само, а не дід...
— Може, скажеш щось? — озивається баба Ликора. Мовчить.
— А сльози — як горох...
І треба ж було бабі Ликорі сказати про сльози — як горох. Танаса Нездіиминогу вітром звіює з ослона, а кульгає під вікнами так хутко — наче на батозі летить. Баба Ликора поділ у руку — й слідом за ним наче вже летить на довгому подолі. А мене за ними вже якийсь рудий дідько несе, бо ж недарма від баби Ликори тільки й чую щодня: "Де тебе рудий дідько носить, такого бусурмана?"
За ворота на рудому дідьку — ніде нікого, наче їх обох моторні янголи на небеса забрали. Аж тут до мого слуху долинає тонкий та жалібний плач, мовби то в хмарі над Овечачим божа мати голосить-побивається. Усе ближче та ближче тонке ридання — й ген уже видно бабу Ликору, то вона гірко плаче, а не божа мати.
— Украли! Украли!
Жахливий здогад поймає мене: хтось миттю зумів украсти Танаса Нездіиминогу, тому-то баба Ликора так побивається в горі.
— Хто вкрав, хто? — біжу назустріч.
— Таж хто, як не конокради!
— Діда Танаса вкрали конокради? — полотнію.
— Чи ти блекоти об'ївся — гамує сльози баба Ликора.— До чого той дід судний, щоб його крали? Конокради вкрали дідового коня.
Й далі ридає ревним голосом божої матері.
День тьмяніє в моїх очах. Задираю голову, наче сподіваюся побачити конокрадів у небесах, далі звішую голову, наче конокради вештаються в мене під ногами. Баба Ликора тюпає до хати, а я тюпаю кудись від хати.
Й зовсім не міркую над тим, чому це баба Ликора за вкраденим конокрадом конем побивається так, наче за мамою рідною.
Тюпаю через Овечаче, видивляю очі по чужих обійстях і садках, по левадах понад річкою, по яругах та балках. Може, й не вкрали конокради, бо циганів тепер не видно, цигани до смерті бояться німців, десь наче крізь землю провалилися. Може, кінь відбився від дідового двору, скоро сам знайдеться?
І так мені стає жаль дідового коня, що сльози в три струмки знагла котяться з моїх очей. Ховаюся в кущах, плачу за конем, і так зморююся від сліз, що засинаю. А коли просинаюся — наче я в мішку чорному, спутаний лежу. Схлипуючи, бачу зірки вгорі над собою, і починаю розуміти, що тут, у кущах, мене й ніч застала вві сні.
Страшно йти до хати, але мушу, бо де подінуся.
Баба Ликора стоїть з рогачами біля осяяної вогнем печі, немов святий Петро з ключами біля воріт до раю.
— Знайшовся,— каже вона.
А в мене й сили нема зрадіти, що не свариться. Не хочеться ні їсти, ні пити, важким лантухом валюся на тапчан.
— Знайшовся, чого ж ти не радієш? — беззлісно бубонить баба Ликора.
Про кого вона каже? Хто знайшовся? Авжеж, я знайшовся. Добре, хоч не сварить, що байдикував і спав у кущах.
А баба Ликора, вергаючи рогачем баняк у печі, дивується:
— А злодій і не ховався, так і гарцює на дідовому коні через Овечаче... Ото вже Павло Голоха, ото вже упир!
— Кінь знайшовся? — нарешті здогадуюся, схоплюючись із тапчана.
— Еге ж, кінь... Там така бійка зчинилася біля млина! Танас Нездійминога тягне за вуздечку до себе коня, а Павло Голоха відбивається, аж поки гепнувся на греблю, а народ зібрався до млина молоти на хліб — і сміх, і гріх.
— А чого ж Голоха коня вкрав у діда?
— Кричав, що реквізиція... Реквізував, бо так німецька влада захотіла.
Я не знаю, що таке реквізиція, але не сумніваюся, що злодійство. Отже, не потай украв, а з дозволу німецької влади, бо тепер таким усе дозволено.
— То я побіжу,— хапаюся бігти.— Дід Танас обіцяв покатати на коні.
— Авжеж, обіцяв, справді... Казав, що завтра, ото чекай світанку...
Хіба можна лежати на тапчані, хіба можна чекати світанку, який, либонь, ніколи не наступить, бо велетенським чорним кажаном ніч узяла Овечаче в свої гострі пазурі — й не відпускає. Коли вже відпустить, коли вже цей зловісний кажан ночі полетить геть, злякавшись денного світла? Коли той досвіток? Нема ні досвІтку, ні світанку, темно, мовби чорти покрали з неба не тільки зірки, не тільки місяць, а й сонце збили з дороги, десь воно подалося на темні далекі манівці. І все ж таки — ранок: мовби жар-птиця прилетіла, звила собі гніздо в моїх грудях, а вже з грудей, а вже з очей, а вже з моєї душі світить на бабу Ликору в хаті, на садок за вікнами, на Овечаче в безмежному світі.
— Куди ти, куди? — кричить навздогін мені баба Ликора.
А я вже надворі, і чи то я біжу з жар-птицею в грудях, чи то жар-птиця летить у моїх грудях — швидше, хутчій, мерщій, аби не опізнитися, аби знову не сталося якої халепи. Ген-ген, за отими ясними верхами ясенів, уже скоро має вигулькнути й хатина діда Таяа-са Нездійминоги, навіть гніздо майнуло на його стрісі біля комина.
Та такий же славний кінь у діда, поїдемо удвох із дідом верхи не ступою, а навскач, а галопом,— і весь білий світ понесеться мимо нас навскач, галопом!
— А йди-но сюди!
Чий це голос гримить, чий? Хто це кличе мене? Від несподіванки спиняюся, вгрузаючи в землю... На краю вигону стримить дерев'яний журавель над колодязем, на журавлі висить баддя, біля колодязя стримить на підпірках-розкарячках видовбаний з дуба старий-пре-старий жолоб. У цей жолоб набирають з колодязя воду для худоби.
Там зібрався якийсь люд, і мене хтось покликав. Су-тулячись і нітячись, підступаю ближче до гурту, що стовпився бдля дерев'яного журавля.
І раптом з-за людських згорблених спин бачу гнідого коня, що переступає з ноги на ногу, ось-ось зведеться дибки, а ще норовливо-злякано крутить шиєю, сполохано метляє хвостом.
Гнідого коня вп'ято до конов'язі біля дубового жолоба, який порепався без води. Вп'ято віжками, в яких я раптово впізнаю оті сирицеві, змочалені віжки, якими завжди підперізується дід Танас Нездійминога. Та це ж таки не чийсь, а дідів гнідий кінь, на якому я й збирався сьогодні поїздити!
Чого коня тут уп'ято? Чому товчеться люд? А де Танас Нездійминога?..
О, Павло Голоха щириться плашками зубів. Хоч надворі тепло, а взутий у новенькі юхтові чоботи, накваця-ні дьогтем, до в'язких халявок поналипала мерва. П'яні очі схожі на дві оси, що борсаються в густій патоці — й не виберуться. А губи п'явчаться на загостреному смаглому виду, наче присмокталися — и не відпадуть.
— Бери нагая,— каже Павло Голоха й простягає мені замашний вишневий нагай зі стьожками сириці та барвистою сирицевою квіткою біля вершка нагая.
А я чомусь боюся простягнути руку по нагай.
— Та бери! Ти ще не бачив такого нагая! Приглядаюся — й справді такого нагая не бачив: поміж сирицевих стьожок іскряться морозним блиском тонкі сталеві сталки.
— Бери нагая та огрій коня... щоб з місця в кар'єр!.. Ну, чого тремтиш, як осиковий листок? На справжньому огирі не доводилося їздити?
— А він... прив'язаний,— шепчу нарешті.
— Коли ти вершник, коли ти кіннотник, то й на прив'язаному поскачеш... Гей, Трохиме, ану покажи хлопцеві!
Трохим — зігнутий у три погибелі, з пласкими, як дошка, грудьми і з лицем запалим, білим, наче білою глиною вимащеним,— сполохано моргає так сухими круглими, як горішки, оченятами, що вони йому ледь з лиця не скотяться.
— Де в мене те здоров'я,— бубонить.
— А ложку до рота здужаєш піднести?
— Ложку здужаю, а то батіг,— і закашляв-забухи-кав так, хапаючись за дошку-груди, що, здається, коли не хапатиметься — сам себе не втримає і впаде на землю.
— Таж це крадений кінь! — піна пелюстками пролісків зацвітає біля п'явчастих губів Павла Голохи.— Та це ж кінь від кобили мого дядька з Шамраївки, в нього кобилу забрали й лошака, то бачте, Нездійминога надумав розбагатіти. Дядькове добро, правда? Я й задумав реквізувати в Танаса, бо тепер не ті часи, щоб з чужого жити. А він що? А він удосвіта у моєму хліві загнуздав коня — і вкрав. Бо звикли красти і жити з краденого. Ну, коли ти, діду — злодій, то знову вкрадеш, правда? То краще з цього коня шкуру спустити, ніж віддати злодієві.
Я слухаю п'яного Павла Голоху — і все мішається в моїй голові. Ну який же з діда Нездійминоги злодій, коли охлялий кінь сам добився до обійстя, і Танас доглянув, зі шкапи викохав огиря? Допомагав людям городи орати й садити під плуг. З лісу возив і возить гілляччя на паливо. Коли хто попросить привезти з торфовиська на грабарці торфу — привезе. Бабі Ликорі навесні доглянув город — і так само пообіцяв нарік доглянути лише за кілька стебел тютюну, що з падалиці виріс, то ж баба однаково не чадить самосадом.
— А ти, Варивоне?
Варивон — сліпий на ліве око, а правим здоровим дивиться так, наче з глибокої очниці виглядає змія, ось-ось метнеться і вдарить Тонким гострим жалом. Так само у дядька Варивона немає лівої руки, порожній рукав запхнуто за ремінь, яким підперезано штани, зате права його здорова рука — наче темний, у репаній корі одземок, що розкорінюється чіпкими, як залізні гаки, пальцями. А ще в дядька Варивона немає лівої ноги, замість лівої ноги поскрипує протез, підбитий знизу шкірою, зате права нога його озута в намащений салом чобіт гармошкою, й по цій гармошці довгим парубоцьким напуском похлюпується смугаста, на коліні латана штанина.
У відповідь на почуте від Павла Голохи в однобокого Варивона (однобоким його називають у селі й поза селом) страшно смикається ліва щока, порубцьована глибоким шрамом: наче глуха темна блискавка оперізує щоку згори донизу. Щока в дядька Варивона смикається завжди, так що його не тільки діти й жінки бояться, а навіть собаки обминають і бояться гавкати на нього.
— Варивон усе може,— поскрипує рипливим голосом і бере нагая.
Взявши нагая, старанно плює на чорну, мовби клепану мозолями долоню, аби міцніше тримала, далі якусь коротку мить розглядає нагая — заквітчані барвистою квіткою сирицеві смужки, перевиті сталевими сталками, що виблискують сяйвом морозного інею.
— Е-е! — виривається в нього чи то з горлянки, чи то з грудей, чи то десь із живота, бо голос такий, наче то рикає звір.
— Ну, Варивоне, поїхав! — наказує Павло Голоха.
Нагай у правій дужій руці дядька Варивона злітає — і оперізує здухвини гнідого коня. Від несподіванки гнідий кінь смикається вбік, натягуючи віжки, якими вп'ятий до колодязного журавля. Ще один удар нагая — і кінь ще дужче смикається, але не може втекти від ударів, що стьобають по стегнах, по спині, по ногах, по шиї. Кінь стає дибки, наче прагне здертись і втекти вгору, в небеса, коли не можна втекти по землі, але дядько Варивон так вправно приловчається, що нагай впивається в живи, залишається довгий рубець, який умить скипає на шкірі.
Кінь страшно ірже, вишкірюючи зуби, біла кривава піна тече з роздертої від болю пащі, кінь скаче довкола дерев'яного колодязного журавля, а людський гурт відступив на безпечну відстань і стежить.
Зігнутий у три погибелі Трохим, біліший на лиці від білої глини, хапається за груди і, либонь, бухикає, бо по-риб'ячому розтуляє й стуляє рота, але його бухикання зовсім не чути за смертельним кінським іржанням.
Павло Голоха всміхається.