Справді, недаром Василько ходив до школи.
— Що хочеш, Саню? — питався він — Пустелю? Джунґлі? Зиму?
IV
Та тут раптом прийшли Саніні мама й тато. Звичайно, не особисто. Вони показалися затурбовані й розгублені на екрані телевізії. Вони безперестань вигукували: "Вертайся Саню, додому! Саню, вертайся додому!" І мама була заплакана.
— Ой, Боже ж мій, що ж це я наробила? — перелякалася Саня. — Біжу, лечу, Васильку... Іншим разом...
І кинулась Саня мерщій до своєї прозорої хатки, до свого чудового апаратика, щоб уже чимдуж вилетіти. Та що ж це таке?
Ну, й що ж це таке? Що за лихо? Не хоче слухати її хатка, не зсуваються прозорі стіни, не робиться квітка парашута, не висувається її крісельце, що в ньому так добре сидіти й дивитися на все унизу. Зіпсувалася забавка! І як же тепер вона до мами й тата добереться?
Це, мабуть, оті погані невчені гуси, Василькові родичі, поклювали зернятка на її апаратикові в хатці-одежі. Думали, що то просо. Ну, й що ж тепер? І… аж допіру згадала Саня.
Це ж тато навчив її, як зробити прозоростінну хатку, та тільки не навчив, як назад повернути в парашут.
А Василько, почувши, зрадів:
— Так би й казала! А стривай, лишень! Я ж недаром у тата в кабінеті спав. Все бачив і всього навчився, що твій тато вміє. А постривай, лишень!…
І не встигла Саня оком змигнути, як Василько вже й зробив, що треба. Саня шугнула парашутом додому, в мамині обійми. Тільки тато накивав на неї пальцем, — і Саня знала, за що.
Та й відтоді часто навідувалися Саня і її приятель Василько, вчений гусак, одне до одного в гості.
23
Дитина роздирається, аж посиніла. Де Майя? Чи може вона думає, що знайшла собі няньку в особі Миколи? Йому вже треба виходити з дому, а її ще й досі нема. Певно, ходить знайомитися і тріюмфально представляється: "Я — дружина Мадія". "Дружина Мадія"! В неї ж і прізвище не Мадій.
Невміло пробує він забавити немовля, а воно, на самий вигляд Миколин, ще більше заходиться та верещить.
Залишається тільки скреготіти зубами. Про якусь працю нема чого й думати.
Все ж думає. Як змінити це все? Якийсь парадокс. Тоді, як не було поїздів і літаків, людність мала більшу волю руху, ніж оце тепер. Людність рухалась вільно від Карпат до Кавказу, до Алтаю, — а ми занумеровані й переписані, не сміємо й поворухнутися… Людина стала додатком до могутньої техніки, не має права вибору, безсила вирватися з колії, в яку її вправлено. І навіть у цій призначеній колії Микола безсилий зробити так, як поклав був собі: закупити літературу, закопатися в неї. Закопаєшся, як щохвилини оце Маєня над тобою владу має! О, вже знов квінькає…
Ніяких пашпортів тоді не треба було. Сів на коня й лети, куди хочеш, викликай вовчим виттям свого побратима.
*
… Вбраний у шкіряні шаравари, розшиті золотими візерунками, ще й з напуском над чобітьми, у шкіряному сачку, оперезаному широким поясом із золотими інкрустаціями на ньому, Микола — не той спутаний, а цей вільний — має при собі сагайдака із луком та стрілами, а при поясі висить чаша з рогу. Ні скальпів, ні рушників із людської шкіри не хоче Микола… Він вішає на плече бандуру, п’ятиструнний музичний інструмент. Струни з сиром’ятних жил, а лади накручуються на козячі копитця. Сопілку з кості орла має побратим.
А летять вони з побратимом у друге царство, там царівна Отадіта вибирає собі нареченого.
Багато сватачів з’їхалося у двір Отадіти і вже цар, її батько, пририхтував дочці чоловіка — і багатого, і хороброго, тільки немилого. Але буде.чоловіком той, кому Отадіта подасть чару з вином, як усі гості, кликані й некликані, засядуть за столами.
Та Отадіта закохана в Омарта, а знає вона його — і він її також — лише із своїх снів. Увісні вони знають і люблять одне одного, і увісні подала Отадіта Омартові вістку, щоб прибув, бо як його не буде, вона нікому не подасть чари з вином.
Вийшла Отадіта з чарою, обійшла столи з гістьми — й нікому не подала вина. Омарт із побратимом летів у цей час степом, як вихор, щоб не запізнитися на бенкет. І ось вони вже в дворі. Заспівав Омарт та заграв на бандурі, а побратим його — на сопілці з кості орла. Отадіта почула і вийшла надвір. Було перед нею два молодики, обидва гарні, але Отадіта відразу впізнала того, хто ввісні їй снився. Подала йому чару з вином, і поки гості бенкетували, Омарт із побратимом та Ота-дітою вже летіли із свистом у далеких степах...
*
Так уявляє себе Микола Мадій в ролі Омарта, а ро-мантичну цю історійку вичитав серед згадок про скитів у стародавніх письменників.
Тільки довго мріяти йому під скигління дитини не довелося. Прийшла Майя із своїм відворотно зарозумілим виглядом і накричала на Миколу. То ти не додумався, що треба перемінити пелюшку?
24
Сон… Радість, щастя… Плач, що теж, як щастя… Сон, сплетений із химерних тканин, а Гаїна така щаслива! Ось увісні щастя найдосконаліше.
Чого Пагубі знов від неї треба? Яскраво пережила вона увісні зустріч у книгозбірні, це згубне стеження очима за нею. Все по-старому, навіть увісні. Чи не забагато це? Для Гаїни сон — та ж дійсність, бо увісні емоція нічим не розведена. Увісні, в підсвідомості Гаїна ще від цієї емоції залежна? Те саме напруження, та сама одна дума…
А в’яві ж зовсім інакше. Наче це не давно-давно було, а вчора. Гаїна повна гніву, гнів з’їв усі інші емоції. Гнів і сором, що так наскочила. Ще раз і ще раз оцінює свою поведінку, — і не знаходить у ній кривих кроків. Гаїнина поведінка від початку до кінця була щира, хай і необачна. Вона була така, як вона. Помилялась і спотикалась, але ніде не грала.
А щодо цієї людини, то Гаїну навіть не повинно цікавити, чому була дводушна. Як же цього вона не тямила тоді? Чоло його обдурило. В дійсності він — Тривіял Довбневич Банальський.
А все ж… Що він таке? От дивно! Темно. Наче печера.
25
Микола прокинувся і сів. Де це він? Хто це в тому кутку лежить і чого це тут дитяча колиска? Як шкода, що він утратив ту справжню дійсність, де щойно був! Чого прокидався?
І ще раз пережив цей сон Микола. Він у Києві, в книгозбірні, неподалік Ляодіка. І в душі та незміренна радість, що їй нічого не треба, — просто радість і щастя. Ось він зловив той її погляд у далечінь, що особливо любить у ній. Ось вона зсунула брови і схилила голову до книжки. Яка одвічна ця гра, гра двох! Коли він певен у своїй силі над нею, — починає протеґувати, а навіть, обережносте ради, відсторонятися. Без слів і без жестів, звичайно, але як це відчувається! Він же бачив відразу, що та струна, Гаїною Сай звана, миттю той тон вловлювала й негайно відчужувалася. Але він не знав, що вона йому так потрібна! Лише тоді збагнув, коли втратив.
І в чому воно, це щастя, ця радість? Що в ній таке, чого нема в інших? Вираз? Овал? Залім уст? Профіль? Струнка постать? — Микола не міг би сказати. І що їх не допускало підійти й всміхнутись одне одному, вклонитися? Також не знає Микола. Ця одвічна гра, хто над ким забере владу…
І от усе це він у повній силі пережив, воно ще й досі іскриться й променює в царині почуття, хоч він і орудує думкою пробудженої свідомости.
26
Через тиждень Гаїна подивилася вже іншим оком на свою казочку. Критичним.
Ет, що ж, казочка... Може це скоро й не буде казковим, а справді кожна хата матиме той краєвид, який захочеться, таке повітря, яке любить. Тільки поверни вилочку. Кожна людина матиме свій власний "виліт", — тільки натисни ґудзичка…
Але це Гаїну не вдовольняє. Казочка її для немовлят. Бо людина — ще немовля у свойому духовому розвитку. Технікою все може створити, але душа — дитячо-жорстока, себелюбна. Як у немовляти, що все пхає собі до рота, що знає тільки "мені", не питає, де береться. Перед людиною стоїть ще праця: пройти велику школу і в ній навчитися, як стати шляхетною, а не тварючно-егоїстичною. Яка буде та майбутня людина, — ось, що хоче знати Гаїна. Чи можемо ми, сучасники, уявити її? Чи це вигадка самої тільки Гаїни, а себелюб далі ростиме? Тільки ж ні! Не може лише сама техніка рости, а душевна сфера стояти на місці.
Гаїна уявляє майбутню людину трохи на зразок себе: не може брехати, ладна всю себе віддати, така щира, відкрита й прямодушна. Це в майбутній людині має бути, бо з такими рисами не можна вміститися в рамки сучасного суспільства. Але ці риси конче потрібні, щоб зірвати пута з одиниці-людини, зламати стіни між людьми. Тоді зникне й тварючний егоїзм ("лише мені!"), зросте безкорисливість душі ("вперед іншим, а тоді й мені!"). Зникне злоба, а зросте дружелюбність…
Та всю себе Гаїна не може брати за зразок. Гаїна дуже підпадає різним згубним і ятрючим "настроям", пригнобленням, депресіям... Вона плутається в нетрях самокопирсання. Це — геть! Треба дивитися на сяїстий зразок майбутньої людини, уявляти її й намагатися дорости до неї.
Тоді… Тоді може й машинок із вилочками та ґудзичками не треба буде, щоб бачити за тисячу кілометрів, щоб опинитися в кімнаті над морем чи й над гірськими висотами. У тій вимріяній повітряній кімнаті з прозорими стінами.
Тоді... Тоді та легкість і радість, що п’янить без напою, що інколи, ой, так інколи одвідує Гаїну, — може вона стане постійним самопочуттям?
Та кому все це сказати? З ким поділитися такими думками? Зіна хоч і з насміхом, а вислухувала її, а тут у Бучі й такої людини нема. Настя? Ота Настя, що в шістнадцять років соромилася-червоніла, як маків цвіт, тепер вона стала така, як бендюг. Навчилася на будівництві загинати матюками, — геть і до своїх дітей, — як матрос. Щоб добути трохи "екстази", Настя й Яриней гонять самогон, ще й Гаїну садовлять за стіл пити, як вона на ту пору навинеться.
А вона ще мріє про людину майбутнього! Це ж уже проголошена нова доба, нова людина вже вирушила в похід до щасливого майбутнього. Тільки мусить вирушати вона з капіталізму, не приватного, боронь Боже! З державного. Бо що ж таке навколо, як не державний капіталізм? Має він ім’я "соціялістичне будівництво", чи й сам "соціялізм", але гай-гай! Де він сховався, той мітичний соціялізм? У закритих розподільниках? Чи може в тих домах, що будує Настя з Яринеєм, а житиме в них "нова знать"? Чи може в тому, що все — державне, а людині, отій звичайній людині, — нічого? Замість права розвивати свої здібності й робити улюблену роботу, право...