Колись я їздила з Урожа на роботу до Дрогобича більше року в автобусах, які сільські люди брали завжди штурмом.
Мені досі не комільфо їхати з тієї автостанції, хоча автобусів повно, але публіка хамувата, як і колись.
Для мене Дрогобич зовсім не є пишною гробницею Бруно Шульца, хоч прочитала я його ще тоді, коли ніхто з його інтерпретаторів і фанатів навіть не чув про дивакуватого єврея і не знав, що таке цинамон. Прочитала в ориґіналі. Але для мене Дрогобич ніколи не буде пахнути фантомним запахом цинамону, а бузком, жасмином, півоніями і дощем. І там розмовлятимуть українською галицькою мовою. Бруно Шульц не хотів би стати брендом і об’єктом піару галицьких та польських інтелектуалів. Життя йому давалося надто важко, щоб ним втішатись, а тим більше, щоб хтось стояв поруч, коли він дивиться на себе в дзеркало. А ця жіноча домінанта Дрогобича, яка пригнічує, душить, обмежує! Вона здатна приспати, як нездарна мати немовля, бо спить глибоко і непритомно. У неї комплекс Титанії — все нести на собі і все нести в собі.
Феномен Дрогобича полягає в тому, що він кілька післявоєнних десятиліть перебував у сірій зоні культури, яка просто не розвивалась. І ось чому. Ті, хто могли підтримати її, міркували, що досить з них Івана Франка. Є куток в музеї, є меморіальні дошки, є пам’ятник, є дефіляди на ювілеї — доста з вас, все одно вам не перевершити Каменяра. Не подобається — їдьте до Львова. Зрештою, всі так робили, а книгарні наповнювались літературою для домогосподарок, хоч читати було кому — повно студентів і викладачів. Дрогобич на десятиліття відстав від цивілізації, я це відчувала завжди, коли там бувала. В одній книгарні брали книжки у видавництв і не повертали ні грошей, ні книжок. І це з тупим виразом обличчя істоти, яка всюди перебуває ментально у своїй хаті, і ніде більше. Ні концертів, ні виставок, ще якось функціонував театр, але і театр не виховав для себе публіки. Молоді не імпонували їхні вистави за творами Галана, старші воліли ходити до церкви чи бавитися у гостинах. Місцева мафія завжди цим користувалась. Вона ж і вивезла фрески Бруно Шульца до Ізраїлю, де я бачила їх у Яд-Вашем. Лише останніми роками завдяки Бруно Шульцу і місцевим краєзнавцям з’явились культурні сайти, почався рух, нехай локальний, але він захоплює, тішить. І почали частіше приїжджати туристи, правда, лише з Польщі. Тільки наш Іван Франко їх не цікавить.
Навіть змінився музей, де роками показували одні й ті самі експонати. Є видавництво "Коло", яке часом приємно дивує. Сподіваюсь, Дрогобич колись виплине з сірої зони, увесь, а не острівками, надолужить втрачене.
Восени минулого року я вирішила приїхати в Дрогобич туристом. Інкогніто. Мені хотілося влаштувати собі не ностальгійну подорож, навіть не сентиментальну, а оглянути конкретно сільзавод. У Дрогобичі видобувають сіль уже 800 років, то було колись його джерело процвітання, доки сіль залишалась стратегічним продуктом. А потім тут селились нафтові барони, і місцевий люд витріщався на вілли скоробагатьків, поступово звикаючи до думки, що гроші — це все в житті, а шахрайство — найкоротший шлях до багатства. Тому Дрогобич — це місто мрійників, а Борислав — місто трудяг на благо своєї родини.
Трикутник смерті
Колись то був просто "Меблевий", тільки тепер уже ніхто так не каже. Кажуть: "Синагога". Вона зачинена, найбільша синагога у Східній Європі, знищена, але її починають відновлювати дружні євреї з цілого світу. Ні поляки, ні євреї не виставляють рахунки за сплюндровані пам’ятки місцевій владі чи українській державі, головне, щоб не брали багато відкату. Коли відновлять синагогу, я звикну до думки, що саме її зобразив "єврейський Рембрандт" Маврицій Ґотліб у своїй містичній картині "Свято Йом Кіпур". У ній він зібрав мертвих і живих своєї родини, а себе зобразив двічі — хлопчиком і юнаком. Таке коротке життя — всього двадцять три роки, однак син заможного дрогобицького підприємця встиг зробити надзвичайно багато. Він навчався в ґімназії разом з Іваном Франком, і, пишучи про Олександра Козловського, якого надзвичайно рано забрала смерть, той, напевно, згадував і Мойше Ґотліба.
Моторошне місце. Для мене це наче трикутник смерті. Тут — синагога, через дорогу будинки, побудовані на єврейському цвинтарі. Там мешкає родина маминої сестри Стасі. На отих кістках серед величезних похмурих дерев. Я завжди намагалась оминути це місце, не любила приходити до тітки. Вона працювала секретаркою в деканаті фізмату педінституту. Це — третя точка трикутника. Моя сестра, яка навчалась у цьому корпусі, ходила до студентської їдальні у підвалі, не знаючи, що то була катівня НКВД. У Дрогобичі згинула тьма люду, стіну біля Ринку, де їх розстрілювали, підпирає зараз бар.
Потрійна святиня
Дрогобицький костел з оборонною вежею був першим костелом, який я бачила в житті. Тепер я також зупиняюсь і на мить завмираю, щоб помилуватись ним. Зруйнувати чи розібрати його ніхто не наважився, уникнути — також. Я дуже хотіла потрапити всередину, і вдалось це мені лише чотири роки тому, коли я опинилася в Дрогобичі недільного ранку, і в костелі саме закінчувалась меса. Він був темний, я відразу звернула увагу на великі таблиці, писані латиною, на старезні поламані церковні меблі й захаращеність. Щоб довести все до пуття, треба не один рік. І до туристів тут не звикли — на мене скоса позирали дрогобичани, які не наважувались вийти надвір, бо там падав дощ. Мусили потерпіти. Я почувала себе трохи дивно, бо уявляла костел не таким — набагато просторішим і оздобленим з більшим смаком, а не на смак дрогобицьких бюргерів. Кутки взагалі ховались у темряві, казальниці, здавалося, розпадуться на порохно від найменшого дотику… І водночас я знала те, про що не знають парафіяни і що не розповідають туристам. Дві таємниці костелу. Коли я працювала в краєзнавчому музеї, директор розповів, що костел побудований на руїнах давньоруської церкви, і що збереглись фрагменти кладки IX ст. з орнаментом. Отже, тут була церква, зруйнована ще до польської колонізації. Але це ще не все. Восени 2004 року я поверталася з Одеси і в купе зі мною їхав декан архітектурного факультету Львівської політехніки, пан Віктор, що був родом з Дрогобича. Він розповів про язичницькі театри, що були в наших краях у дописьменні часи, і сказав, що коли будували костел (чи перебудовували?), викопали пласкі кам’яні скульптури — схожі на маски — обличчя у гостроверхих шапках. Вони розмістили їх на фасаді угорі — правдивий римо-католик думає, що то зображення папи або єпископів, а насправді тим зображенням може бути більш ніж тисяча років. Є там і долоні з розчепіреними пальцями. Ось так. Це я лише переповідаю те, що почула. У нас не навчились читати мову храмів, особливо ґотичних. Для цього потрібно знайти лише першу літеру першого слова в першому рядку.
Сільзавод
Від костелу до сільзаводу вниз веде дорога у передмістя з більш простими будинками з дерев’яними верандами. З гори все виглядає іржавим, занехаяним. Якісь труби, міст через бруднючу Тисменицю, зруйновані склади. Назустріч мені жінка везла візок з чималою дитиною, я ще подумала, що за люди — дитина повинна багато ходити, щоб розвивати ніжки. Але, глянувши в обличчя тієї дитини, зрозуміла, що вона розумово відстала — лице просто без виразу, як на тій машкарі на костелі, а на обличчі матері — вічний смуток і страх, що хтось звинуватить її в тому, що у неї дитина не така, як інші. В провінції особливо безжальні до інвалідів.
Тієї осені я їздила по галицьких солеварнях, тобто по їх руїнах. Була навіть у Долині, звідки сіль вважалась найкращою, але там теж усе в руїнах. І в Болехові, і в Добромилі.
Тут ніхто не зустрічав на прохідній, я вільно собі увійшла в місце, де 800 років добували сіль, і зараз добувають так само. Викачують з під-землі ропу, виварюють у казанах, тільки тепер уже не набивають у топки, а насипають у паперові коробки чи пластикові пакети. Я пішла зразу догори, щоб усе обійти, а тоді повернутись туди, звідки над дірявим шиферним дахом здіймався не то дим, не то пара. Спершу довгий будинок, напевно, там була контора, але всередині я побачила вивіски, що не стосувались заводу. Старий, ще польський будинок, комбінований з дерева і цегли. Далі був кістяк якоїсь довгої будівлі. Між струхлявілих дошок і цегли никав старий чоловік з пластиковим пакетом. Може, у нього був склероз і він загубився, а може, втратив дім і тут десь ночує. Від його постаті віяло чимось таким безнадійним, і навіть якби я заговорила до нього, він би не відреаґував. Очі мав спущені додолу, може, щось шукав, хоча там не було нічого: ні солі, ні заліза, ні цегли, лиш кілька жмутів бур’яну. А під огорожею була гуртівня, яку, очевидно, орендували в заводу. Тому я пішла назад до довгої будівлі, де під дашком сушили сіль на ґумовій стрічці конвеєра. Поза стрічкою понабивалась, наче сніг, сіра запилюжена сіль, і всюди росла трава. Чи працював конвеєр — невідомо, бо все було вкрите іржею, а дошки геть старі, ледь обстругані, все стулене абияк. У дверях споруди, над якою здіймався дим, стояв дядько зі знудьгованим виразом обличчя. Я спитала, чи можна увійти досередини і подивитись, бо я пишу статтю про сільзаводи. Та йому було байдуже, чи пишу я, чи не пишу, аби людина була хороша. І я вперше побачила, як варять сіль! Дядько називався не солевар, не жупник, а оператор. Він охоче показав мені процес, який не змінився за сотні років. Два казани з ропою, що, може, мали років сто, з яких вигрібали лопатою сіль, очевидно, на ту саму стрічку-конвеєр, що я бачила. Дядько навіть дозволив мені помішати сіль, що парувала. Він сказав, що зараз варять на електриці, а колись на дровах. І я здогадалася, що сюди приїжджають часом екскурсії, і він їм розповідає те саме, що й мені. Він показав, як насоси качають ропу, як вона подається до чанів. Ото і весь процес. Цікавий дядько. Дуже спокійний, ні на що не нарікав, тобто на занепад солеварного промислу в Дрогобичі. А я не хотіла йому казати те, що знала. Що нема сенсу добувати сіль в Дрогобичі, коли на Донеччині тієї солі, правда, з домішками гіпсу, вистачить на пів земної кулі. Колись за сіль велися війни, а тепер вона втратила статус стратегічного продукту.