гидко, що я говорила так про цих?..
— Ні, але трохи здивувало... — тихо сказав Вадим.
Олеся промовчала, дивлячись вперед хмурими очима.
— Я не знаю, може, я це за Модю так говорю про них? — почала вона знов, неначе роздумуючи. — Але я й до того... і до того вони дуже не подобались мені. Я навіть... Ах, та Бог з ними! Хай собі. Подивіться, будь-ласка, ще раз, нема?
Ганжула йшов так само, уперто й не хапаючись.
— Ні, не видно.
— А ви чого такий чудний ці дні? — раптом спитала Олеся. — Я вас усе хотіла спитать. Ах, слухайте! Я ж вас вивела з збірки! Може, ви хотіли бути там? Так ви йдіть, я сама дійду, вже недалеко.
— Ні, я не хочу йти туди. Я прийшов, власне, щоб зробить одну пакість Але це завжди встигнеться.
Голос був рівний, жорсткий.
Олеся здивовано, боком подивилась на Вадима і трошки похилила голову.
— А ви чого така... чудна зо мною? — спитав несподівано Вадим з легким усміхом.
— Я?! Я зовсім не чудна...
— Може, я вас чимсь образив?
— Та ні, нічого. З чого ви взяли?
— Як ні, то й ні... — вьяло сказав Вадим і замовк; він бачив, що Олеся вже підняла голову й дивилась перед себе прищуреними очима.
До самого дому вони не сказали більше ні слова. Перед ганком Олеся зупинилась і, не подаючи руки, тихо, немов винувато проговорила:
— Зайдете до нас?
— Ні, Олесю Аркадівно, я не зайду... — простягаючи руку, стомлено промовив Вадим.
— Через що? Я заграю... Дома нема нікого...
Вадим пустив свою руку, подивився в землю, потім на Олесю, обвів очима її просто, але гарно вбрану постать і помалу з сумним докором сказав:
— Не треба буть нещирою, Олесю Аркадівно...
— Я нещира?! — дуже здивовано й трівожно скрикнула Олеся. — В чому? Коли?
На її милому "білому" лиці відбилась така щира й здивована засмученість, що Вадим знов простягнув руку й проговорив:
— Ну, я, може, помилився. Вибачте. І прощайте.
— Але в чому ж ви бачили нещирість? В тому, що запрошую вас до себе?
— Вибачте... Я так собі бовкнув.
— Ну, то ходімте, коли так.
— Ні, не піду. Тим паче не піду... — з натиском і якось жорстко проговорив Вадим і, церемонно знявши свого кашкетика, уклонився й мовчки пішов назад. Олеся спочатку вражено дивилась йому вслід, а потім почервоніла, низько похилила голову й повільними задумчивими кроками пішла по сходах угору.
18.
Тільки Вадим пройшов один квартал, як з-за рогу улиці вийшов Ганжула й переступив йому дорогу.
— Добрий вечір, Стельмашенко! — голосно, нервово сказав він.
Вадим хутко озирнувся.
— А, ви тут?
— А ви хіба мене шукали? Шукали? — зараз же аж кинувся він і допитливо упьявся в Вадима трохи витріщеними, з жотявими баньками очима.
— Ні, я вас не шукав. Чого б...
— Ні, не ви, а може, панна Микульська?
— Панна Микульська? Ні, здається, й вона не шукала…
Ганжула вийняв хустку й голосно, поспішно висякався з таким виглядом, що от він з цим покінчить і приступить до справжнього. Але, висякавшись, він сховав хустку і так само спитав:
— Ви додому чи куди? Я, знаєте, гуляю по улицях города. Ви знаєте, що таке город? Це — сіфілітичний мозок. Читали рецензію Долинського на повість Криниченка?
Ні Долинського, ні Криниченка, ні рецензії Вадим не знав.
— Ви не в курсі наших справ? Розумію. Атож, атож, розумію. Так, так... Це дуже зле й дуже добре, що ви не в курсі. Чекайте, я серйозно заінтересований вами. Атож, атож. Бажав зазнайомитись, бажав. Між инчим, панна Микульська не згадувала про мене?
— Ні, ми собі балакали так...
— Ага, ага! Це добре. А я, розумієте, гуляю. Ви думаєте тут довго буть, у нашому Вавилоні? Чекайте, станемо. Я не виношу цих звуків трамваю.
Він зупинився й став чекати. Трамвай робив поворот. Як тільки завищали колеса, Ганжула затулив пальцями вуха й похилив голову.
Вадимові раптом стало жалько цю безглузду, пошарпану людину з якимсь переломаним лицем. Здавалось, голову його хтось узяв між руки, одною сильно придушив з лоба, другою під підобріддям, і від того чоло стало мале, зморщене, а перенісся угнулось всередину.
— Ну, тепер ходім... Так не читали? А повість знаменита. Атож. Душа самотної великої людини. Ви повинні зрозуміти. Ми, індівідуалісти, як це не чудно, повинні організуватись. Та сволоч, ті напихані золотом кишені про свої інтереси дбають. Тепер шлунок живе й инчі части тіла в ціні, а благородні органи на цибулю ціняться. А вони також Україну спасають, патріоти, меценати, сіячі рідної ниви! Ні, коли ти в герої записуєшся, так не лицемірь. Патріоти: по-українськи говорить не вміють, родина вся по-кацапськи чеше, малороссіянство його тільки як оті стрічки та гопаки, що на сцені. "Але, цабе" та щоб покруче слівце сказать для параду. Ні, сіячі, це не так!.. Батько по-кацапськи балака? Одрічись батька! Батьків, матері, жінки, дітей, своїми руками задуши їх, як котенят, як воно по-кацапськи запищить. Ногою розчавчи!
Він зупинився й з якимсь хоробливим вибухом ненависти крутнув підбором по землі, неначе роздушуючи черв'яка.
— А не солоденькі жалі та зітхання! Показать кацапні, що дійсно ще не вмерла Україна. Годі знущань, зневаги, глузування, годі!!
Він так викрикнув це слово, що дехто з прохожих озирнувся.
— Озираєшся, падлюка? — майже крикнув йому Ганжула. — А забалакай до тебе мовою тої землі, яку ти поганиш своїми ногами, ти що мені на це?
Мова його стала логічніща й складніща, — очевидно, тема була йому дуже відома й те, що він говорив, завжди палало в йому.
— Дай йому нашу газету, дай! Що він на це? Одвернеться, посміхнеться. Чого наша преса така бідна? Чого? Ви знаєте, скільки "Самотність" має передплатників, знаєте? Сором сказать. Співробітники пишуть кроввю, кроввю, пане добродію, буквально, бо нема за що чорнила купить. Пальці надрізують і кроввю пишуть. Гонорарів у нас нема, фіміамів нам не курять, ми йдемо тернистим, пане добродію, шляхом! Ми, самотники! Ми грудьми прокладаємо крізь терни шлях черевам наших патріотів і батьків народу. А що маємо за те? Що? Наші поети, письменники гинуть від злиднів! У нас цінять тільки тих, хто помер, бо не треба давать йому ніяких допомог і субсідій, які просто руйнують наших добродіїв. Просто руйнують! Черева їхні висихають, як порожні бурдюки. Гине Україна!
Вадим ішов помалу, не обзиваючись, але Ганжула, видно, й не потребував ніяких реплік, йому треба було самому говорить. Він ішов дрібним кроком поруч, якось боком повернувшись до Стельмашенка й весь час горячково прямо дивився на стомлено-похилене лице того. Вадим мимохіть одмітив, що Ганжула балакав з ним так, як можуть балакати з своїм чоловіком, тільки якому не все відомо і який, правда, ще не має твердих і певних засад. Ці засади й треба йому дати, треба чоловіка піддержати й взагалі — вияснити йому його самого. Через це, мабуть, тон Ганжули все далі й далі ставав з виразом вищости й строгіще. Ставити ж на ноги й виводити в люди, видимо, було найприємніщою й гордою мрією цього чоловічка. З дальшої балачки виявилось, що цілий ряд молодих поетів і письменників, яким тепер уся Україна поклоняється, винайдений ним, Ганжулою, він їх поставив на ноги, він їх зробив поетами. "Самотність" був органом переважно молодих починаючих талантів. Але, знов-таки, як піддержувать, як ставити на ноги при таких умовах? Хіба черевані клопочуться, чим живе письменник? Хіба юрба може розуміти вищу індівідуальність? Хіба Вадим, наприклад, по собі не знає, що значить суд юрби, що значить ця череда, яка зветься народом? Що таке Україна? Череда мужиків, якими захоплюються народолюбці. Культура, мистецтво, перекрасне високе мистецтво — все топчеться в багні мужикофільства або пролетарофільства. Той у юрби славний, хто опише шкапинку мужика, традіційну бідність, налоги. Яке це має відношення до мистецтва, до релігії вибраних душ, до творців, які йдуть своїми, недовідомими юрбі шляхами? Яке? Пошлість — це закон юрби, пошлість — як порох, що лягає на череду...
Вадим зупинився на розі двох улиць і чекав якоїсь паузи, щоб попрощатись. Але Ганжула, думаючи, що Стельмашенко зупинився для того, щоб краще слухати, ще з більшим запалом заговорив:
— Ви знаєте, що таке екстаз ненависти? Знаєте? Ні, кажіть, знаєте?
Видно було, що йому хотілось, щоб Вадим сказав "не знаю".
— Не знаю... — сказав Вадим.
— А-а, не знаєте! Ви поживіть тут, поживіть, тоді ви пізнаєте, коли, розуміється, ви не черево, не баран з череди! Тепер ви ще не можете розуміть.
Вадим, дійсно, якось слабо розумів його.