А може... — посміхнулася Роксана. — Ні, таки це правда — я весь час думаю про вас, Жоро. Просто млію і мрію, не спускаючи з вас очей...
Про себе ж вона міркувала: "Знала б я кілька речень на цій кіконго, точно попросила б вождя, аби він цього київського Жору не на смерть, а десь на тиждень отруїв. Кажуть, пігмеї все можуть... А ще краще, щоб без скандалу — приспав... Хоча б днів на три... Я б тоді взяла конголезця — перекладача з гуру чи з бонжуру. Вже й забула, як ті мови у них називаються". З Жори вона не спускала очей.
— Чого ви на мене весь час дивитеся?..
— Закохалася у вас, Жоро. Ви ж знаєте журналісток у відрядженні. Це ж люди двох давніх професій. Їм варто тільки побачити такого чорнявого, чубатого, як ви, і вже їхнє серце — у вашій грудній клітці. Точніше, у вашому лівому шлуночку. Звідси й вислів — піти наліво... Ви ж знаєте, серце має два шлуночки — лівий і правий. Лівий — той для жінок. Правий — для чоловіків. Тому й моє серце тепер не на місці, а у вашому лівому шлуночку. Це з усіма журналістками так. Повірте мені, Жоро. І це з ними відбувається, де б вони не були: чи в субтропіках, чи на півночі... А їсти хочеться завжди... Отак у нашій двічі давній професії...
— Не наговорюйте на себе. Ви не така, — мовив парубок Потім якусь хвильку помовчав і після цього додав: — Я ще не займаний... І взагалі я дівчат не люблю...
— Навіть таких вродливих, як я, Жоро?
— Навіть таких, і ніяких. Мені все одно. Я з ними не кохаюсь, — Драгоман раптом почервонів і відвернувся...
— Жоро! — не вгавала Роксана. — Це мене ще більше зацікавило, а заодно й заінтригувало. Я вже остаточно у вас закохалася... Невже я гірша за того конголезького кучерявого хлопчика? — показала вона на водія-конголезця, який виявив бажання за певну плату вирушити з ними в експедицію, як висловився він, і довезти їх живими до пігмеїв.
— Ви не гірша, але я жінок... уже сказав... не люблю, і з ними справи не маю.
— Але він же чорний, а не... — Роксана дипломатично стрималася, щоб вголос підкреслено не додати — "а не голубий".
— Я вже все сказав... І ми більше на цю тему не розмовляємо, — підсумував він.
— Згода, Жоро... Але це ж цікаво... А раптом я стану першою жінкою... Ну, звичайно, після вашої мами. Ми кинемо усі наявні у нас сили... Підключимо резерв головного командування ставки, Жоро, — сіла на свого коника Роксана. — Ворог не витримає натиску і здасться без бою і довгого опору. Не здасться — ми його візьмемо в кільце, тобто в полон і там він уже не викрутиться...
Драгоман не спускав з неї очей. Він налився кров'ю і дивився мов розлючений бик на тореадора. Роксана зрозуміла, що бовкнула зайве. Зараз відбудеться психологічний вибух. Жили на шиї у Жори Драгомана запульсували і зробилися із голубих синіми.
— Все, Жоро, все, — підняла вона праву руку, як стоп-сигнал. — Все. Я мовчу, як конголезька піранья... Я хотіла, як краще, а вийшло, як завжди... Як у наших політиків...
— Піраньї в Африці не водяться, — випалив Жора.
— Невже? — вдала, що здивувалася, Роксана. — А де, Жоржику?
— У Південній Америці. І Жоржиком ви мене теж не називайте. Так мене тільки в школі дражнили — Жоржик-коржик. Мені, слава Богу, тридцять років. Незабаром буде, — додав він...
— Ніколи б вам не дала...
— А я вас і не прошу... Мені воно ні до чого...
Роксана аж спалахнула. Таке вона на свою адресу почула вперше в житті. Але ускладнювати ситуацію не стала, затамувавши в собі злість і ненависть до звихненого у своїх сексуальних уподобаннях парубка. "Хай би краще такі не плодились і світ не паскудили!" — вона піднялася, не глянувши на Жору, вийшла геть, аби з ним навіть не сидіти поруч...
XXVII
... Вождь племені зустрів групу мандрівників з далекої України, про яку він, звісно, ніколи не чув, з радістю і з тривогою. З радістю, що білі люди завжди приносять гостинці (українці винятком не стали), а потім вимагають того, чого вони не можуть дати їм взамін, відповідно до звичаїв і традицій джунглів і конкретного племені.
Оператор Микола Горбач уже тихо й ненав'язливо проводив зйомку своєю відеокамерою. Вождь племені на ім'я Гамбі-Томбі сприйняв це надзвичайно спокійно і Роксана зрозуміла, що він перед такою чорною штукою з одним великим скляним оком демонструє своє біле намисто на шиї із зубів гадюк, тигрів, леопардів та інших хижаків не вперше. Питання, заготовлені ще в Києві, спочатку йшли загальні, а потім усе закрутилося навколо полювання, сну, отруєння, вбивства своїх ворогів, одновірців.
Тепер про все це Роксана доповідала Мироновичу.
— І що він відповів з приводу отруєння?
— Я не могла його запитувати про це при перекладачеві. І тоді я перекладача й оператора таки приспала. На три дні.
— Яким чином? — поцікавився Миронович.
— Допоміг один з працівників посольства. Пізніше я тобі нагадаю його ім'я. Десь записала в блокнотику. Він дуже хоче бути послом у будь-якій країні з державною французькою...
— Гаразд, з майбутнім послом згодом. Після виборів. А що з отрутою?
— Погано. Ці пігмеї категорично відмовилися отруювати і спотворювати людину. Вони мають свій моральний кодекс. Вони за це суворо карають своїх же, і про це знає кожен пігмей і свято дотримується моралі племені... Ні за які гроші, брязкальця — пігмеї на злочин не йдуть. Доведеться звертатися до російських спеціалістів з колишнього кадебе.
— Зачекай-но, — не витримав Миронович. — Ти абсолютно даремно їздила?
— Не зовсім... Я набралася нових вражень. Розширила свій світогляд. Познайомилась з пігмеями. Вони мене переконували, що вбивати людину — грішно й небезпечно. Пізно чи рано це обернеться до тебе таким самим чином...
— Ти мені мораль читаєш? Мене переконуєш у чомусь? Чи ти мені все це розповідаєш? — Вітольд підвівся і поглянув на Роксану згори вниз так, ніби перед ним тепер сиділа не його законна дружина, а представниця конголезького племені з вічнозелених і вічновологих джунглів, тільки дещо більшого зросту й іншого забарвлення шкіри.
— Не дуйся, Вітольде. Я робила все, що могла. Навіть тобі копію цього кодексу пігмеїв привезла... Можеш поглянути, — подала вона папірець. — У посольстві переклали українською...
— Навіщо це мені? — запитав він.
— Може, колись і ми станемо, як пігмеї...
— Не замовляй мені зуби... Вони в мене не болять... Ти не привезла зовсім нічого?
— Я привезла, але...
— Що "але", Роксано? Вибори наближаються до кінця. Соціологічні дослідження показують, точніше — екзитпол соціологів, що народний кандидат у президенти йде з величезним відривом від своїх переслідувачів. Його треба негайно зупинити... Папа почувається так, мов в'юн, посипаний сіллю зверху і присмалений гарячою сковорідкою знизу... Він обіцяє мене вигнати під три чорти, якщо ми сьогодні нічого реального не придумаємо... Папа заявив: "Ви мені підкинули цю ідею. Де її рішення? Час не жде!"
— Я привезла отруту!!!
— Чому ж ти мовчиш?
— Ця отрута — на звіра, — відповіла Роксана. — Вона намащується на предмет, який може лизнути та чи інша тварина, і тоді її через сім днів починає ламати, вона втрачає орієнтацію і ходить по колу. Пігмеї тварину добивають...
— І ти кажеш, що нічого не привезла?
— Я пішла на хитрощі. Майбутнього посла і вождя вмовила. Сказала, що це для щурів, яких ми не можемо вивести зі свого замку...
— І що сказав вождь? — аж піднявся з крісла Миронович.
— Він сказав, що тварина має лизнути цю отруту, виготовлену з якоїсь чортівні, що росте в джунглях... Ми ж не можемо змусити кандидата вилизувати тарілку після себе чи бодай — ложку...
Миронович присів, обхопивши руками голову. Він деякий час сидів мовчки. Може, мовчав би й довше, аби Роксана не поторсала його за плечі.
— Ти не заснув?
— Я мислю, Роксано. Отже, живу. У цьому щось є. Щось крутиться близько. А що саме, впіймати думку не можу... Я завтра відповім, завтра.., — Миронович аж піт з чола витер. Пересів до столу, не знаючи, за що ж взятися... Що придумати? Нічого путнього до голови не підходило. До рук — також. Узявся за папірця. Почав малювати скорпіонів. Його рідний знак зодіака. Згадував, хто йому перший раз сказав, що коли народжується скорпіон, хтось з рідних помирає. На день його народження помер дядько Петро. Дядько, який навчив вудити рибу у такий невідомий світові спосіб. Незабаром у нього знову день народження, якщо вірити гороскопу, то знову хтось помре...
— Чортівня якась, — Миронович підвівся з місця і підійшов до бару. Сів на високий барний стілець, зняв зі стелі один з численних кришталевих фужерів і налив найдорожчого в світі, як йому Роксана сказала, французького бренді Shato Montufo. Спробував прочитати вголос. Українською вийшло — Шато Монтуфо. А як вимовляти англійською чи французькою — не знав. Випив і лайнувся на адресу тієї і тієї мов. Мовляв, читаєш одне, вимовляєш інше, а маєш на увазі щось третє. Ні, таки українська краща і простіша, як вимовляєш, так і пишеш, і ще налив кілька крапель пекучої французької рідини, охолодивши її кубиками льоду.
На роботу після тієї розмови з Роксаною він приїхав раніше, ніж звичайно. Та ще й невиспаний. З мішками під очима, чого ніколи не траплялося з ним раніше. Секретарка Міла — "Кіндер-сюрприз" чи "Дірол без цукру", яка теж полюбляла прийти на роботу раніше за нього, цього разу запізнювалася. Він аж зрадів. По сотовому телефону зв'язався зі знайомим есбеушником.
— Слід визначити "ахіллесову п'яту" народного кандидата, — не то попрохав, не то наказав держсекретар.
— Зрозумів! — озвався по той бік "сотовий".
— Сьогодні до вечора, — наказав Миронович. — Його слабкості, його захоплення, його звички!
— Ми все це маємо, — відповів, не задумуючись, генерал.
— Як? — аж підвівся Миронович, ніби він розмовляв з Папою, а не з одним зі своїх підлеглих.
— У досьє є все. Мені залишається тільки погортати сторінки.
— Негайно погортай. А краще сідай за ксерокс, зроби копії і до мене...
— Буде зроблено... Через годинку у вас, Вітольде Володимировичу.
— Фу! — полегшено видихнув Миронович і взявся за склянку "Боржомі". Після вчорашнього бренді тягло на мінеральну воду.
У двері постукали.
— Увійдіть! — гукнув він.
На порозі в усій формі стояв генерал.
Підтягнутий, стрункий ще зовсім молодий генерал з дивним і трохи незрозумілим прізвищем Головадибський.