А тільки раптом озвалася стиха:
— Або ось пісня. Я вже забула, коли її й чула. Щоб не тільки вухами, щоб отак вона аж у груди лилася.— Ще помовчала хвилинку і розчулено додала:— І як це добре, що ти нагодився сьогодні. Вернулась додому — місця собі не знаходила. Як проклята — Остапка ні за що вибила. Сама плакала потім. І аж страшно, як у ямі,— від самоти. А от побалакав зі мною, і наче рукою зняло. Правдиво, Юхиме, аж не хочеться йти.
— А чого б ти йшла? Ще рано!— Юхим звівся на лікоть. Побачивши, як здригнула Катря, спитав у неї:
— Тобі холодно?
— Трошки: вітер!
Тоді Юхим одним махом, як плавець, сковзнув по землі до Катрі.
— Ховайсь у затишок.— Звівся й сів поряд неї впритул, щей рукою обняв за плече.— Тепліше так?
Катря звела очі на коваля. Одну мить дивилась напружено йому в очі. Раптом усміхнулась стиха. Похилилась і потім тихо подалась до нього,— схилила голову йому-на плече...
Роздум'я було Катрі в степу біля гречки. Вийшла на ниву змучена. І, мабуть, ще ніколи не було їй отак, як сьогодні,— тривожно і скаржно. Все про одне думала і ніяк не тямила, як воно тоді отаке сталося. Хотіла забути, може, хоч у роботі. І жала — не розгиналася.
А дома, зразу ж як прийшла, засунула двері й лягла спати.
Чула вночі, гупав попідвіконню, стукав у шибки Юхим,— не впустила.
Жнив уже не було. Тепер Катря була і в будень дома — брала собі і людям плоскінь. І саме через село на підмет було їй ходити. Уранці й нічого ще,— вибиралася з дому не світ,— мало хто її й бачив. А вже увечері по людних вулицях було їй як по колючках іти. Так і здавалося, що всі вже знають, пальцями на неї тикають. Верталася в сутінях попідтинню, мов кралася. А дома зразу ж засувала двері й не світила світла, хоч і не спала: допізна, бувало, сидить на постелі в тривозі.
І все ж не сховалася: чого найбільш боялася, те й трапилось. Власне, ще зразу після тої пам'ятної ночі погані знаки були: все надило на кисле та солоне. А чула ж Катря од молодиць, зразу й занепокоїлась. Та й порадитись ні з ким,— ославлять же зразу на все село. Он і так (не могла Катря без остраху і згадати про це)— пішла була до сусідів огірків миску позичити (свої ще не просоліли), не вбереглась та й похвалилася, що за солошм та кислим аж душа горить. А Скорячка мерщій: "Ой лишенько, що ж це тобі, молодице? Чи, бува, не того?.." Добре, що Катря не розгубилася, хоч і почервоніла, як буряк, проте відповіла невимушено: "Дра-стуйте, тітко, звідки б же? Од кого? Хіба від вітру!"—"Отож, бережись, Катре,— застерегла Скорячка,— ти ж молода, світ не зав'язаний, може, ще й заміж вийдеш. А таку, ославлену, хто тебе візьме? Пропадеш удовою з дітьми малими!"
"Ой, далебі ж, тіточко, пропаду!"—думала Катря сама собі потім і не знала, що робити. Плакала тільки та ждала часу. А його ждати ще цілих два тижні! Навіть ісхудла молодиця, доки діждалась. Час прийшов, але втіхи сердешній не було. Ще день, другий в одчаї прождала, а третього дня встала, заплакала ридма та й не стала більше ждати.
Саме в неділю було це. Люди до церкви вранці... По обіді на вулиці, на ґулях... А Катря боялася і з хати вийти: отак і здавалося їй, що кожен із самого виду все розгадає. І що вже не передумала в хаті на самоті! Тітку Скорячку не десять разів на день ізгадала. Спливали Юхимові слова у пам'яті з отої незабутньої ночі — про злидні, про заробітчан. Думала журно: "Еге ж, напророчив! О, тепер уже напевно з торбами вирядю! Виворожив!" Але дивно: великого гніву Катря на нього не мала. Було, що й кляла в мислі (у вічі відтоді й разу не бачилася), потім одходила і вже себе кляла, а на Юхима — нічого, окрім терпкого жалю в серці. Іноді навіть хотілося побачитися. Хіба їй легко! Оце й позавчора, як приходив уночі, стукав у шибку, гукав одсунути,— сама вже не знає Катря, як і втерпіла.
Дуже хотілося Катрі побачити Юхима й сьогодні,— як ще ніколи, мабуть. Ждала ночі. Але привелося зустрінутися раніш. Увечері вийшла до воріт овечат з отари залучити, а по вулиці чоловіки із сходки йдуть. "Це ж і він, мабуть",— зразу й подумала. Швиденько залучила вівці в хлівець та й знов на ворота.
Отут і зустрілися. Стримані обоє. Але ось щось помітив Юхим, підступив ближче до тину. Придивився в сутінях до Катрі і голосом, що Катря ніколи й не сподівалася в ньому такої теплоти, спитав:
— Ти плакала, Катре?
Мовчала. Пильно дивилася на Юхима якийсь час і тільки потім ледве помітно хитнула головою. Став допитуватися Юхим. Катря довго вагалася, а далі й призналася в усьому.
Як умів, розважав Юхим. Що діло це — житейське. А слава людська — то пусте. І життя не таке вже страшне буде й з двома дітьми. Та й не вік же отак воно буде: таки ж любить її. Хоч би й зараз посватав, коли б не напасть отака. Він змовк і хвилинку стояв хмурно задуманий. Згодом зітхнув.
— А це ще саме й Килині покращало. Щоправда, вставати не встає однаково,— похопився додати.— Так що може-таки недовго вже й сама мучитиметься...
Катря аж руки до грудей притисла. "Боже мій!" За своїм горем досі, мабуть, ні разу й не згадала її. Та чи й згадувала, хіба ж розуміла! Оце вперше жорстокі Юхимові слова наче одкрили їй очі на всю ту жахливу суть і її так само нелюдяного, як оце Юхимове зараз, ставлення до хворої. Хиталась постаттю й казала тихо, немов уголос думала:
— Боже мій! Стоїмо над душею. Ждемо. Як ворони, в очі заглядаємо — чи скоро вже! — І на цьому раптом не втрималась, змучена й так за всі оці дні, затулилась долонями і, не стримуючи плачу, пішла, не оглядаючись, до хати.
...По весні в удови Катрі син народився. "Нівроку, мамин син,— моторний!— казала баба-пупорізка,— бач, кулачками, як той ковалик!" Ну, й звичайно ж, сказала це просто, як приказку, без ніякого натяку. Але Катря вже й насторожилась: невже впізнала баба? Проте зразу ж подумала байдуже: "Ну й що ж, тепер уже нехай, не сховаєш однаково!" І про Килину згадала вже без колишнього жалю, та й то ненадовго. Мерщій до сина всіма почуттями й думками повернулася. Нездужала, то-просила, щоб принесла глянути, а як баба піднесла їй немовля, звелася на лікоть, дивилася на нього й думала:
"Ну, що ж, сину, будемо жити! Прости, що зустрічаю отак — без радості. Але де ж її взяти було — щастя-радості тої? Вже як не шукала сама — не знайшла; молилася богу, щоб напоумив,— мовчить бог; допитувалася в людей, а вони самі небагато знають. Тільки й довідалась, що щастя наше, сину, як і всього бідного люду,— за дванадцятьма замками. Але нібито вже десь потайно кують ковалі — ключі до тих замків підбирають! А чи правда? Будемо жити, сину, що буде",— зітхнула й утомлено одкинулась головою на подушку.
Зітхне молодиця й тепер, пригадавши все те. Зведе голову,— незчулася, як і прядку спинила була й похилилась над нею в задумі. Нову переділку надіне на гребінь та й знов затурчить прядкою. Коли-не-коли Юхим зайде. Катря стримана з ним, і він з нею так само стриманий. Мов нічого того й не було. І говорять мало. Більш — посидить біля колиски мовчазний. Коли не спить мале — побавиться трохи. Кличе рости швидше та в кузню: "Нехай не журиться мати — майстровим будеш".
Мовчить Катря, тільки подумає: "Чи й не щастя!" Та й зразу на Остапка думку зведе. Таки й усміхнеться серцем: аж оцей матір до смерті догодує — хлібороб з діда-прадіда. Хлібороб! "Ой сину, хоч змалку поживи в розкошах: ори своїми "волами" з старих огірків "лани" свої розлогі, бо виростеш — і степи, й воли з плугами вже будуть чужі!.."
Осінь така була мрячна. День і ніч, і на ранок вийде Катря на вгород до куреня по паливо, гляне — як туманом заслало і вигін, і високі верби на греблі, і млини,— крутяться колеса млинові в густому тумані, а здається химерно так: немов великий водяний павук плазує з ставу на греблю, махає лапами і ніяк не вибереться. На тім боці за ставом економії тепер і зовсім не видко,.якісь лише плями, неясні обриси виступають у мряці. А лунко як! Шумить водоспад у яру, та й крізь шум його чути лунко голоси на тім боці. Хтось гейкає, замукав у темряві віл — мабуть, напувати вигнали. Лунко дзвякнуло — тешуть сокири. —Хтось гукнув на когось — го-о! Чогось тільки в кузні не гупає молот. Його ж і найбільше чути завжди, а сьогодні — чому це? А що це їй? Катря аж похмурилась. Швиденько насмикала соломи й понесла у хату.
На роботу сьогодні вона нікуди не йде. Звечора вчинила, а це затопила в печі й стала діжу місити. Діти — Артем ще спав, а Остап і вмився вже, уже й "богу" мати йому проказала — сидів біля вікна з шматком хліба. Він перший і побачив у вікно. Схопився, як опечений, підсмикнув штаненята й боязко подався лавою поза столом і біля скрині сів на лаві тихенько, очима з острахом дивлячись на двері. Оглянулась і Катря до порога, бо чула, як грюкнули сінешні двері. Згодом рипнули хатні — через поріг важко ввалився в хату Юхим-коваль.
— Здрастуй!— глухо сказав од порога. Був од негоди мокрий увесь, скинув шапку й струснув з неї дощ. У другій руці вузлик у нього в білій хустці з чорною каймою. Як ступив од порога, вузлика того поклав на столі, а сам сів на лаві, чорний і важкий. Потім і одну руку, чорну й здоровенну, як молот ковальський, важко поклав на столі.
Катря од діжі дивилася на нього. Відколи заходив востаннє — схуд, глибше запали очі й дуже заріс бородою, аж постарів немов. Сидів на лаві з похиленою головою й похмурий дивився на свою руку, що на столі. Раптом звів голову, й очі його впали на Остапа — довго пильно дивився на хлопця, потім, наче згадав оце; розв'язав вузлика й вийняв червоного пряника, дав хлопцеві Остап спідлоба глянув на гостинця, глянув в очі ковалеві довго не наважувався, врешті підійшов близько і взяв пряника із страшної руки, аж здригнувся був, але рука не вхопила його, лежала знов на столі нерухомо. І знов мовчав коваль, а Катря мовчки місила діжу й слухала тишу.
Зітхнув Юхим як морений віл, і сказав глухо:
— Ходив оце до попа.
Катря враз перестала місити і, не підводячи голови, пильно ще вслухалася в тишу. Либонь, щось і почула в ній недоказане, бо раптом розігнулась і довгим поглядом прикипіла до ковалевого обличчя. Було непорушне, як і раніш. Тоді спитала тихо:
— Коли ж бо вона, сердешна?
— Сю ніч.
Жінка щиро перехрестилася тричі на. образи.