А що мав хворе серце, то вони зійшлися для безгрішного життя.
Правда, я не зовсім розумів, як це сталося, що він тримав свою Козу на кухні, де вона й спала, а не відступив їй власного ліжка, адже був джентльмен. Зрештою, й квартирантці, над якою змилувався, не годилося б переселяти господаря на кухню, окупувавши його ліжко, — так принаймні було в казці, що є прообразом цієї історії. В цьому пункті ниточки не сходилися. Навіть уявив собі, як Ж. Смикальська розкішно спить на Миколиному ліжку, в той час, коли він, старий і хворий, крутиться на твердій плиточній підлозі в кухні, — мені стало не те що смішно, а й виникло відчуття нереального; для письменника це істотний чинник його естетики: уникати фальшу. Отже, реальніше думати, що спала на підлозі вона, якщо… Ну, звісно, якщо таке незручне спання не призвело до того, що якоїсь ночі вони опинилися в одному ліжку. Чим усе закінчилося, відаємо, і, здається, тут Коза нікóли мені не виповість правди, принаймні досі не виповіла. Витягувати ж признання кліщами з її тонесенького язичка я не збирався — для викладу цієї історії він хоч і бажаний, але не конечний чинник.
На початку цього, 17-го розділка я написав, що "ніби розполовинювався", — те розполовинення виходило на позитив і негатив. Про позитив оповів, а негатив був у тому, що не все хотів, аби Комп’ютерна Діва до мене приїжджала, часом виразно тому опирався: історія з Миколою Ликом є надто виразне попередження. Було би безумством, щоб пішов стежкою, якої не зумів протоптати мій приятель. Він сам це відчував і застерігав, очевидно, бажав одного: щоб я не покинув цю нещасну напризволяще. Таку норму я й постановив і поки що твердо її дотримуюся. Тобто маю лишатися Пастухом, а вона — Козою, відтак, коли б межу переступив, то напевне перетворився б у сморідкого Козла, чого аж зовсім не хотілося. Трудність же була в тому, що Ж. Смикальська тут, здається, моїм однодумцем не була, тобто не припиняла жіночих вихилясів: часом млосно дивилася на мене, кидалася цілувати (правда, тільки в щоку), інколи пригорталася, відверто демонструвала оголене тіло на озері, а ще й одягла ті дивоглядні стринги, хотіла при мені купатися голою і т. д. Очевидно, так було і з Миколою, хоч вони, відновлюючи стосунки, домовилися не злягатися. Отже, реальна небезпека існувала, і я не був до кінця впевнений, що зможу встояти. Саме тоді й подумував, що довго зустрічатися нам не варто, тобто не саме зближення має бути, а й непорушна межа відчуження, коли хочемо оберегти ідилічність чи платонізм у своїх стосунках, — велика вікова різниця не завжди буває тут перепоною. Саме тому, поки стосунки тривають, я б хотів їх упорядкувати і сердився, коли Коза з фотоапаратом як сніг падала мені на голову, — не може ж, зрештою, так тривати без кінця! Адже побіч із розумом у людині існує й безум, тобто стихія, хаос, — у жінок же цей компонент основний. І вони залюбки наділяють тим хаосом і наближених до себе осіб чоловічої статі — це й називається, здається, коханням. А для кохання я, як і мій бідний приятель, був уже заветхий. Цю істину мав узяти за аксіому, а для того, щоб вона стала аксіомою і для моєї несподіваної відвідувачки, треба не тільки, щоб того прагла й вона, а й міцної чоловічої волі.
18
Отаким розумно-нерозумним виставив себе в цій ситуації. Звісно, наступного разу знову звалилася на мене як сніг на голову — без попередження, а що це також було в суботу (по суботах ми й зустрічалися), то я ставав до того психологічно наладнований і, коли признатися сокровенно, то її й очікував, сам себе картаючи, а коли б вона не прийшла, то мав би глибоко приховану уразу, як усі розумні дурники чи дурненькі розумаки.
День цього разу випав сутінний — вранці пройшов дощ, від чого все зволожніло, — інакше запахли квіти й бур’яни, покрившись густою росою. Перед обідом знову линув дощ, і саме тоді Комп’ютерна Діва не так увійшла, як по-королівському впливла до мого двору, тримаючи над головою парасолю з однією шпицею, що стирчала гола, а що я стояв на вході, димлячи люлькою, — любив часом у такий спосіб дивитися на водяні пасмуги, — то вона відразу винуватим голосом почала пояснювати, що парасоля порвалась у дорозі. Я ж тільки випускав дим, а що під цією пошкодженою парасолею (згодом її полагодив) виглядала й винувато, й смішно, якось не випадало шпетити її за черговий візит без попередження.
— І чого смієтеся? — наїжачилася, а фізія при цьому подобала не так на їжачу, як на ховрашу мордочку.
— Не думав, що в таку погоду приїдеш.
— Це я спиціяльно, — задерла носика, можна було б сказати — кирпулю, але то була радше барабулька. — В дощ на озері людей не буде, отож зможу покупатися…
— В костюмі Єви? — спитав я.
— Ну так, ми ж домовлялися.
Логіка була захоплива — як ми домовлялися, читач знає. Але по обіді (не описуватиму його цього разу, скажу тільки, що знову принесла тонюсінького бутерброда, цього разу присмаченого салатом, а ще й жменьку сухариків, горіхів не було) небо розпогодилося і я попередив, що луги тепер мокрі і ми там напевне забрьохалися б.
— Не страшно! — героїчно сказала Ж. Смикальська. — Цього разу вдягну вашу одежу.
Отже, мою одежу бруднити було можна. Окрім штанів, запропонував ще пластмасові сандалети, а ці вже мочити і справді було "не страшно".
І ми знову побрели лугом, густо засипаним дощовою росою, а над головою сміялося сонце і хвилі змішаних запахів робили повітря тугим, але не позбавляли його прозорості. Штани були засакані по коліна, хоч од того мокріли не менше: від дощу по улоговинах розклалося ряд більших і менших калюж, які радісно лискотіли до неба, а ще яскравіше лискотіло саме небо, від чого в тілі, навіть моєму, пристареному, з’являлася свіжа бадьорість, а що й у Козу налилося її не менше, то почала ганяти довкола мене туди й сюди, як вівчарка з оповідання М. Коцюбинського "Інтермецо".
Ясна річ, що шалено запрацював фотоапарат, цього разу знімаючи гілочки та листки із золотими краплями, а весь порослий квітами простір сяяв і вигравав блискотами. І мені прийшов у душу мир; ступав повільно й поважно; зрештою, хіба б сам вирвавсь у це мокре поле і чи бавився б у росах отак нерозважно? Ні, в цих вигулах Кози було щось особливе, що нас поєднувало цілком безгрішно, ясно й по-доброму. Часом блискотіла в мій бік запаленим поглядом, і то не було звичне уже загравання, а щось схоже на віддану покірливість. Небагато треба, щоб переконатися: вона при майже дитячому захваті раює, тобто ніби віднаходить те, чого була позбавлена дитиною і юнкою, коли, замість блукати такими позолоченими луками, мусила нажахано тікати від звіра, який із риком та гавкотом мчався за нею, недоладно вимахуючи кулаками і світячи ошкіреними зубами. І мені до щему стало жаль цієї трохи дивної істоти, яка віднайшла такого ж самотнього, як я, бувши самотньою не менше. Отож Коза з фотоапаратом і відбігала від мене — далі і ближче, але ніколи далеко, вибиралася на горбки, які подекуди траплялися, і застигала, ніби один із корчів висохлих дерев. Тоді притьма мчала до мене і зі схвильованим меканням розповідала про те, що її вразило: птах, що пролетів над головою, джміль, який ніби розбух од вологи, краєвид, що несподівано розгортався. Відтак, цілком по-дитячому, хапала мене за рукав вище ліктя й тягла, вимагаючи, щоб я обов’язково те чи те побачив: гурт квітів, ворсини тирсоподібної трави чи чорного рогатого жука.
Тим часом на заході знову почали громадитися хмари, там навіть поблимувало й глухо погримувало. Я висловив занепокоєння, бо Коза надаремно не захотіла взяти хоч і пошкодженої, але парасолі, проте Комп’ютерна Діва дивилася на захмарений край неба з якоюсь дивною пожадливістю.
— Знаєте, — сказала, — це може бути як у кіно.
— Тобто?
— У любовних фільмах є такий штамп. Закоханих застає дощ, і вони відчувають од того зáхват.
— Ну, ми, по-перше, не закохані, — пробуркотів я. — І зáхват від того, що вимокнемо, навряд чи буде.
— Не страшно! — ентузіястично відрізала Коза з фотоапаратом. — Я б хотіла з вами намокнути в цих лугах під жахливим дощем.
Тим часом підійшли до озера. Було вже притемнене тією хмарою, яка присунулася ближче. На березі крім нас не було ні душі.
— Пропоную повернутися, — запропонував. — Ще встигнемо.
— Не страшно, — повторила Коза. — Пропоную покупатися. Тоді будемо мокрі й не намокнемо. А одежу позгортаємо.
Я ж сказав, що купатися за такої погоди не маю ні найменшого бажання, бо вже давно переріс романтичний вік, але коли вона так хоче, то будь ласка, а я тим часом поблукаю дорогою й покурю.
— А можна мені покупатися без одежі? — прохально, але цього разу покірно поставила супроти мене мисочки без жодного холодцю, хіба що із солодким киселем. — Це ж рідко трапляється, що тут нікóго.
Щось муркнув під ніс і відійшов, засвічуючи біля люльки сірника.
Дорога між мокрих трав була чудова: м’яка, тепла, з очицями калюж, в яких відбивалися фрагменти неба, не все синього, часом білого й сірого від хмар, що вже майже покрили його чисте плесо. І мені раптом здалося, що все це сон. Насправді нічого цього не існує: ані Комп’ютерної Діви, чи б пак Кози з фотоапаратом, яка зараз мала б раювати гола, як русалка, в теплих і лагідних водах; приснилася мені й смерть мого приятеля, приснилися й інші блукання із Ж. Смикальською, а може, це так у мені народжується новий твір? Коли ж вийду з цього трансу, то зможу спокійно повернутися додому, зателефонувати Миколі, і ми, як звичайно, потеревенимо на ту чи іншу тему. А вся ця історія, яку сплів, увесь театр, у якому я вже не глядач, а драматург, лише гра моєї уяви, бо хіба раз так бувало? Насправді ж є те, що є. А є постарілий митець, який уже не так легко мережить літерами білі й порожні листки чи поля, адже його фантазія поступово висякає, а чистий папір — це і є образ самотності, коли перестає мережитися літерами. І якби і справді так було, все стало б простіше: переглянутий сон зникає і нечасто тривко запам’ятовується. Зрештою, й той, що запам’ятовується, згодом напевне зникає без вороття, хоч трапляється, що й сни повертаються. Окрім того, в мені вже встигла прорости інша впевненість: вже ніколи не зустрінуся й не порозмовляю, хай і телефоново, з моїм найліпшим приятелем, а що гола русалка все ще плещеться в теплих і чистих водах озера, також не вигадка, а одна із конечностей моєї теперішньої екзистенції.