– Такого, каже, просто не може бути! Так причепився цей Микола з Миколаєва, що мені його жалко стало.
Гукає Володя з туалету:
– А ти в нас спитала? Три дні – дзень‑дзень‑дзень! Здуріти можна!
Люся нарешті переводить подих.
– Що тобі – жалко? В мене особисте життя вирішується, а тобі – жалко? Його, бачите, два рази потурбували! Жалко?
– Ти, Люсю, до кого ти прийшла ти? – цікавиться Соня.
– До... вас усіх.
– А, ну тоді, а. Бо мені – треба свиденько встигнути в сколу до директора піти поговорити туди про математику цю.
– Я благаю! – стрепенулася Люся. – Я – посиджу. Він іще подзвонить, ну хіба вам жалко? Моє особисте життя ...
Світло на мить вимикається в квартирі. Натомість каркає репродуктор:
– Пройшло п'ятнадцять хвилин.
Радіє Анатолій з ванної:
– От бачиш – вийшло! Вийшло!! Я так – і знав, що обов'язково вийде!
Тиша. Під час неї вхідні двері відчиняються і на порозі з'являється Соня, стомлена авоськами. Самотньо палахкотить телевізор.
Дзвонить телефон.
Зойкає Люся з ванної:
– Це мені‑і!
За десять секунд вибігає звідти, обсмикуючи блузку.
Соня піднімає трубку і люто кладе її на важіль знову. З ненавистю дивиться, як виходить із ванної Анатолій. Він ділиться:
– От бачиш, Соню, вийшло! А ти – сумнівалася!
Соня хоче його вдарити, але в руках у неї – авоськи.
Люся хапає слухавку, намагається з'єднатися:
– Алло? Алло? Миколаїв?
– Піп. Піп. Піп. Піп.
– Бач – я мужчина! А ти – боялася. Це в мене лише з тобою так, Соню, я ж казав, а ти не вірила...
Соня микається з ношею:
– Зі мною – не вийсло, бо перезбудження, а з цією? Анатолій:
– Недозбудження.
– А я пів‑року цюю: зараз, зараз, ісце раз! А ця – прийсла – і зразу вийсло їй? Ти – мене зрадив. Зрадив, ще до того, як...
Замовкає. Хоче заплакати, але не бачить, куди покласти авоськи.
– Соню, що ти... Я не можу тебе зрадити...
Соня не знає, куди плакати:
– Так, для того, сцьоб зрадити, треба споцятку змогти! Гад!
– Я не можу тебе, Соню – зрадити...
– Ти вже умудрився їй!
– Ні! Я тобе – не зрадив! Бо замість неї, – на Люсю, – я уявляв тебе. Розумієш? Було темно, я не знав, що то не ти...
Наче дві авоськи упали на Люсю:
– Що‑о...
Соня кидає до Люсі:
– А ти мовци, етимологія!
Анатолій починає мовчати. Теж.
Люся промовляє до Соні:
– Так ти їх – береш?
– Кого беру їх? – дивується Соня.
– Колготки, що я позавчора приносила. Ну, імпортні.
– Які!?
– Ті, що в тебе на ногах.
Жінки втуплюються одна в одну, а потім – у телевізор. Особливо Люся:
– Які гарні кольори. Давно купили?
– Ми не купили ми. Взяли на прокат його, гада.
– Чому так?
– Ми прокатові взе стільки гросей на нього заплатили, сцьо мозна два таких купити їх.
Люся сплескує:
– А одна моя знайома взяла з прокаті піаніно. Вивчилась на ньому сама. Потім вивчилися її діти, а тепер вчаться її онуки. I от вона розуміє, що вже виплатила за нього утричі більше, ніж за нове піаніно.
– Який зах!
– Вони б могли вже купити три, ні! – чотири піаніно на ці гроші. I грати, грати, грати! Коли він цілується, то в мене таке враження, що він смокче кістку.
Соня відповідає після паузи:
– I в мене – тез.
Жінки тиснуть руки, прощаються. Люся йде.
Двері туалету широко розчиняються і на порозі постає скуйовджений Володя. Рвучко виймає кулаки з кишень і на підлогу з брюк випадає папірець. Володя нахиляється, читає:
– "Я тебе люблю". Що таке?.. Хто писав? – питає він.
Доки з‑за стіни не дзвенить голос Оленки:
– Якби ти знав, таточко, як я тебе люблю.
Приголомшений Володя заходить до кімнати і незабаром звідти починають линути фортепіанні гами. Всі чують ще й:
– Таточко, я тебе люблю.
Володя відповідає:
– Мий руки і лягай спати.
У коридорі дзвонить телефон.
На це виходить Соня, стомлено знімає трубку.
– Алло, Люся? – радіє він.
– Я не Люся я, – зітхає Соня.
– Ну це ж – Київ?
– Так.
– Алло, Люся?
– Я – не Люся. Я – Соня.
– Соня? А чого ж ти тоді казала, що Люся?
– Я такого не казала.
– Алло, Люсю? Завтра я буду в Києві.
– Я дузе рада.
– I я дуже радий! Скажіть, а що вам більше подобається: букет квітів чи пляшка? Бо я в Києві не був, – пояснює він.
– Еге. Подзвоніть мені до дванадцятої. Або після.
– Так я приїду, Люсю, і з вокзалу подзвоню.
– Я – не Люся. Я – Соня.
Телефон мить думає.
– Соня так Соня. Я – згоден.
Соня мить міркує.
– Я – тез.
Вона довго стоїть, затулившися спиною, ховаючи собою апарат.
Знову час "А"
Знову повернувся до помешкання портрет Юрія Сенкевича та старенький телевізор – уся квартира ще в попередній, ще передвесільній метушні.
Христина Свиридівна й Соня ріжуть овочі, на балконі попихують цигарками Люся й Ніна. Протираючи димом фужери.
– Хто так ріже петрушку? Кому ти так крупно ріжеш? Свиням? – цікавиться бабуся.
Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить впритул до Христини Свиридівни:
– Ви коли‑небудь бацили це, сцьоб свиням різали петруску їм?
Христина Свиридівна, одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні.
Соня йде геть, тобто до кімнати, вмикає "Соні", з її кімнати залунала така ж імпортняча музика.
Христина Свиридівна сама на кухні кришить сало, з балкона заходять Ніна й Люся, стара схлипує:
– Я не вірю, – киває на музику, – жодному її слову.
– ? – Ніна.
– ? – Люся.
– Вона мені сказала, що Херсон стоїть на Дніпрі, наче я така дурна й не знаю, де стоїть Херсон, – провадить бабуся.
Володя од порога починає сміятися з неї.
– Що тут смішного? – обурюється Христина Свиридівна.
– А де він, по‑твоєму, стоїть? – зблискує він окулярами.
– У Севастополі.
Володя перестає сміятися.
– Я б на твоєму місці не сміялася, а подумала, ми там не раз із твоїм дідом Семеном Семеновичем були, старовинна назва – Херсонес.
– Ніякого Херсонесу в Севастополі нема.
Христина Свиридівна гукає:
– Толю! Толю!
З'являється Анатолій.
– Ти в нас усе знаєш, де знаходиться Херсонес, ти мусиш знати.
– Десь на морі, в Криму. Звідти Володимир привіз християнство.
– Що? На морі? В тебе карта України є? – панікує Вова.
– Ніколи Херсон не стояв на Дніпрі, я слухала весь час та тільки мовчала, а тепер скажу, – тріумфувала стара.
Анатолій повертається зі своєї кімнати.
– Дивно... Не можу знайти атласу. Дореволюційного, давнього такого...
Хотіла запасти мовчанка, але голос Юри з‑за стіни не дає:
– Не знайдете. Він там же, де й Цицерон.
Закипає Володя до Ніни:
– Скажи ти що‑небудь своїй дитині! Це вже – нестерпно, переходить усякі межі. Що він говорить?
Голос Юри продовжує:
– Я кажу, що атлас там, де й наші котлети.
Ніна кидається до холодника, виймає звідти каструльку.
– Мамо, можеш не шукати, їх з'їв тато. І тьотя.
Ніна не поймає віри холодній каструлі.
– Ти смів? Ти смів? Ти смів з'їсти дитинині котлети?
– У нас же – гостя, – пробує Вова.
– Котлети з м'яса?
– Гостя! Не кричи. Бо зранку – рестік зачинений.
– Із базарного м'яса! Хворої дитини котлети... Який це "рестік"?
Володя знизує плечима:
– Ресторан.
На це слово оживає Анатолій:
– У мене тут стояв атлас! Де – атлас?
– Заспокойся ти. Знайдеться твій атлас, скоро. – Тихцем: – Може, Юра готував уроки і взяв.
Голос Юри:
– Я не беру, не питаючись, книг. Вони там, де й котлети.
Ніна зазирає до каструльки:
– Нема.
– Дивно було б, – кидає з‑за стіни Юра, – якби були.
Володя спалахнує:
– Скажи, прошу, що‑небудь своїй дитині, бо це вже – неможливо.
– Це, між іншим, і твоя дитина! – спалахнує й Ніна.
Зі своєї кімнати виходить Соня і всі вмить вщухають.
Бо вона в сліпучо‑білій фаті.
Соня хороша, схвильована. Володя теж:
– Чому Херсон стоїть на Дніпрі... Бо був чудовий херсонський вечір. А мені – ніде було ночувати, це називається: приїхав у відрядження. I ось я бачу дівчину. I в мене таке враження, що ми десь колись бачилися.
– По телевізору, – встромляє Люся. – Ось по цьому, – тицяє пальцем.
– Не знаю. Уявляєш? У чужому місті. Ми познайомилися. Я їй усе розказав...
– ...що ніде ночувати, – не втримується голос Юри.
– Так. А вона мені розказала, що їй – теж ніде ночувати.
– У Херсоні? – не розуміє Люся.
– Так. Батько в неї – випробовувач вертольотів і вони посварилися. Він дуже суворий. Двоє. В одному місті, – замріяно згадує Вова.
Ніна одвертається, щоб не плакати.
– I отак прогуляли цілу ніч. А потім – вона приїхала до Києва.
– У відрядження? – занадіюється Люся.
– Ні, назавжди. А між цими двома подіями – ми просто говорили по телефону, – оповідає Володя.
– Доки його не відключили.
– Відімкнули тобто, – виправляє Володя.
– Може, – буркає Анатолій.
Люся зиркає на Анатолія:
– По‑моєму – це любов.
Усі принишкли, а не Соня:
– Я наресті вирісила остаточно: не покидати великий спорт його!
Володя на це захоплено обводить усіх поглядом, тріумфально зазираючи кожному в очі:
– Розумієте: це чудо. Двоє людей зустрічаються в Херсоні. Це однаково, якби вони зустрілися в Космосі. Чи у Всесвіті. А потім вона приїхала сюди, бо вирішила не повертатися більше до батьків.
Ніна бере дошку й підходить до нього впритул:
– Ми познайомилися з тобою, пам'ятаєш? На вечорі. На врочистому вечорі випускників‑медалістів у Жовтневому палаці культури.
Христина Свиридівна додає:
– Колишньому пансіоні шляхетних дівчат.
– А мені тренер мій плавання казе: Соню – ти – талант. У тебе в воді все виходить так все, наце в тебе мама – балерина вона, а не пілот вертольоту.
– Пам'ятаєш, ти сам до мене підійшов, Вово? В палаці?
– Мені всі пропонували йти в стрибки у воду тоді, а я післа у синхронне плавання я, в одиноцний розряд.
– То був чудовий вечір... Вечір для кращих випускників міста. Я була в такому бежевому платті.
– Але я тоді перший помітив тебе, – завважив Анатолій. – Це я штовхнув Вовку у бік.
– Мене тоді вони з ДеСеСа одразу взяли в збірну "Авангарду" ту, й ми поїхали й виграли область ми. Тренер тоді
мені при всіх і казе мені він: "Якби те не, Соню, то ми б і третього не взяли б ми місця ніколи".
– Я бачив тоді, так, саме тоді, тебе по телевізору, тепер я точно пригадую, так.
– Потім після свадьби ми вдвох поїдемо в Херсон ми, показимося насим батькам їм, потім заберемо ми мій кольоровий мій телевізор і привеземо його в Київ тоді, правда, Вово?
– Правда.
– Щоб нехай усі бацять кольори їх.
– Ти тоді підійшов до мене, підійшов, підійшов, підійшов! I спитав: "Дівчино, ви танцюєте степ?" Я сказала, що ні.