В той час, коли основні сили козацького війська виконуватимуть настанови на півночі, наш курінь має рушити на південь і захопити одеський порт, відрізавши тим самим урядові сили від постачання та забезпечивши козацькому війську цілковитий контроль над усією Курявою! Мусимо гарно підготуватися. Нині кожен козак має перевірити своє стрільно, взуття, вдяганку, самовберігач. Кому що треба – дозволено брати з січових запасів. Додатково беріть набої та все, що боєць може начепити на себе: гранати, ножі, пістолети – що кому до вподоби. Візьміть воду та якусь чайфань, бо шлях очікується неблизький. Далі: кожен, хто поранений, недужий, непевний себе, хто не знайомий з двигунами й не вміє водити повози, хай відійде вбік, бо там я маю покладатися на кожного з вас, як на самого себе. Мушу повести двісті козаків – нас трохи менше, тож так чи інак, а доведеться набрати ще охочих з Січі. Задля ліпшої керованості розділяю курінь на чотири паланки, отаманами яких призначаю козаків Фініка, Голічерево, Дубровицького й… – Полуденок окинув поглядом затихлих побратимів, – Соловія! Часу на підготовку вам чотири години. Після цього збір і готовність вирушити кожної миті, щойно надійде настанова. Чекатимемо нагорі біля повозів і ґончі. Доозброїтись заїдемо на паланку Дебаркадер – там нас дожидає поважніше стріливо! Заради нерозголошення всім, окрім отаманів, залишити глоби та інші засоби зв'язку на Січі, жодному сторонньому про настанову не казати! І нехай Господь буде на нашому боці!
Соловій зрадів двічі, й зовсім не тому, що став отаманом паланки. Гетьманчук тішився, що візьме участь у відповідальному виступі, а на Дебаркадері зустрінеться з Волею. Може, й повоюють пліч-о-пліч!
Крепс
Цього разу пустельний гравець приїхав на Січ не як гість, а майже як господар. Ще б пак – коротко знатися з самим Наказним гетьманом і всією старшиною! Передбачалося, що візит буде виключно діловим, тому комедії з кортежем, почтом і невинноокими феями-супроводжувачками Абу ібн Вегас Крепс Перший не розігрував – приїхав лише вдвох із вірним зброєносцем Флешкою, який відповідав у господаря за торгівлю верблюдами, та й джалабею надів, сказати б, повсякденну, себто китиць, бантів і помпонів було на ній приблизно вдвічі менше, ніж на святковій.
Спускаючись знайомим уже похилим тунелем до гетьманської штаб-квартири та раз-по-раз поступаючись сходами кремезним козакам, які нескінченною вервечкою виносили з підземелля різноманітні короби й клунки, Крепс усміхався сам до себе, міркуючи, що насправді цей спуск є для нього не чим іншим, як стрімким сходженням на вершину могутності й слави.
Поза сумнівом вродженому гравцеві випав джек-пот! Грошей, виручених від проданих за сприяння Гетьмана хаптагаїв, вистачить, аби з тимчасового шатра перенести гральний зал Українського Лас Вегаса до капітальної споруди, над проектом якої працюють уже кращі архітектори не лише Куряви, а й околиць! Дружба з новими очільниками і, схоже, – не лише пустелі, а й тих-таки околиць, гарантує вічному бізнесу гравця таки ж вічне й безхмарне майбутнє, а приємна мовчанка далекого й уже майже примарного Називного лише додає до картини цілковитого тріумфу остаточний жирний мазок.
Звісно, оптимістичне полотно Крепсового майбутнього міг би зіпсувати інший мазок – кривавий і смертельний. Та то лиш у випадку розгрому пустельників урядовими військами, а в це, спостерігаючи за державницькою ґрунтовністю та військовою потугою козаків, гравець відмовлявся вірити все категоричніше й категоричніше.
На жаль, Наказний гетьман Сміх виявився цього разу дуже зайнятим – урвавши тираду Крепса, він лише сухо привітався й передав власника незліченних табунів верблюдів Генеральному осавулу Чую, з яким гравець і мав обговорити технічні деталі перегону хаптагаїв на Материзну, де на товар уже з нетерпінням чекали Крепсові контрагенти.
– Ходімо, знайдемо затишну кімнату та обміркуємо наші справи, – з тихою усмішкою запропонував Чуй. – Ми, бачте, переїжджаємо – "покої" Батька Чуя вже вивезли!
– Ось – здається тут вільний закапелок! – Генеральний осавул прочинив металеві двері в темному кінці коридорчика, він сам, Крепс і Флешка ввійшли до невеличкого приміщення, стіни, а також масивний бетонний тапчан у якому було викладено відразливої блідої барви плиткою.
Сіли на бетон, Флешка видав Чую координати й чисельність табунів, імена та коди зв'язку зі старшими стадниками. Чуй учергове запевнив власника хаптагаїв у безпечності коридорів та в надійності збройного супроводу черід. Виникла деяка спірка стосовно процедури розподілу прибутку.
– Посидьте дві-три хвилинки – я гукну гетьмана й ми вирішимо це питання – воно не принципове! – вкотре усміхнувся Генеральний осавул і відхилив нещільно причинені двері. – А щоб шановний ібн Вегас не подумав, що Батько Чуй намірився шепотітися з гетьманом за його спиною, нехай помічник піде зі мною!
– Дуей! Хоча я вам цілковито довіряю! – на усмішки Чуя просто неможливо було не відповідати усмішками.
Втім Флешка таки вийшов з осавулом, металеві двері зачинилися й несподівано Крепс залишився в кімнаті сам.
Коли збігло три хвилини, він думав, що навіть на умовах Чуя його частки вистачить на спорудження не лише головної зали Лас Вегаса, а й кількох окремих гральних павільйонів. "Доведеться запросити ландшафтного дизайнера, – замріявся гравець, – аби головна вулиця мого міста виглядала приголомшливо!"
За п'ятнадцять хвилин власник майбутньої столиці азарту подумав, що в Наказного гетьмана Нового козацького війська напевно багато клопотів. За півгодини Крепс зауважив, що металеві двері кімнати не мають ручки зсередини – відчинити їх можна лише з коридору. Через п'ятдесят хвилин він уже гатив у ті двері кулаками, а через півтори години – підборами м'якеньких черевиків з верблюжої шкіри.
За три години перебування в бетонному мішку Крепс ридма ридав під іржавими дверима, волав, що в нього клаустрофобія, і що він згоден розділити прибутки від майбутнього ґешефту порівну. Через п'ять годин він заціпеніло мовчав, згадавши, що Січ переїжджає і вирішивши, що його тут просто забудуть, а через вісім годин те, що залишилося від колишнього Абу ібн Вегаса Крепса Першого горілиць лежало в купі власних нечистот і розмовляло з жарівкою за дротяним заборолом під стелею. Темою розмови була природа виникнення пустельних бур та перспектива спорудження в Куряві системи підземних сховищ для переховування в них подорожніх під час згаданих стихійних лих.
Локі
Оснащений могутнім двигуном і малими "некучугурними" колесами, щільно наїжачений стріливом бот сотника Локі мчав Транспустельним шляхом на південь. Світло потужних фар вихоплювало з передранішньої темряви ясно-сіру смугу бетонки, чорні курні перемети, що раз-по-раз силкувалися призупинити нестримний рух бойового повоза з гаража Батька Чуя, кілька разів шугнули зі смуги злобливі зграї пустельних собак – жовті очиці нічних стерв'ятників металися тоді перед самісіньким носом бота, як трасери.
Пряме, мовби прокреслене пострілом Одеське шосе, яке добре вирізнялося в обрамленні чорних кучугур, вражало порожнечею – жодного качі не зустрів Локі на своєму шляху. А минув же ж усього рік, як бурлакуючи серед "вікінгів" батька Хуги, молодий хаптагер бачив тут довжелезні валки ваговозів – розбійники часто виглядали собі жертву для нападу між качі, які відставали від колони, або ризикнули пуститися в Куряву самотиною. Нині ж війна. В ста п'ятдесяти кілометрах від Києва Транспустельний шлях перегороджували дві застави, з боку столиці стояло укріплення урядових військ, а ще за два кілометри – паланка козаків.
Все змінилося за цей рік, і Локі змінився. Його плоть шукали самонавідні кулі стадників і самонавідні ракети щуроголовців. Його тім'я пекло пустельне сонце, а обличчя клював пустельний гриф. Його тисячу разів могли підірвати на міні, розірвати на шмаття теплопакетом, спалити імпульс-дугою, або просто розстріляти. Його могли запроторити в колонію для довічників, або тихцем зарізати в табірному бараці.
У Локі було нуль шансів. Але Локі не лише вижив – у цьому пекельному чорториї він спромігся вибудувати підмурівок для свого майбутнього життя. Довгого, забезпеченого й до дідька щасливого. Життя в мирній Україні після війни. Це принаймні. А можливо, цілком імовірно, що Локі справді житиме в іншій, вимріяній із малечку далекій від пустелі країні – на березі прохолодного озера в обрамленні височенних північних сосен. А що: Локі направду робився всемогутнім!
Він виконав останню настанову Генерального осавула Чуя – впродовж двох тижнів пильнував зі своєю сотнею визначений відтинок фронтової лінії, аби через полишені козаками паланки щуроголовці не посунули нагально в козацький тил. Більше Локі нічиїх настанов не виконуватиме. Досить. Відслужив. Йому обіцяли. Єдине, що залишилося Локі зробити в Куряві – це забрати з далекої приморської паланки свою Волю. Без неї щасливого, забезпеченого й довгого життя в нього не буде. Лише вдвох. "Нехай спершу закінчиться війна!" – повторює зеленоока русявка щоразу, як тільки Локі заводить мову про співжиття. Що ж, сьогодні він приїде на Дебаркадер і скаже: "Гайда – війна закінчилася! Ні? То я часину почекаю!"
Розвиднялося. Локі звернув з Транспустельного шляху і, обережно минаючи попелясті південні кучугури, кинув бота в напрямку недалекого вже Бузького лиману.
Воля
Світало. Останніми днями дівчина вставала до сходу сонця – чомусь на серці було тривожно. Локі то телегукав майже щодня, а це наче щез, від Соловія теж не чулося ніяких вісток. Вчора обізвалася, щоправда, та поділилася новинами мама Лобода: жива-здорова, їхній шпиталь вивели з-під землі на світ, і добре, а то скніли по тих норах, наче пустельні собаки – в козаків і рани довго гоїлись! Батько Пирій теж нівроку – героїчно очолює далеку паланку в Куряві, телегукає рідко, сумує за донею. "Скоро зустрінемось!" – спробувала потішити маму дівчина.
Звідки ж ця тривога? – не розуміла Воля, виходячи зі своєї кімнати при фельдшерській та вловлюючи лагідне ще раннього ранку пустельне тепло. Скрипнули двері господарського блоку, де жили чоловіки – скласти компанію дівчині вийшов осавул:
– Не спиш, ранішнє пташа фламінго?
– Бачу, й ви! – усміхнулася дівчина.
– Стежа підняла – наближається нерозпізнаний бот.