У творі зустрічаємо багато свіжих оригінальних образів, метафор, мистецьких засобів, що підносять роман до мистецької зрілости.
Та влада не подарувала Багряному критики та українського патріотизму в цьому творі, дарма що він був спрямований проти царя та його політики. 1931 р. в журналі "Критика" за жовтень місяць з'являється стаття довіреного партійного критика О. Правдюка під назвою "Куркульськкм шляхом", де в жорстокий спосіб скритиковано всю творчість Івана Багряного.
О. Правдюк писав:
Соціялістичиий наступ несе загибель куркулеві. Тому вій скиглить і оскиряється одночасно. Куркуль лютує} нахабніє і, часом забуваючи про обережність, одверто з обрі-зом іде захищати себе. Такий своїм характером є виступ Багряного в його "Аве Марії". Поет наважився рішуче виступити проти радянського суспільства... Багряний — хоче чи
не хоче — перегукується тут з Малаиюком*. Далі О. Правдюк писав:
Своїм виступом в "Аве Марії" Багряний довів, що він не тільки не мириться з радянською дійсністю, а й має намір боротися проти неї, змінити її. Ця сама тенденція вельми виразно відбивається і в "Скельці". Багряний у всіх історичних процесах 17-18 сторіччя бачить лише одне: національне поневолення України...
Закінчуючи свою погромну статтю, Правдюк каже:
"Скелька" Багряного свідчить, що він не зробив повороту і не зійшов з старих позицій клясововорожих пролета-ріятові. Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким.
Зрозуміла річ, що після такої рецензії чи статті, написаної за дорученням "згори", авторові "Скельки" недовго довелося залишатися на волі. Він зрідка ще появляється в столиці, шукає заробітку в перекладах, але й ті, що його досі підтримували, працюючи в окремих редакціях чи видавництвах, поволі зникають під тиском початого розгрому українського культурного фронту.
В середині 1932 р. Багряний подає до в-ва "Література і Мистецтво" свій новий прозовий роман "Мариво", але його посилають на рецензію не куди-небудь, а до ЦК партії, звідки твір повертається з негативною рецензією Барана, який знову закидав авторові різні ідеологічні збочення. Рецензія настільки була безнадійно гостра, що авторові не дали навіть копії, що дуже рідко траплялось. Мені пощастило дістати і, щоб ніхто не знав, я дав йому копію тієї рецензії, про що Багряний згадував у розмові зі мною в Німеччині.
Бачачи таке упереджене ставлення до нього, автор хотів змінити ще назву твору і, за умовою зі мною, вислати його з якогось іншого міста чи залізничої станції, подавши фіктивну адресу і змінивши прізвище. Це б поліпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь іншому звичайному рецензентові, а не до ЦК. Але НКВД скоро арештує Багряного і висилає на п'ять років на Далекий Схід. Арешт відбувся на вулиці. Багряний ішов на Москалівку до знайомих дівчат. На розі Сумської вулиці і Шпитального провулка до нього підійшов аґент НКВД в цивільному і, не дивлячись у вічі, наказав іти за ним.
— Когда встретите знакомых и будут спрашивать, говорите "Иду на прогулку".
Справді, незабаром, мов умисне, назустріч Багряному ішли два письменники. Це були Валер'ян Поліщук та Олекса Слісаренко.
— А, Іване, куди мандруєш? — озвалися вони майже разом, не знаючи, що за кілька кроків від нього іде аґент НКВД, який його затримав.
— На прогулянку, — сказав Багряний, криво посміхнувшись і непомітно показавши пальцем на енкаведиста.
Поліщук відразу зрозумів і, засміявшись, сказав: "А, до фабрики-кухні". Всі письменники добре знали цей термін, бо в НКВД робили ворогами, кого хотіли без всяких підстав, тобто "пекли" різноманітні вироки й провини.
Під час арешту в Багряного забрали всі рукописи, зокрема роман "Мариво", "Золотий бумеранґ", поему "Маруся Бо-гуславка", роман "Марко Когут" та інші.
На допиті слідчий Герсонський поставив перед Багряним руба: "Або доля поета Чупринки (його розстріляно 1921 р. за участь у боротьбі проти рад. влади), або доля Тичини".
— Ще невідомо, яка буде доля Тичини, — відповів Багряний.
Під час допиту Багряний весь час відповідав українською мовою, а Герсонський говорив російською. Це дратувало слідчого, і він нарешті, не витримав, крикнувши:
— Не говорите со мной на этом собачьем языке! Это вам не петлюровская организация!
Багряний запротестував і відмовився відповідати, назвавши слідчого контрреволюціонером. Прийшов інший слідчий, який говорив уже українською мовою. Йому Багряний пояснив, в чому справа. Герсонський теж став говорити ламаною українською мовою. Пізніше викликали Багряного на трійку. Якось прокурор запитав: "Що б ви зробили такому злочинцеві, як ви, коли б ви самі були на нашому місці?"
— Я б розстріляв, — відповів поет.
— Ну, що ви, так суворо?
— Та тому, що коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або випустіть, або розстріляйте...
Слідчі засміялись.
Діставши за вироком 5 років заслання, Багряний перебував на Далекому Сході, де було багато українців. 1936 р. він втікає з-під опіки НКВД і переховується між своїми людьми в Буреїнському та Сучанському районах. 1938 р. він осмілюється приїхати додому, але на четвертий день його заарештовують й ув'язнюють. Він знову просидів два роки й чотири місяці, аж до приходу німців.
Під час німецької окупації спершу він бере участь у місцевій охтирській газеті, зрідка містить статті у харківській газеті "Нова Україна" під псевдонімом "Сорок сорок", але, побачивши політику нового окупанта, припиняє працю в газетах. Заробляє в місцевому театрі, малюючи декорації та завісу, пише сатиричну п'єсу "Генерал", яку хотів поставити в Харківському драматичному театрі, але директор В. Кри-вуцький, боячись німців, не взяв її до постави.
У 1943 р. зустрічаю Івана Багряного у Львові. Це була велика несподіванка. Обидва ми дуже зраділи. А коли він довідався, що я привіз із собою і його дві заборонені книжки — поему "Аве Марія" та віршований роман "Скелька", які він подарував мені ще в 1931 р., то його радість була подвійна. Позичивши у мене "Аве Марію" на тиждень для проф. В. Мі-яковського, який заніс деякі деталі до своїх бібліографічних нотаток, Іван Павлович повернув мені з доданим написом "Вірному й перевіреному другові Дмитрові від автора".
Тут у Львові, Багряний пише свої "Тигролови", здобуваючи разом з Т. Осьмачкою на літературному конкурсі першу нагороду. Осьмачка дістав її за повість "Старший боярин".
Романом "Тигролови", що спершу вийшов у серії "Вечірня година" під назвою "Звіролови", у значно скороченому вигляді, письменник приніс у літературу нову тематику і нову майстерність. Він показав тут, що він не тільки майстерний поет, а і прозаїк. Твір змальовує втечу з поїзду й життя в тайзі українського в'язня Григорія Многогрішного, його блукання по хащах Уссурійського краю, полювання на тигрів, на оленів, випадкову зустріч з місцевою дівчиною-укра-їнкою, романтичні взаємини та різні пригоди.
Цей роман виходить двома виданнями українською мовою в Західній Німеччині — 1947 р. та 1955. Працюючи в той час в Ново-Ульмівській гімназії та частково літробітником в редакції "Українських вістей", я почав листуватися з Вол. Винниченком. В листі я згадав, що свого часу я висилав йому авторські примірники з в-ва в Харкові. Він охоче відгукнувся, приславши мені на пам'ятку дещо з своїх творів. Довідавшись про моє листування, І. Багряний дав мені свій щойно виданий роман "Тигролови", попросивши вислати Винниченкові. Через деякий час я дістав відповідь, в якій письменник писав: "... Я читав Багряного тільки "Тигролови" і вважаю, що Багряний може виробитись на серйозного й дуже цінного письменника. Я не знаю, чи відповідає мистецькій дійсності обстановка фізична й психічна героїв його романа, але можу сказати, що він не може пройти безслідно у психіці читача. Деякі сцени врізаються в пам'ять. Буду щиро радий, коли він мені напише, і ми зможемо нав'язати ближчі відносини. В. Вииниченко, Маз. "Закуток".
По одержанні відповіді Іван Багряний дав вибрані поезії "Золотий бумеранґ", і я вислав. На книжці І. Б. написав: "Великому українському письменникові, з книжками якого під рукою я входив у життя, Володимирові Винниченкові на знак глибокої пошани і вдячности. Автор. 1.1. 1948, І. Багряний".
Цей відгук про "Тигролови" письменника, що прочитав лише перший прозовий твір Багряного, дуже вимовний.
У 1961 і в 1963 роках роман виходить двома окремими накладами німецькою мовою в Австрії з рекомендацією критики як найкращий твір для молоді.
Коли роман "Тигролови" вийшов англійською мовою у трьох в-вах — а саме у "Сен Мартін Прес" в Америці, а ще раніше у в-ві "Мекмілен" в Лондоні та "Бернса" в Канаді, — один з найбільших і найважливіших часописів Америки
"Нью Йорк Гералд Трібюн" помістив 10 лютого 1957 р. на першому місці літературних оглядів ґрунтовну рецензію, яку написав американський письменник і професор Мілмсь-кого університету Вальтер Гавікгорст під наголовком "Хвилююча повість про політичного' втікача". Він писав: "...це
безпосередня і захоплююча повість про життя поміж небезпекою, сваволею і смертю. Спеціяльне досягнення цієї повісти, — пише далі професор, — є в її поєднанні ідилічного, сумного і похмурого... Ця гарно висловлена й захоплююча повість пригод у той же час є захоплюючою повістю про досягнення політичної свободи..." і закінчує словами: "Це повість лицарства і хоробрости, несподівана у нашій незугарній літературі".
До речі цей твір був двічі перевиданий українською мовою у вільному світі і весь випроданий.
Ще живучи у Львові, І. Багряний нав'язує зв'язки з українським підпіллям, пише для упівців пісні, а пізніше виїжджає на Волинь і в Карпати в розташування УПА. Пише статті, малюс плякати, працює у відділі пропаганди. Також бере участь у перших зборах Української Головної Визвольної Ради в Чехословаччині. З наближенням фронту наш письменник переїжджає до Австрії, а потім до Західньої Німеччини, де разом з іншими письменниками створює літературну організацію МУР (Мистецький Український Рух).
В Німеччині, не зважаючи на несприятливі таборові умови, Багряний розгортає активну літературно-видавничу діяльність, організовує видання газети "Українські вісті".