Облягла тісна задуха, сил бракувало просто встати й піти, якась кошмарність запахів, звуків, тіл ворохобилась, паралізувала волю; а вдосвіта від гостей сіріла лиш пачка "Ватри" на підвіконнику, на електроплитці в пательні танув шматок маргарину, і тітка, схибнувши нечесану голову до плеча, розбивала яйце об ребро сковорідки, кляла з моїм приходом цигана; забив памороки, пусти й пусти, та нема де! я де-небудь; на п’ятьорку роздобрився, а в самого, собаки, фальшивого золота повен чамойдан, певно й міліцію всю скупив, лазить тут, зарізяка, мусила впустити; може й тебе висватати, з того боку веранди аптєкарша молодюсінька живе, негуляна, посидюча, думай; мені як прийшлося: Філька, перший мій, носив портупею, брагу, самогонку трусив, зайде та, як здоров живеш, води попросить; всі вже вкурсє, якої води йому, — на! повну кварту перекинув, обтерся, спасібнув і далі тиняється неснідамши, рак заробляє; правда ще перед тим перевели в їздові, з хати виносити почав, била його потроху, хіба поможе, перебрався на цвинтар, ну, думаю, здихалась, так осетин до мене пристав, судімий сам, хазяїн, не пив, не лаявсь, минає місяць, побився з дурним сусідом, посадили; які він пісьма писав мені! які прівєти слав! коли замовкнув, нема й нема; їду я туди, та й далеко їду, кажуть, розтріляли, забив начальника; я так знервчала, відтоді й ноги підкошує; листка передали, де могила; він же й пальцем мене не вдарив, і не обсварив, і красівий, здоровий, так знервчала, так знервчала, їсти шо попало почала, розтовстіла вся і до людей перестала посміхатись; дали групу, пускаю квартірантів; от тобі й маєш, був один чоловік і нема, було щастя й здиміло, то не обманеш? прийдеш сьодня? лучче купи шось на того рубля, сама не доб’юся до лавки: приходь сину, баба вмре, з того світу подякує.
Крейдяна тасьма дороги оповивала заквітчані безсмертником кам’яні горби, простір був неозорий, особливо, коли збочити і ступати самим краєм балки; вужі вистромляли голови з колючкастих затінків глоду, на дні обов’язково сизіє криничка, найти стежку, зійти, долонями впертися в гарячий камінь і пити, напиватись, ще пити, доки зсудомить дух, а потім, присівши збоку, з холодним спокоєм і розумінням дивитись на зжовклі вигорілі чагарники вздовж тіснини, куди закинуте здалеку, сівке зерно падало для порятунку і в безвітряній, затиснутій степом, улоговині прогризало свою щілину, вкорінювалось серед інших, давно осідлих втікачів, терпіло повені, зливу, люті степові наслання і, чіпляючись за останнє, гинуло; села траплялися бідні, люди прискіпливі, злі — лазить, старцює, ґевал! заліз би ти заживо в яму! так слово за слово зчіпився з молодим солдафоном у кітелі наопашки, той за ножа, а біля хлівчика стояли вила, так пострибали один перед одним, охолонули, за малу крихту не загубивши душі; потім хотів скупатися, але так били дрижаки, що думав, накриє судома, згадав біблейний рядок про свиню, що повертається в свою блювотину, так і чоловік прилазить до минулих своїх гріхів; всюди підступ, прокльон, чорнослів’я, зневіра; чи й справді неможливо рятувати водночас великий світ і єдину душу? і ні смиренності голуба, ані розуму змії, — тлін безвільний! раб власного праху! так запроста тебе діткни і стаєш ще гіршим, ніж вчора; невже всі дороги тільки шлях каяття? тримайсь подалі від гордині й сили; покинь просторікувати про Диво і розкидати не своє, де попало; щоб вони не попрали ногами своїми і, обернувшись, не розтерзали вас; так все зчервивіло! і, мов на потвердження того, на котромусь дворі на перекинутому відрі сидів заголений до пояса, посічений вавками по всьому тілі, не то чоловік, не то жінка, безбородий, окоренкуватий, міцний, на спині пластирем біліла незасмаглість од ліфчика, груди, як сальтисони, вираз очей нахрапистий і водночасне слюдяний, блядський; на розмочаленій колодці перед ним лежав пучок колосків пшениці, вівса і жита; вистукав зерна, взяв чайник і прикладав пучок до рани, поливаючи його теплою водою; тільки тоді обернув голову, зітхнув і витиснув з себе якийсь аж заплаканий голос: чо ти скалися? гемофродіт я, ось загниваю, п’яти болять, "волос" завівся, в річці під шкуру залазить, от сижу і випарюю, часа за два вилізуть, тонюні такі черв’ячки, і понамотуються на колосся; одна ранка заживе, а десять гноїться, то знов буду парити; скільки всередині тіх зародків є, хороба їх знає; думаєш поможе? — будемо сподіватись, — принеси хоч води з літньої кухні, там на газу гріється; закрутив балона, приніс відро, подумки помолився за хворого і вже за хвірткою, повертаючи дерев’яну закривку на стовпі, здригнувся; як від великої образи плач хоронивсь на безпорадному подвір’ї.
І розмірковуючи, — коли ображає здоров’я, що казати про дух, — ішов краєм серпня над осокою берега; різуче безсилля, як щітка в глинянику, терлося в грудях, сонце в оранжеві промоїни хмар заосочувало дорогу на косогорі, гостро пахнула хутірська тиша; сплетений з красноталу курінь, вода з умивальника цокає в латунний тазик, під листям жаріють порічки, кіт простягнувсь на теплій шиферній покрівлі собачої буди, на лаві макітра з малосольними огірками і молодим часником, окремо купою зсипані стручки квасолі, біля повітки пустирно влежується купа потрухлих штахет і дров, двері веранди прочинені; вийде запнута трауром літня жінка, під пахвою альбом; думала, ви фотограф; кого тут страхувати, людино добра; осьо син, город зарізав, операцію так зробили, осьо дочка, йшла з випускного вечора, напали, пробували згвалтувати, вісім дірок отвьорткою зробили в голові; тепіро з молодих мало хто свею смертю мре; хотіла портрета замовити, щоб разом сиділи, кажуть, так мона, тутай ходили недавно, мене десь не було, принесуть людям то й собі попрошу, наказувала сусідам, то виходить це не ви, може молока вип’єте? і, гортаючи перекладені сліпим білим папером альбомні сторінки, подумав, скільки біди кругом, від одного співчуття пора вже втратити дар безсилої мови; коли жінка з осклілими очима пішла заносити альбом, з боку городу вродилась баба і сперлася на граблище: йди собі, йди, хіба не бач, вона хвора, з больниці недавно вийшла, негодні ми й здохнути, шо від нас треба? глянув на запавутинену під кущем перелок кошівку, на курячі кублиська по дворі, на мертві цвинтарні квіти за рамою подвійного вікна, вклонився вибачливо і вийшов геть. Простуючи навмання, думав, що від грушівського вечора поза власною волею отримав новий зір: надивлятись на смуток очима старця, що раніше по селах збирав одежу покійників, відбирати зболений жаль — хоча б одній душі мусить же полегшати від цього. Доцвітала гірчиця і бджоли несли з глухої кропиви мед; на вбитому в стіну хліва цьвяхові висіло коромисло, витягуючи спраглу, аж здерев’янілу, шию до води; дядько скаржився, що хліба по два бухінці на руки дають, комбікормів не виписують, сінокіс вигорів, мусів корівчину спродати, а без молока зле, водички нахлебщеся, виднюй-но за баранкою в полі; на веранді сиділа повнолиця, запухла, з хворобливою посмішкою дівчина, ледь розтуляючи губи, злякано й підозріло запитала, — а мені дасте? а звідки ви? а в нас повітка згоріло, як я манєнькою була, правда, тат, я надірвалась криком; ховаючи віспу опіків, тісніш зав’язувала на підборідді вилинялу, як цементний пил, стару бабську хустку; дядько сів біля рейки і взявся склепувати погнуті дужечки від суконного картуза, якось миттю забувши про гостя. На вулиці в прохил брами визиркувала баба-сусідка; ти не перепись робиш? а не на вуглє записуєш? нє? то яку ти біду тут робиш? а-а, ну то проходь собі далі, я від смерті застрахована, я не буду вмирати, аж до судного дня, побачте! сто з лишнім год живу і при своїй памняті, ти десь чув таке? сама себе обхожу, по хліб хожу, города копаю, нєе, я не можу так по бумажці вмерти; рано ше. В просторій, непросмердженій кислим пивом — на жнива заборонили — сільській ідальні піймав себе на тому, що піджартовує з буфетницею, з лагідним окриком забалакує до поварих, почувається вільно, розкуто, впевнено, так, як це приємно бачити простій людині, і пригадував себе малим, коли, потопаючи, з відчаю гріб наосліп, і ліктями й коліньми водночас впирався в звичний, піщано твердий, неймовірно привільний беріг.
35
Творець і дорога вдихали в простолюдина силу володаря, князя, вже одним дарунком нагадуючи про спокій пожертв, бо хто по-князівськи мав, той і княжо втрачає: знані, відчутні, сходжені степи з солом’яним вихором і полохливою отарою на узбоччі розрівняної грейдером грунтівки, підкову на нічиїх воротях, сподівання зустрічі, в’яль незрізаних букетів по смерклих дворах, самотність, криваво вишневий кашель неба, чіткий гуркіт поїзда, що поближчалим громом коліс нагонить передгрозяну задуху, на перегоні будку обхідника з обвітреної червоної цегли, а навкруг ні куща, ні дерева, зате кличуть і зманюють вікна скирд на геть присмерклій ріллі до обрію, плач перепілки за розораним гніздом, давно покинутим, вічно ріднім, черствий хліб, викинутий цуценятам на пляжі, там спав одягнутий під грибком за три години до автобуса, прокидався од зміни тіні, розбивав об коліно кавуна, вигризав серцевину і йшов вмиватися в жалкому, аж дзигоніло в скронях, безвітрі; на вокзалі побачити й втратити красуню за кригою ресторанного вікна, раптову тишу і скигління випитого, зацілованого помадою скла, офіціант проти світла витирає серветкою малинові, як вирвате звірине серце, фужери; запізнитись, семафорна райдуга зшивається з пітьмою шпал, чорним спектром поневіряння й всенічного погляду за вікно, двоє нас на вагон, провідник защіпнувся, п’є і оплакує колісну долю, останній рейс, там на пенсію, вгробила молодь, зливай воду! а зранку на кожному пероні сизим димком світатимуть кошики антонівки і пізніх слив, тітки в намисті з сушених абрикосів простягуватимуть кетяги винограду, їхні очі червоні на нужденному вітру, провідник зрозкошується на ящик пива і в’ялених два лящі, зло, відсторонено, гордо, з непоспіхом народного трибуна зайде в свій вагон і прямо в тамбурі засмокче першу пляшку; де-небудь, але ближче до вечора зустріти старого мисливця з одностволкою на шпагаті, цуцик лащиться йому об широку халяву складеного забродського чобота, дід прикурює, пробує приємну вагу крижня і двох лисух в ягтдаші, притримує ліктем приклада, все одно буцкає ним об велосипедну раму, їде, знагла з тополі шибуляє сова, виставивши пазурі на собаку, той підстрибує на задніх лапах і моторошно, тонко скавчить, дід прикладається з одної руки, постріл, совине пір’я вкупі з димком тане над зарослим кар’єром; вечоріє, малі рибалки крадуть моркву на полі і притьмом біжать до вудок (ще б висмикнути по карасикові) сидять, щуляться, піднімають коміри сорочок, а темрява й комарнота невблаганно заливає білі поплавки й молочні всередині бідончики, — тільки й світла край світу! вдвох з побитим бродягою впросити сторожа автовокзалу, щоб пустив на нічліг, на диво минеться без чвертки, розірвали кільце кров’яної ковбаси, давилися черствими пиріжками, пили і вмивалися тухлою водою з-під крана, і сирітський сон на дермантинових лавах, — липучках зневаги, — був справжнім щастям; примарилось, що взяв відпустку додоми, під дощем кисло дубове брусся на новий хлів, помалу з хати вищезла вільгість пустки і поселилась чистота спогадів, самотини; завезли і черепицю, каміння на фундамент лежало предковічно, заросле бур’яном, вночі там похоркував, пробуючи знайти поживу, цілий їжачиній виводок, гарбузяне гудиння переповзло через купу дерева, майстри того літа приходили якось відчепно, радили щоб підсохло, ділились махоркою і чутками про можливе виселення; зранку, коли ще спав, сусідські кури обдовбували стіну хати, спросоння причувався стук нежданих гостей, сам собі нагадував нічого не винну світові лялечку під корою, та варто розплющитись — і з відтуленого вікна сонце засліпленим від крововиливу дятлом проштрикне груди; доцвітала квасоля, гарбузяні вусики кільчились на обаполах і переплели всенький город, так заснували грядки, що мусив вилами стинати хащі, аби викопати пару картоплин; тиша той рік панувала така, що чувся цокіт колорадських жуків об причілок хати, потім шкреблись по стежці, біля порогу обліплювали пару картопляних бубирішків і куцу лушпайок, апетит мали такий, ніби затялись пожерти землю; забобонний перед сліпою навалою, насланням, боявсь їх душити і щообід задобрював, залишаючи неприбраним свіже лушпиння; від жовтизни окропу займалась осінь, а ми так і не прив’язали букета на зводинах хліва — і подих вола не теплітиме над довгожданними яслами, і пророча зоря десь інде й пізніш гарбузяними сурмами звістує новину — літо завмирало вкупі з невтомністю короїда; під вижовклим листям, як під хвартухами, важкі гарбузи округлювались і тверділи страхом чорнобильських породіль; і все було марно.
Готель серед барачного висілку; ще попробуй туди поселись, без відрядження і без посвідки; попробуй впросись на постій в тюремного вигляду номер з покривалами на ліжках, як засмальцьовані клейонки; від теплої крові вмовлянь адміністраторка по-вампірськи добріє; в передчутті житла день мине без пригод, а на ніч врипається худий, подібний на підлітка пристарок на покручених, взутих у подерті кеди, ногах, зіпреться на акацієву клюку, гляне на вішалку, мовчки постоїть, тоді скине й повісять засалену, — такими трактористи застеляють сидушки, — без жодного гудзика кухвайку на цвях в узголів’ї ліжка і простягнеться одягнений; дістати похідного кип’ятильника, благодійника всіх бродяг, запропонувати сусідові чаю, печива; він по-дівочому знітиться, посміхнеться, розкаже, що приїхав спродати п’ять десятків яєць і випити пива, інвалід, коло мами живу, сумку в тьотки в концурці поставив; коли часом бійка, щоб яйця не потовкли, автобусники сп’яну дуріють.