Отверзаючий Браму – поможи мені!" Щосили загрібаючи, звиваючись, як муха в окропі, поволі наближався втікач до другого острівця.
Тремтячи від жаху, що ось-ось його засмокче мулиста жижа, він усе ж доплив до острова і виліз на похилий берег.
Лежав і дивився на схід – обрій наче починав світлішати, а вранішня зірка ще іскрилась дорогоцінним діамантом на глибокому темно-синьому запиналі небесної бані..
"Читатимуть вони першу молитву? Вони дервіші. Читатимуть, і буде ця молитва довга, ніж у звичайних людей?.. Та вони таки й хашашини єретики… Не молитимуться! Їм дозволяється порушувати всі заборони… Вони прокидаються ось тепер, ось зараз! Вип'ють свого моканського зілля, а може, вина, і припливуть сюди! Від Абу Амара не втекти по воді, ні по берегу… Вставай, Алі!" –наказав сам собі хлопець і звівся навкарачки.
Постояв трохи, а тоді підвівся на повен зріст і, хитаючись та затинаючись, перебіг острівець.
Тепер острів мандейця було добре видно – він підносився над смоляною водою рівними зрізами берегів. Дніло.
Алі роздивився, що острів звіздаря укріплений палями. Палі обплетені лозою і перев'язані пучками очерету. В деяких місцях кущі, зарості трави нависають над рукотворним урвищем.
"О! – Вигукнув подумки Алі.– Отут я й сховаюсь. Сходитиме сонце, почнеться приплив – піддметься вода – отут я й пересиджу, мов під дашком!"
Відплив скінчився, і вода між островами затихла нерухомо – наче розплавлений бітум.
Блискуча поверхня віддзеркалювала гаснучі зорі та світліюче небо.
Цей канал Алі подолав без усяких перешкод і труднощів і виліз по хворостинах, мов по драбині, на острів свого рятівника.
Він кинувся до плетеної хижі. Захопив свою їжу, одяг та стріли.
Алі давився фініками, перебігаючи по острівцю. Ковтав не пережований наїдок і все придивлявся, де б сховатись. Зрештою вибрав місце – трава невисока, та й западина в стіні берега найглибша. Навіть приступець є, щоб просто під коріння трави запхати свої гаразди.
"Мене вони шукатимуть у най густіших кущах, а тут зовсім рівне місце. А якщо раптом звіздар припливе? І вони йому влаштують засідку?! Як його попередити? – замислився Алі, та нараз вдарив себе по лобі кулаком:– Пущу добрий дим!"
Він попорпався в корзині, віднайшов два кремені і порожній горіх із трутом всередині. Це був дарунок одного його приятеля з багдадського суку.
Точні удари камінців. Бризки оранжевих іскор. І трут у відкритій шкаралупі горіха зажеврів червоним вогником.
Що-що, а зробити вогнище – зі сміття, кізяків, кісточок, шкаралущі –Алі вмів краще, ніж будь-хто із дорослих.
Він спочатку розклав невеличке вогнище в ямі і поклав таке паливо, щоб і вогник був малий, і диму щоб майже не давав.
По тому заліз на вербу і влаштував серед віття вогнище з хитрістю. Воно мало тільки тоді запалати на повну силу, коли зітліють усі смужки тканини –на які він розрізав ганчірку з хижі.
"Як для них мандеєць ворожбит, от їм і буде ворожба!"
Алі аж засміявся вголос і почав злазити на землю. Він спустився, став на повен зріст біля стовбура, і його не було видно із-за плакучого віття. Проте ховатись тут не міг-знав, що Абу Амар і мельник зразу ж кинуться до цих верб плакучих.
Алі присів, а потім плазом поповз до своєї схованки. Причаївся в ній зарання і почав з насолодою їсти припаси, даровані йому мандейцем, зовсім забувши про пересторогу мандейця заощаджувати їжу.
Ось в далині протоки, на самісінькім обрії з'явився човен з двома людьми.
Наче хтось начаклував – саме в цю мить з-за обрію вибухнуло золотим сяйвом сонце.
"Сонце сліпить їм очі! Зараз піде дим і буде знак мандейцю, що трапилося щось. Вони ж подумають, що Абу Амар не помилився і я сиджу й варю собі бургуль!"
Алі змією виліз на берег із схованки і навалив на вогонь заготовані фінікові кісточки з хижі, хворостини. Згори кинув уламки старої корзини і завалив усе купою трави,
Потім заліз у воду і вже з води піднявся в схованку та причаївся, наче миша.
Лише висунув трохи голову, щоб споглядати протоку, по якій наближався човен. Озирнувся – димок тонкою цівкою піднімався десь наче з трави. Вище Алі не міг підняти голову – його б побачили.
Повернувся лицем до протоки.
Човен гнала вправна рука – він різав гострим носом важке плесо води.
Алі відчув, як вода починає наче оживати, дихати там глибоко внизу, може, ліктях у шести під його схованкою. Він знов подивився із захопленням – знання мандейця справжні: сьогодні справді великий відплив. Але який тоді буде приплив? Чи не заллє схованку? Тоді як?! А ніяк! Випірне із схованки, а від них він втече – хто ж краще за нього пірнав по всьому їхньому березі Тігру? Не треба так уже боятися цього людожера! Треба вірити мандейцеві – у нього є зірка-захисниця! Алі обернувся – з-за кущів трави починали підійматись кілька тонких пасм диму.
Човен наближався.
На демені мельник загрібав округлим веслом-правилкою. Вдягнений він був як звичайний ремісник-короткі штани, груба сорочка, підперезана мотузкою, на голові вбога пов'язка. Абу Амар же мав вигляд матроса-гуляки – червоні широкі шаровари, шкірянка без рукавів, короткий плащ і чалма, вільний кінець якої щільно огортав його засмагле лице. Якби Алі не знав так добре Абу Амара, то він і не впізнав би його.
Озирнувся ще раз – дим наче перестав іти вгору, тільки сльозилась юга над травою, склилось повітря. "Ага! – злісно зрадів Алі.– От зараз-зараз попередимо! Під травою все підгоріло! Ану, ану! Подивимось, що ви проспіваєте, людожери!" Алі аж скреготнув зубами.
Та, звичайно, його переслідувачі цього не почули.
Вони пливли вздовж берега, шукаючи, де б пристати. Та ще вода не піднялася так високо, щоб можна було з човна вільно переступити на берег.
Тому вони і спинили човна біля плакучих верб. "О Аллах! Заклинаю тебе і благаю – тільки нехай вони не помітять зараз вогнище не вербі!" – волав подумки хлопець.
Весляр вхопився за коріння верби і наблизив човна під самісіньку стіну берега. Абу Амар, не говорячи й слова, спритно вчепився рукою за віття, поставив ногу на ліве плече мельника і, підтягшись за віття, видряпався на берег.
Він нахилився і сказав униз мельникові:
Ти поки почекай, може, я сам впораюсь.
Алі в останній раз обернувся до вогнища – воно починало клубочитись білим густим димом, і вранішні промені сонця зафарбували його легкою рожевістю, мов розмита водою кров.
Дим зводився угору пухким стовпом. Чаділи й тріскотіли запліснявілі фінікові кісточки.
Алі зі своєї схованки чув як загупали кроки Абу Амара. Він біг до вогнища.
Над каналом народжувався чи то легкий туман, чи то юга розповзалася. Все заколивалось і в повітрі, і у відбитті рухливих вод.
Вуха Алі вловлювали два небезпечних шуми. Знизу все сильніше наступала вируюча вода, а по острівцю зовсім поруч тупав і тупав швидкими кроками Абу Амар.
Прокляття на голову шмаркача! Диви, що він влаштував – розклав багаття на вербі! – лютував голос Абу Амара. Я зараз скину вогонь і відшукаю малого падлюку!
Брате! Не верзи дурниць – на вербу ти не вилізеш – там віття тонке! А димовище на вербі – то він комусь знак лишив.
Брате! Я струшу той знак у воду!
Не час змагатись із малюком. Він дав знак і десь зараз поруч у засідці сидить і підглядає… Або десь тікає протоками.
– Побоїться. Він знає, що сюди запливають акули і крокодили! – не згодився Абу Амар. Потім вони щось тихо сказали один одному, Абу Амар опустився в човна, і вони швидко відпливли вузькою протокою.
А хлопець лишився ще на кілька годин у своєму схроні, поки зрештою наважився виповзти з укриття і переплисти на сусідній острів, де було кілька старих височенних верб. Тут він розіклав на траві, в затишному місці, одіж, наїдки і зброю, тобто стріли. І перш за все виготовив футляр для стріл –здер із товстої зеленої гілки кору. Якраз по довжині стріл і по рубцю прошив тоненькою обдертою лозинкою, а дно приладнав із шматка очеретяної товстішої трубки. Всі стріли легко ввійшли до саморобного сагайдака.
Сонце злетіло до самого зеніту і пекло його перемерзле за ніч і перемокле у воді тіло. Він розіклав на товстих гілках свої вбогі лахи, щоб добре їх підсушити.
Наїдок весь змішався, перекис і починав пахнути не зовсім смачно. Тому Алі вирішив усе пошвидше з'їсти, поки не зіпсувалося зовсім. Він прикрив голову й плечі підсохлою сорочкою і вже над силу доїдав свої прокислі родзинки, розмоклі коржики та слизькі колобки буйволячого сиру, ще вчора твердого – претвердого. Зробивши кілька ковтків, не забував підвестися на своєму сідалі, щоб обдивитися на всі боки – чи нема де якої небезпеки?
Та все ж він прогавив найголовніше за цей день. А побачивши – ледь утримався на своєму сідалі.
Згори, при повній воді, з протоки до каналу просувалась велика таріда , прикрита згори здоровенною халабудою з пальмового листя. Вона занурилася своїми чорними боками по самий край у воду. Біля бортів притулились люди в чорних плащах болотних арабів. Напружуючись із усіх сил, занурюючи жердини майже з верхом у зводу, вони проштовхували лодію до того каналу, в якому ледь не втопився Алі.
Алі страшно стало, що зараз лодія – сумарійя застрягне на мілині, і що ж тоді робитимуть?
І тут він забув про всяку обережність і заволав з височини свого сідала на величезній вербі:
— Правовірні! Обережно! Там обмілини і багна по горло! Правте он туди, туди!!!
Він видерся ще вище, щоб його бачили, і показував рукою, куди треба правити.
З таріди закричали йому, зразу ж його почувши, бо на судні все робилося тихо, без галасу:
— Не дури нас – там он як вузько!
— Ширша протока – пастка! Підождіть, зараз вам покажу!
Алі прихопив свої речі, вже сухі лахи і пожбурнув у густу соковиту траву. А сам, розгойдавшись на гілці, стрибнув у воду – він знав, що там, під вербами, добра глибина.
Випірнув і поплив назустріч таріді.
За хвилю Алі тримався за борт дивної цієї таріди.
— Дайте мені жердину – я покажу.
Бородаті задубілі обличчя нахилилися до нього. Дивились усі пильно, суворо.
— Обдуриш – на хресті розіпну і кишки на шию намотаю! – пообіцяв могутньої статури молодик. Він простягнув Алі жердину, може, на ліктів дев'ять – десять.
Алі вільно поплив з нею до небезпечного каналу. Трохи далі від гирла поставив жердину сторчма і почав її тиснути вглиб всією вагою тіла.