Ні, не раб, а справжній єгиптянин Алі. Здоровенний, ціла гора м'язів, але такий рухливий, ну, просто диво! Ми з ним заприятелювали. Тому, коли ми вдруге попливли до Єгипту, Алі повів мене в пустелю. Щоб подивитись, як викопують дорогоцінні мумії. І якщо пощастить — самим дістати добру мумію.
— Батьку! Що воно за мумія?
— То, синку, найсильніші ліки.
В землі єгипетській простої землі немає. А все або в пісок, або в камінь. У кам'яних горах видовбані глибокі-глибокі льохи. І в тих глибоких льохах у давнину, у сиві часи, ховали небіжчиків. Тільки вони ані гнили, ані їх хробаки не їли. А вони всихали і покривались земляною смолою!!!
Тепер ту цілющу смолу з кісток зішкрябують і вживають від усіх-усіх хвороб. Але люди заради монет не можуть жити без шахрайства і підлоти! На один слоїк справжньої мумії з-під землі чортові купці продають сто слоїків підробної мумії! Звичайної смаженої мертвячини! Я сам бачив, з чого роблять таку мумію… Присягаюсь! То було того разу, коли Алі дав хабаря шейхові грабарів-грабіжників. І нас пропустили в селище грабарів. Шейх дозволив нам поклоупатись в одній підземній кам'яній могилі. Ахмад лишився нагорі, приглядав за віслюками і водою, а ми спустились у кам'яний глибокий колодязь. От де було, як у казці! Всі кам'яні стіни помальовані і порізьблені. І чого там тільки нема: і леви тобі, і мавпи, і барани, і шакали, і бугаї, і собаки. І люди, всякі люди! Навіть були дівчата голі.
Тільки не чорні, а брунатні. Такі, як дівчата з племені чаклунів…
Ми з велетнем Алі виламали шмат брили. Залізли до склепу і витягли справжню мумію. І смола на ній була справжня. Всі-всі полотняні стрічки, якими вона була обвинута, геть були просякнуті смолою. І пахла та смола чистим тобі ладаном. Коли ми її витягали з помальованої дерев'яної труни, то квітки льону, що були в труні, геть розсипались на порох.
Ми з Алі вирішили закрити хід, що ми проламали, щоб інші не помітили. І коли ми завалювали камінням нашу таємницю, під останнім каменем виявилась змія. Вона і хапонула Алі за правий мізинець. Алі як зареве: "Рубай! Рубай!!!" і притис руку до стіни. Я рубонув і палець чорт зна куди відлетів. А мій тесак геть пощербився.
— А змія?!
— Змія? Щезла кудись серед каміння…
Ну, вилізли ми нагору і витягли мумію. Я кажу, що треба упоратись із раною. Та Алі неретяг ременем кисть руки і почав роз'єднувати по суглобах мумію. Тут, як шакал, на чужу здобич примчав шейх грабарів. І нахабно здер з небіжчиці золоті сережки із червоними самоцвітами. Золоте намисто і золоті перстені з пальців! Тільки тоді, коли ми склали в кошіль всі частини тіла небіжчиці, ми подались у саме злодійське село. Воно було під землею. А на горі купи різного каміння — від кулака до цілих скель! І скрізь між тими горами каміння горіли жаровні. А над жаровнями на залізних решітках поволі підсмажувались свіжі небіжчики. Все або раби, або жебраки, або іноземці-заброди. З деяких жаровень, як кажуть гішпанці, "камадеро", вже знімали "готові" мумії і віддавали замовникам — торгівцям всякими ліками. І ті відрахували грабарям дзвінку монету…
— Батьку! Невже люди не знають, що їх дурять?!! Що вони ковтають людську смаженину?!!
— Тямущі мандрівники скільки разів застерігали! Та хто їх послухає?!
Коли людина важко хвора, вона тільки й хоче, що вилікуватись! Чим завгодно і за яку завгодно ціну… Та давай, слухай мене, бо багато ще всього треба тобі розповісти…
Все село живе під землею у кам'яних кімнатах. Ті кімнати колись були склепами. І в них у золотих трунах лежали мумії. Золоті труни — так єгиптяни оповідали — халіфи ще вкрали, мумії потовкли і продали. А деревом із тих могил грабарі ще й сьогодні домашні свої жаровні заправляють! Сам бачив: горить старе дерево, мов вугілля, а запах ладану! нам шейхграбар на такім дереві запарював каву.
Так от, ми з Алі єгиптянином подружились. Він мені вірив більше, ніж своїм друзякамбусурманам, і один раз взяв мене з собою в похід по самоцвіти. Там у "гипті на тому Чермному морі, що через нього юдеї тікали від єгипетського царя, були острови. Ні травички, ні комахи ні птахи — мертві острівці. Але скрізь лежать круглі чорні камені, такі, наче великі кінські кізяки. Та якщо обережно розбити той чорний кремінь, то всередині, як ото зерня в горісі, є зелений камінь. Ну як справжній смарагд!
— Як ваш, Батьку, хрест?
— Молодець, козацька ти голово! З такого ото каменю і мій хрестик.
Алі казав, що він до мене кілька років шукав собі товаришів, щоб на мертвий острів дістатись. Та всі боялись, бо там страшні рифи…
— Такі змії чи що?
— Ні. Забори у воді із гострого каміння. Під водою стирчить і пробиває днище і човнів і кораблів. Всі боялись, а я згодився. Бо мені було цікаво. А нашого Ахмада з нами не було. Катерина навмисне так підлаштувала, щоб він із своїм батьком поплив у Царгород.
Острів ми швидко знайшли в морі — Алі знав дороговкази і прикмети.
Справді, на острові була спека, мов у пеклі! Каміння чорне, пісок сірий, темний. І скрізь людські кістяки і черепи голів. Рифи ми обминули без особливої напруги. Та не знали, що там сильні течії, і вода сильно то підіймається, то спадає. Спочатку ми стереглись, а далі захопились пошуками доброго каміння. Бо не у всіх кулях всередині були зелені зернята. А як схаменулись, то побачили: човен підняло водою і несе в море на рифи!!! Не доженемо човна своєчасно — смерть. Кинулись у воду і на мить не вагались, чи є там акули і морські отруйні гадюки!
Наздогнали човен вже на самих рифах! Течія тягне, крутить, хитає з боку на бік, з корми на носа. Як залазив Алі в човна, то човен кресонуло об гостре каміння. І Алі лівий мізинець розтрощило! Уявляєш: на обох руках по чотири пальці?! Та Алі сміється: "Мої чотири пальці сильніші чужих десятьох". І його правда. Він був найсильнішим із усіх людей, кого я знав. — І за вас сильніший, Батьку?
— Нема що й рівняти. Брав скакуна на плечі і переносив із човна на берег!
— Невже такі люди бувають?
— Всякі люди бувають…
— Слухай, синку, далі. Та запам'ятовуй. Зібрались ми в лавці у Чорної Чаклунки і почали раду радити. Вирішили, що, крім срібла та злата, треба в дорогу взяти самоцвіти, бо їх легше сховати. Але в чужій стороні все може трапитись. І в'язниця, і обшук, і стражі панські і лісові розбійники. Дорога далека, дуже, дуже далека. І як так бути при багатствах, і щоб їх ніхто не знайшов? Тоді моя Чорна Відьма каже: "Кілька круглих самоцвітів я можу зашити йому під шкіру". Катерина подумала і зауважила: "Стражі та монахи догола роздягають і скрізь заглядають. Шрами одразу побачать. І я це знаю, і ти, сестро, знаєш". Чорна моя відьма їй: "Сестро! Я там зашию, що шрами будуть ніби складочки". "Добре, — сказала їй Катерина, — найкращі чотири самоцвіти я тобі дам!". А там мені каже: "А ти, вояче, витерпиш, як зашиватиме?". Чорна моя каже Катерині: "Дам йому зілля, і він нічого не почує! Треба тільки дочекатись молодика. Тоді рана менше кровить…" — Батьку, Батьку! ви дуже боялись?
— Боявся. Знаєш, у бою в тобі така гарячка у душі, що ти нічого не відчуваєш. А так просто, коли не б'єшся і ніщо не болить, лягти під ножа… Мулько на душі… Та краще слухай, що було далі.
Тиждень перед молодиком я пив зілля, від якого кров швидше гусне. Потім вранці потайки прийшла моя Чорна Чародійка до Катерини. Ніби Катерину жіноча неміч мучає. А Чорну багато бабів магрибінських до себе кликали, щоб вона їх полікувала, або до неї ходили по зілля. Від Катерининих жіночих покоїв Чорна піднялась на дах. Там була як вежа зроблена. Колись її побудували, щоб голуб'ятня була. Але чомусь так і не поселили там голубів. Напоїла мене моя Чародійка своїм хитрим зіллям. Та взяла, поки я ще був тверезий, заходилась мені волосся голити під пахвами, на грудях, коло прутня. Потім гострим малесеньким таким лезком надрізала на грудях, під пахвами, коло прутня. Приклала туди якесь мастило. Запекло, а тоді враз відпустило. Я питаю: "Коли далі різатимеш і камінці зашиватимеш?". Вона мені, сміючись, відказує: "Я вже зашила". Я тоді хотів підвестися. Та не можу й поворухнути ні ногами, ні руками. Наче пов'язаний. Підвів голову — справді, ременями до дерев'яних кілків у стінах прив'язаний. Пити хочеться страшенно. Почав я потихеньку гукати. Ніхто не відгукується.
Скільки сил вистачило голову звести — звів і побачив: під стіною стоять мідні і полив'яні глеки, якась коробка, малесенькі чарочки глиняні. Моє тіло накрито простирадлом під саме горло. І хитор так натягнуто — на кілочках, щоб тіло тіла не торкалось. А тіло і болить, і свербить і на грудях, і на животі, і під пахвами і коло прутня… І запах якоїсь смоли. Почав я від напруги і смоляного запаху умлівати. Коли запинало у дверях відхилилось, і до мене зазирнув Ахмад. Побачив, що я при пам'яті, і аж просяяв. Питаю його, чи давно я тут? Він і каже, що як раз тиждень. Питаю його, ніби не знаю: "А що зо мною трапилось?" Він: "Боялись, щоб твоя лихоманка на інших не перекинулась. Тому тебе сюди занесли. А мене до тебе не пускали…" Я зрадів, що вони йому про самоцвіти не сказали. Бувають же і баби за чоловіка розумніші. Ці були обоє розумніші…
— А чому це добре, що Ахмад не знав, що Чорна вам самоцвіти під шкіру запхала?
— Тому, синку, що, якби він потрапив у руки ворогів, його могли б допитувати, чи є в нас коштовності і де ми їх коваємо? І якби він не витримав і сказав, що самоцвіти зашито в моєму тілі, вони б мене на капусту посікли. Тільки, щоб знайти камінці. Як цар Московський ото упорав своїх бояр на Поганой Луже.
— А я б ніколи не виказав таємниці! Присягаюсь!
— Синку! Не спокушай долю і не присягайся! Пам'ятаєш, як святий Петро від Христа відрікся, доки півень не запіяв?
— Батьку! присягаюсь — більше не буду присягатись!
— От і добре! А тепер — найголовніше…
Але, їй же, не знаю, як би тобі розповісти про одну таємну дію? Бо воно наче і дуже сороміцьке, та, однак, як воно було, то було!… Добре. Тільки ти повинен знати: що я скажу, таємниця повна. Щоб завжди мовчав. Бо я тобі ні за звичаєм, а ні за законом не можу того говорити. Але то для всіх тих закон і звичай, хто поспільством живе. А ми з тобою таємні, як би то сказати…
— Воїни, — підказав хлопчина.
— Ні! Ми більше, ніж воїни.