Чи не забагато честі?— заміришся ти харконути межи очі цьому розпливчатому часові, невловимому ворогові, часові посередньості, просто часові, слизькому вельможі, що уникає чесного двобою і все підсилає своїх шісток, ублюдків, провокаторюг і підуськує тебе, підбиває під лікоть руку, аби покинув писати і упортретнювати його блатняцькі замашки, бісексуальні виверти, душогубства вдови й сиротини, словом, гвалт і содомію; і тоді це по правді набридло: не друкують, не платять, не дають ні дихнути, ні ґиґнути, а ти із святим завзяттям лізь на роги й змагайся з таким бугаїщем-часом! та ще тебе й попрікатимуть: те не так, се не так! отож ти, доросліючи, по декілька разів на день бравсь переучуватись, осилював інші справи, підучував златинені мови, щоб податися в найми, і думав замріяно: ким би тільки не міг я стати! ти залишався простим сільським хлопцем, вмів садити города, доглядати собак, полювати, рибалити, перечитувати старі журнали, квасити на зиму яблука, заряджати патрони, визначаючи мірку дробин на око, латати, прасувати, варити юшку з дичини і домашньої птиці, вибирати попіл, білити грубу, дерти шкури з білок, ондатр, лисів, зайців, куниць, обчищати мездру сухою тирсою, мити руки спиртом, сушити шкури на п’яльцях, але так, щоб не пересохли, вмів копати, рубати, стріляти навскидку, знаходити мед у дуплах, насторожувати й пригортати снігом виварені з полином і живицею капкани, відрізняти слід лисиці від лиса, помешкання лісової куниці від куниці кам’яної, по далекому звукові розпізнати чи влучний постріл, лляти шріт з акумуляторів, вирубувати пижі з валянків, лагодити велосипеда, настоювати горілку на прополісі, а от суспільно-заробітчанські справи давалися тобі тяжкувато, кепсько, якщо взагалі вдавались; гроші від тебе сахалися, як голодні воші від трупа, і за що ти жив, напевне, і сам творчий дух не відав; ти писав, полював, рибалив, порався по хазяйству, а от це питання з грішми... тьху на нього й згадувати, відразу псується настрій; ти був поставлений княжити, а твоїм смердам, викраденим у тебе цвілізаторами і розгодованим, обнаглілим украй на зубоскальстві та свистократії, твоїм літвасалам, твоїм новонародженим прийомним дітям, яким везяв зеленькою пупи, твоїм одержавленим нині і вельмисановним стрельнуло в голови запрягти тебе й поганяти; нєхіло парні! некепсько демоклята! вони навіть вигадали податок на твої безсоння,— щоб ти прокидався раніше і слід за всіма протоптував колію по променистих обставинах завглибшки по коліна; вони, обставини, хурделили снігом щоніч, приблукало, замерзло, зіщулено дмухали на ліхтарі, як на повні, з гарячим чаєм, склянки, билися в двері й вікна, то немов погорільці просились ввійти, то по-злодійському кидалися втікати, все одно виривались за межі уяви, білим соромом скоєного вибілювали вщент поля, завихрювалися в степу за машинами, мов пробували і їх наздогнати й під'їхати далі, бігли, бігли, тоді розставляли руки захекано, присідали, падали на ріллю, в канави, на цілий степ, і зранку ви скопом прокладали лижню, аби виправдались путівки хекологічним туристам (після розгаданих тобою кросвордів це було друге суттєве поповнення бюджету; тютюн і алкоголь потрапили під заборону правозахисних організацій, зелених та інших фарбованих, бо й так всі, мовляв, почаділи й ледве пересувають ноги, а перегар і дим згубно діють на тваринні організми, і таке злополуччя ставило нас на межу відокремлення від єврязії і євгроби; наш "емзеес" знов відгавкувавсь, та нас поставили перед фактом: або протоптуйте лижню, стежки, і заробляйте на домовини променистим туризмом, або вводять оонівські війська, вивозять наших котів, собак, пернатих, включно з опудалами в зброярських магазинах, і покидають нас наодинці з новим льодниковим насувом; і що найгуманніше: в деяких, вимощених зерном, країнах миттю виказали готовність надати нашим собакам статус екобіженців! це розчулювало на стільки, що ми зіграли відбій— оонівці ще покрутили носом, ще понюшкували і змушені були прибратись, пообіцявши другораз або ввести на всіх нас намордники, або відчикрижити вітчизну від континенту і прилатати до лепрозорію).
Ти озлиденнів до того, що був готовий найнятися на перемощування доріг, крадіїн, забрукованих урожаєм небезвідомого року; в штанах з наколінниками з автомобільних скатів ти подумки брів до кордону; на крайній випадок ти б за помірну плату міг там перемірювати настрій вітрів, перегортати партитури луговим коникам і цвіркунам на верандах; міг би звільнити засипані лінощами й добробутом, притупілі від пива краї, од такого дошкульного їм безробіття: на власному прикладі надихнув би їх громадян на запальне вітрогінство, на обслуговування концертів за участю найпронизливіших цвіркунів, а то й цілих оркестрів саранчі, привітреної на перший поклик; ти б підтягував зелені струни, навощував багрянцем вечора тонкостеблинні смички і ви б фестивалили від забігайлівки до забігайлівки; ти вдихнув би у тоскну приспаність видива й звуки цих божественних музикантів, що вістують передбачене, благословенне літо, і їхніми голосами, вселітнім тремом збудив ослимачені душі, змусив їх поскидати панцирі й сурмити в них, як у похідні сурми: пора! пора! шикуйтесь! ти б змусив їх присвятити себе мистецтву, як довічній каторзі,— солодким мукам— скрипальськими колективами й духовими оркестрами виходити в поля, в ліси і порівну розділяти хліб, вино, обов’язки з осінньою тугою вітрюгану в дротах і коминах, з виттям морозної віхоли за вікнами, з завиванням приреченості в порожній собачій буді, з гірким сосновим димом, привітреним од поліських пущ, від моєї сільської хати, де я розувся після полювання, скинув верхні, шерстяні, окрижанілі штани, немов підшиті наколінниками з автомобільної гуми, вступив у кімнатні тапки, відчинив дверцяту шафи, линув калганівки з наперсток в пузату чарочку, закусив сухарем і копченим салом, поклав на колісники в грубі соснові щепки, креснув запальничкою і розпалюю зіжмаканими чернетками рукопису; вогонь згаркує, розгораючись, притишено й глухо, немов покійний Удав спросоння, коли йому снилось, що мертвою хваткою душить за шию лиса і стріпує коротко; в хаті холодно, наливаєш повну чарку, пригадуєш всі поля й посадки, сходжені з рушницею сьогодні, горілка з дубильним присмаком прогріває всередині, поволі розрівнює спину, ти пригадуєш кожного побудженого зайця, як ти стріляв і мазав, все постає увіч, але пронизливіше й щасливіше, врівень удачі; ти ще наливаєш; тепір немов і собака подрімує спокійніше під грубою; ти намагаєшся не дивитись туди; все нормально; передрімаєш і почнеш працювати; від ніг по тілу розливається тепло, безтривожність, втома; все нормально; ти чуєш себе живим, упевненим, зрідненим з цим призахідним сутінковим щастям, зітханнями полум’я в грубі, колотнечею вітру об стіни й намерзлі вікна; а що тебе тут чекає далі? і знехотя уявиш їхні дороги, бруковані хлібом, їхні доми, поставлені на краєкутному камінні з діжок, повних задублого тіста, їхні алеї, дитячі майданчики, пляжі, посипані непропарощеним золотопшеничним піском, бо спліснявіле, розпрокляте наше зерно ще отоді, давненно, відмовилось стати мукою, сходити тістом, пропаро-
щуватись, проростати і вони його використовували для примітивних потреб, як ми гранітну мучку; люди милі! сплеснеш ти руками— оце так достаток! оце благоденствіє! їхати чи не їхати? однозначно: це зрада ідеалів! історія тобі не вибачить запобігання! та з площини доречності— згідно натхнень, згідно настанов небесного вісника , що на початку осені викликав тебе на пошту і вручив повноваги опікуна над осклерозеним століттям та заповів дбати, дбати і дбати всіма переможними засобами,— з площини доцільності ти мусив, звичайно, з’їздити, допитати й тамтешніх свідків, а учасників притягнути за барки впритул і посвітити настільною лампою їм межи очі, може щось і згадають просвітлілим од ситості мозком; звичайне, мусив поїхати: прийняти розкаяння, взяти розписки і банківські шифри, полегшити перед відходом душі; але щось тебе стримувало, щось осмикувало, щось підмовляло серцю: саме тут і нині ти зобов’язаний вислуховувати, сповідатись за всіх, утверджувати волю Слова; виходило: ти був прикутий до вітчизни гірш прометеївського, встократ самотніше, бо той орел, що довбав печінку, давно полисів і здох, відколи ти нуклідами й творчістю заліковував свій туберкульоз, свій залацканний орден, вгероєний, вручений тобі за мужній крик і запальність; да-а-а, бідна пташка, одкинула кігті! а ти терпиш, пишеш, жереш ці стронціаніти й ураніти вкупі з антибіотиками з пригорщі, ти храпотиш ними, як кінь буряками в шаньці— і запиваєш жовчю й плітками своїх незліченних заздрісників; тут не один орел загнувся б! тут ланцюги б розлізлися, як киші в здохлятині, і сама скеля зчервивіла, як застрелений давно собака; а ти гориш, ти прикутий— і нема тобі спасу; їхати чи не їхати?! їхати, це справа честі! як же покинути тих недопитаних, тих невисповіданих, і прирікти їх на вічнопекельні муки! або, ще гірше, прирікти на гнів всевишній! ти мусив їхати, щоб врятувати Захід; щоб звільнити їх підсвідомість від скоєного, розпроклятілого з роду в рід; їхати! бо якщо не ти, то хто тоді! але й сила обов’язку не розбивала вагання, і, коли надходили візи й виклики, скажімо, на Тридентський собор— покласти і своє серце на боротьбу з білібердалами, єретиками, реформацією як початком вселюдської зараженості— коли тебе закликали до габсбургського двору часів розквіту австрійської імперії, аби ти оспівав, розгомерив, так би мовити, їхню велич, то, чесно кажучи, ти, як всякий мисливець напередодні полювання, розбивався в здогадах: куди податись! підеш туди, а весь звір, вся цікавість пригод, вся історія зіб’ється в іншому, глухішому місці— і ти повернешся з поля, убивши ноги та так і не бачивши ні шерстинки! то ж ти собі й далі сидів біля груби, підкидав поліняччя на жар, весною просиджував на пригріві на пеньку коло хати, осінню сидів на порозі, мов спорохнілий гриб, рано старився, дитинів безнастанно, дописував, виправляв сторінки, а все, що чворилося в світі й шелестіло по смрадіо, нагадувало пересипання міри порожнього в безмір пустого, з пустелі в пустелю, з темряви в темінь: ніч так предовго трусила зірками, мов гральними костями, що їй аж зсудомило пальці— й тобі не випаде виграш; все довкільне, озвучене смрадіом, виказувало марнотність, одержимий нестрашний жах, розваги й ігрища подурілих комп’ютерів; все віддалене від подвір’я на неуявні гони, гналося одне за одним, мов тічка собак, скаженіючи з жиру— і чим би ти там займався, непідлаштований під злу гонитву? головною ж відразою була несправжність і спроби віднайти справжнє в дикуваватий спосіб (вони на твоєму прикладі хотіли опроститись, але скількох, скількох вже твоє знання завело на манівці й перетворило в недоуків!) вони здамократилися до того, що вимагали відставки прем’єр-міністра, який мовляв то запропастив штатного, пикатого, як сальтисон, кота з резиденції, і чварламент на повному серйозі лихоманило під час слухань: де подівся наш котик! наш національний символ! наша гордість! котик, котик, де він! їхні леді, здавалося, мріяли народжувати домашніх тварин, котів, іншу безсловесну живність, так зненависніли їхні джентельмени до свого ближнього в подобизні людини; серед садистів, насильників звична перебільшена любов до тварин, це пояснювали тобі знавці кримінальної психіатрії.