Моргуху й поштівки, щоправда, віддали, але від того не легше. Й не уявляю, чим завинила моя рідня цього разу ? Тільки гасло: ніхто (викреслено), ніщо (викреслено) чим далі більше набирає для мене особистого сенсу. Потятко, на короткочасне побачення їхати не варто. Бо вседно, що псові муха. Не будемо ускладнювати собі життя. Зрештою, homo sapiens привлаштовується і звикає до всього. Єдине, що мене болить — це ви там. Свідомість свого безсилля чимось допомогти та захистити — злостить і дуже. А тутешні клопоти — суєта суєт, не більше. Почуваюся нівроку, так тягти збираюсь й далі. Кажуть, скріпуче дерево довго живе. Отак і я. Ага, коли надсилатимете підрядник до тієї англійської поезії "She" *, сповістіть. Аби я був у курсі наперед. Пишучи листа, якось прагнув тебе потішити, та, здається, нічого не досягнув. Залишилися ми з тобою при винових інтересах (маю на увазі карти, не юриспруденцію).
Цілую тебе міцно. Цілую татка, Мар'янку, дідуся, бабу, Алочку. Твій блудний і вічнореволюційний син.
31/ХП-1975
УРИВОК З ЛИСТА МАТЕРІ
ДО ДЕПУТАТА ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР
АКАДЕМІКА Б.Є.ПАТОНА
Перебування ось вже понад 15 місяців у таборі суворого режиму—занадто багато випробувань для молодої тяжко хворої людини.
Я, мати, прошу Вас, шановний Борисе Євгеновичу, прошу як депутата, пройнятися тією страшною бідою, що випала на долю мого сина. Прошу Вас посприяти і поклопотатися перед Верховною Радою УРСР про помилування мого сина, Марченка Валерія Веніаминовича, який відбув 2 тяжкі роки арешту та роботи у виправно-трудовій колонії суворого режиму.
З надією та пошаною до Вас
Смужаниця Ніна Михайлівна.
м.Київ, 20 червня 1975 року
Депутат Гр-ке СМУЖАНИЦЕ Н.М.
Верховного Совета г.Киев, ул.Щербакова 72/2
Союза ССР кв. 130
Б.Е. ПАТОН
г.Киев, ул.Горького, 69
В связи с Вашим заявлением от 20 июня 1975 года сообщаю, что по установившейся практике вопрос о помиловании Вашего сына может быть рассмотрен по истечении не менее чем половины срока наказания.
Академик (подпись)
24 июля 1975 года
Президиум Гражданке СМУЖАНИЦЕ Н.М.
Верховного Совета СССР г.Киев, ул.Щербакова, Отдел юридический д. 72/2, кв. 130
Москва, Кремль 8 июля 1975 г. 75-3837
Сообщаем, что Ваше ходатайство о помиловании Марченко В.В., поступившее в адрес третьей сесии Верховного Совета СССР девятого созыва, направлено на рассмотрение в Президиум Верховного Совета Украинской ССР с просьбой сообщить Вам о результатах рассмотрения.
Зам. заведующего Отделом (подпись) В.Волков
1975 року Валерій під враженням дій "стукачів" (і не лише в таборі) написав нариси "Суки" та "Моя чарівна леді". В таборі він удосконалювався в публіцистиці, писав нариси про табірні будні, роздум "Чому переклад?", робив переклади з англійської. Спілкуючись, брав інтерв'ю у старих зеків, в основному у бандерівців. Працьовитість незвичайна, та ще в таких умовах! Хотілося встигнути багато сказати, рятував від конфіскації написане, тому мало втрачено. Майже все потрапило "на волю", за кордон.
В час відвідин Валерія, на початку липня, мене мало не забив водій вантажної машини, до якої я напросилася, щоб під'їхати до зони із станції Всесвятська. Хотів пограбувати. Врятувала випадкова поява на дорозі військової машини. Побачення на цей раз дали однодобове (коли як захочуть...). Все те ж саме... Перед зустріччю скандальний, ганебний, принизливий обшук. Знову намагання нагодувати сина на цілий рік. Благала лікаря, щоб прийняв для Валерія ліки, суху шипшину, горобину. В час побачення у шпаринку вікна побачила Івана Світличного, щоб привезти крихту радості Леоніді Павлівні. Син на підйомі, настрій бадьорий — у нього прекрасні друзі, відданість яких можна перевірити лише каторжними умовами. Умовляв без його згоди нічого не
Президія Верховної Ради Президиум Верховного
Української РСР Совета Украинской ССР
Відділ у питаннях Отдел по вопросам
помилування помилования
252019, м.Київ-19, 252019, г.Киев-19,
вул. Кірова, № 5 ул. Кирова, № 5
№ 16591/74
З вересня 1975 р. СМУЖАНИЦЯ Н.М.
Повідомляємо, що клопотання про помилування Вашого сина Марченка В.В., засудженого за антирадянську агітацію і пропаганду, в Президії Верховної Ради УРСР розглянуто і залишено без задоволення, оскільки він, відбуваючи покарання, допускає порушення режиму, норм виробітку не виконує і свого виправлення не довів.
Просимо вплинути на сина.
Зав. відділом (підпис) В.Голик
писати, ні до кого не звертатися, не може простити свою слабкодухість (не без маминої участі) під час слідства в КДБ. — Хіба ти не зрозуміла, що ми живемо в позаправовій державі? А я все ж писала...
Мати
ЗНАЙОМТЕСЬ: БАНДЕРІВЕЦЬ
Замість передмови, я хотів би запитувати документ, який переконливо свідчить, що права людини в СРСР не лише здійснюються, але й охороняються.
Виписки з вироку: Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік 12 листопада 1954 року, воєнний трибунал Прикарпатської воєнної округи на закритому судовому засіданні в м.Станиславові, в складі предсідника підполковника юстиції Яшина, народних засідателів сотників Свиридова і Лакенка, секретар сотник Ващенко, без участи сторонніх розглядав справу за обвинуваченням: Басара-ба Дмитра Павловича на підставі ст. 54-1а КК УРСР на 25 років ув'язнення у виправнотрудових таборах з позбавленням прав...
Відписка вірна. 12.ХІ. 54 р.
Я веду розмову з Дмитром Басарабом. В послужбовому списку цього сивого 56-річного чоловіка 7 років партизанки та підпілля, 23 — концтаборів, 31 — як востаннє бачив рідну домівку. Моє перше питання з розряду: як дійшов до життя такого?
— Через непередбачливість, — відповідає криво всміхаючись. Слід було б чекати, доки ХХ з'їзд засудить свої помилки, а я одразу радянську владу за грудки хапав. Тата енкаведисти забрали наприкінці 1939 року. Маму і 5 сестер —тоді ж на Сибір. Я з братом мусили втікати за кордон. Виявилося, що в світі існує така штука, як клясова боротьба, і ми — виразники ідей ворожої кляси. Коли раніше дивився на свого малописьменного батька, й на думку не спадало, що він може бути чиїмсь недругом. Заповідав молитися, шанувати маму, батьківщину та землю, що нас годує. Вчив вирощувати хліб. А таки мав заздрісників — розстріляли, а я й досі не знаю місця його поховання. Десять років старцювала на засланні мама з малими дітьми. Жили в державі, де день і ніч співається про щастя; їли те, чого українцям не випадало їсти за всю писану й неписану історію. Старша сестра влаштувалася на фабриці, де видавали на обід миску зупи, зумисне відтягала їсти до кінця робочого дня, щоб прибігши додому виблювати все, погодувати тим родину. Хто дасть мені відповідь, у чому їхня провина?
Шукав рятунку за кордоном і мій брат. Перехід через Сян день у день забирав життя двох, трьох, сімох українців. Хто мав нещастя бути мислителем-українцем, кому не поталанило з соціяльним походженням, врешті ж випало стати щасливими будівниками комунізму. А кидалися люди під кулі, оплачуючи життям волю, бо не мали її на землі. Братові поталанило — більшовицька куля не влучила, видобувся з ріки мокрий, але радий, і потрапив просто, в руки фашистів. Повели до комендатури. Втікачів за домовленістю передавали назад в СРСР. Два бандитські уряди уклали "законну" угоду: Україна як географічне поняття — так, як народ — ні. Двоє німців конвоювали його до Совєтського раю, туди, де справджуються усі мрії. На мості вже чекали прикордонники, "парни с открытыми русскими лицами", і він побіг знову. Скочив у бік, кущами пробиваючись до лісу. По ньому стріляли і ті, і ті — обидві "дружественные страны", але марно. Взагалі доля берегла нашу родину. Після війни ще всі живі, окрім невідомо де та за віщо вбитого батька. Одним ми відбулися. А от решті краян...
— 1945 року ви мали нагоду залишитися у Німеччині, що спонукало вас замінити безтурботне життя заможного бюргера на повне небезпек життя вояка УПА?
— Свідомість того, що там, далеко на Сході, наші люди гинуть за Україну...
— На що розраховували й чи не була боротьба проти російського уряду справою від початків приреченою на невдачу?
— Мені не раз доводилося чути подібні сумніви, як з боку чужинців, так, на жаль, і від власних українців. Гадаю, що в хвилині, коли на карту поставлено питання: бути чи не бути нації? — аптечні виважування розрахунків недоцільні. Ми не мали права датися зліквідувати себе без опору. Покорою загарбника не задобриш. А чим винагородили ту братію, яка "мовчить, витріщивши очі", ми бачили з недавніх подій на Східній Україні. І хай нас було сотні тисяч в УПА супроти декілька мільйонів армії більшовиків, ми билися, твердо переконані, що зламаємо хребет Москві.
— Чи пахне тут звичайним фанатизмом?
— Я не вельми добре знаюся на історії (я не політик і навіть не член ОУН), але доля всіх, навіть наймогутніших імперій єдина — скін. При цьому неминучі жертви, якими українці й заплатили за доконання історичної справедливости. Ця істина живила мій дух усі довгі роки боротьби й полону. Піддавати ж її сумніву зараз не маю підстав...
Слава Україні!
Січень, 1976р., Урал
КЛОПОТИ З РЕДАГУВАННЯМ
Влаштовуючись до "Літературної України", я перебував у полоні тих самих ілюзій щодо можливости підвищення естетичних вимог, урізноманітнення тематики, повернення від провінційности до загально-важливих проблем. У відділі інформації, де працював перший час, я познайомився з тим, що можна писати, і чого ні. Наприклад, моя фраза з замітки про літературний вечір, що "Микита Шумило говорив про необхідність захищати і розвивати рідну мову", після виправлень перетворилася на"говорив про необхідність плекати красу і милозвучність української мови". З інформації про зустріч СПУ з істориками АН УРСР зник перелік останніх археологічних знахідок, які засвідчували ознаки міста та його український характер на території Києва в У ст.н.е. Тодішній заступник головного редактора Воложенінов мотивував викреслення гіпотетичністю згаданих тверджень. У повідомленнях із засідань правління СПУ не практикувалось конкретизувати. Їхній зміст належало висвітлювати в якнайбільш розпливчастих висловах.
Причому, ніхто мені так прямо не наказував. Але після начорно покресленого матеріалу й зауважень щодо неправильности написаного треба було бути дурнем, щоб не розуміти, чого вимагає начальство.
Цифри майже повсюди залишалися такі, як "у 5 разів більше", або "мільйони примірників у наступній п'ятирічці".