Завтра ж тобі треба їхати.
У матері синці під очима і очі глибоко запали. Вона промовила:
— А що… що, коли мені там скажуть: "Надто пізно, тепер уже ніщо не допоможе…"?
— Шуро, — сказав батько, — невже ти така легкодуха?
Мати нічого не відповіла. Вона дивилась кудись перед собою, наче бачила щось крізь стіни кімнати.
Сумно, непривітно стало в будинку.
Мати замкнулась у своїй кімнаті й цілий день нікуди не виходила. Галина чула, як вона ходила з кутка в куток, ось так, як зараз. Пізно ввечері приїхав батько з лікарні і довго лагідно умовляв матір.
Галина прислухається. Надворі свистить вітер, і десь далеко глухо шумить море. Розгорнута книжка лежить на столі, але дівчинка не може зібратися з думками, їй до болю шкода матері. І чому вона все ходить і ходить? Бідна вона, бідна!
Дівчинка схопилась і підбігла до вікна. Вулицею прогуркотіли колеса, хтось зупинився біля ґанку. З вікна ґанок добре видно, але зараз густа темрява владно обгорнула всю землю, і даремно вдивляється Галина в чорний морок.
Напевне, це приїхав тато. Так, це він. Він увіходить у передпокій і скидає пальто.
— Тату, тату, чому ти так забарився?
Дівчинка стоїть на порозі кімнати, проміння від електрики ллється з відчинених дверей у півтемний передпокій. Тато скинув пальто, він увіходить у кімнату і ставить на стілець свій жовтий чемоданчик з хірургічними інструментами.
— Забарився, доню, — каже він скоромовкою, — три серйозних операції зробив сьогодні, дочко.
Галина бачить, як батькові очі турботливо зупиняються на зачинених дверях маминої кімнати. Батько такий стомлений.
— Як мама? — тихо питає він.
Галина мовчки киває головою на зачинені двері, і на її віях блищить зрадлива сльоза. Батько наче не бачить своєї дочки, не бачить її схудлого, зажуреного личка. У нього інша турбота, інші думки. Він підходить до дверей і тихо стукає. Ніякої відповіді. Батько стукає ще раз.
— Шуро, відчини!
Тоді за дверима чути швидкі приглушені кроки, цокає ключ, і на порозі з'являється мати. Вона в халаті, заплакана і незачесана.
— Шуро, соромно, — каже батько. — Доки це буде? Візьми себе в руки.
Він заходить у її кімнату, і Галині чути їхню розмову.
— Як ти не розумієш, Шуро? Наука могутня. Тільки не треба гаятись, здоров'я втратити легко… Ось сьогодні привезли з Чабанівки рибалку — він упав на камінь і тяжко розбив собі голову. Я зробив операцію, і він тепер житиме, Шуро. Я витягав із страшної рани уламки кісток і знав, що на ґанку лікарні стоять його дружина й син і плачуть. Операція пройшла вдало, але коли б його привезли на годину пізніше, порятунок уже був би неможливий.
Галина яскраво уявляє цього рибалку. Його везуть на шарабані в лікарню, він лежить на соломі, все обличчя у нього в крові. В головах у рибалки сидить син і рученятами витирає сльози. Довго чекає на ґанку лікарні дружина рибалки з сином, і не знають вони обоє, чи буде живий їхній татко. І ось виходить на ґанок Галинин батько в білому халаті й каже: "Ваш татко тепер житиме".
— Я буду там зовсім одна, — каже мати. — Нікого з вас не буде біля мене — ні тебе, ні дочки… І коли я зрозумію, що порятунку для мене вже немає…
— Шуро, тебе врятують, — палко і переконливо промовив батько. — Я не ховаю від тебе — можливо, що потрібна операція. На жаль, я сам не зможу її зробити.
— Ти боїшся, що я помру у тебе на операційному столі і ти…
— Ні, ні, я вже казав тобі — потрібна спеціальна апаратура, мені не доводилось робити таких операцій.
— І він мені скаже: "Пізно!"
— Шуро, як тобі не соромно!
— Ти мене не розумієш. Я не про себе турбуюсь. Я думаю про Галину. Коли що трапиться зі мною, як вона це тяжко переживатиме. Ти знаєш її ніжну, вразливу натуру.
— Так. Саме тому ти повинна негайно їхати. Ти будеш не сама. У клініці тебе оточать піклуванням, увагою. Мені боляче, що я не маю змоги поїхати з тобою, бути біля тебе. Але ти розумієш — мене чекають тут десятки людей, яким потрібна моя допомога, і від мене залежить врятувати їх…
Галина яскраво уявила матір у палаті в лікарні.
Вона лежить на ліжку, вкрита білим простирадлом, і чекає операції. І навіть відомий професор не зовсім певний, що йому пощастить врятувати матір.
Мати думає про неї, Галину, про батька, яких залишила в далекій Слобідці біля моря, і невідомо, чи вона знову побачить їх.
Дівчинці здається, що батько приховує всю правду.
Може, справді у матері немає надії на видужання? Ні, навіщо б тоді батько посилав її на операцію до відомого професора? Мабуть, ще є надія. Та яка ж, мабуть, ця надія маленька!..
Дівчинці стає холодно і страшно від думки, що, може трапитись, вона вже ніколи не побачить матері.
Ні, краще не думати про це. Треба заглибитись думками в інше, забутись…
Годинник у вітальні хрипло б'є дванадцять. Галина перелякано дивиться на підручник. Як швидко минув час! Вона не встигла вивчити жодного рядка з географії! Завтра вихідний день, але ж школярі йдуть завтра в гості до прикордонників. Не може ж Галина сидіти вдома! Залишається вільний ще один вечір.
Галина зітхає. Вона покладала на завтрашній вечір великі надії. "Річ у тому, що однокласниця Галини, Люда Скворцова, дала їй учора стару й заяложену книжку з цікавими малюнками. Книжка звалася "Княжна Джаваха" Чарської. Скворцова сунула в руки Галині книжку й сказала:
— Цікаво до смерті! Коли не прочитаєш, будеш дура з плюсом.
Галині немає ніякої охоти бути дурою навіть без плюса, але можливо, що "Княжну Джаваху" на деякий час дівчинка все ж таки відклала б. Річ у тому, що Галина тільки-но розпочала читати "Мертві душі" Гоголя. Проте випадок, який стався на уроці німецької мови, остаточно зміцнив тверде рішення Галини прочитати "Княжну Джаваху" якнайшвидше, відклавши набік і Гоголя, і Пушкіна, і всіх інших класиків.
Трапилося так, що Ольга Кирилівна, вчителька німецької мови, випадково побачила у Галини книжку Чарської.
— Хто тобі дав цю "Джаваху"? — спитала вона.
— Це я дала їй прочитати, — призналась Скворцова.
— Це твоя книжка?
Скворцова кивнула головою.
— Я знайшла її в запічку. Мати лагодилась розпалювати нею в грубці.
— Твоя мати, Скворцова, знайшла гарний ужиток для тієї книжки. Як вам не соромно витрачати час на такі нікчемні книжки? Щоб не сміли читати з цієї книжки жодного рядка! Я не хочу навіть у руки брати цю гидоту! Тут ще "ять" і "твердий знак" у кінці слів надруковано. Ач до чого дійшли — читати Чарську! Подякуйте, що я нічого не скажу про цей випадок директорові. А тобі, Кукоба, я доручаю цю книжку знищити. Даєш мені слово?
— Да… ю.
Ця коротка розмова з Ольгою Кирилівною збудила в Галини незвичайну цікавість до письменниці Чарської, твори якої соромно читати ученицям.
Галина дала слово Ользі Кирилівні знищити "Княжну Джаваху", і не може бути ніякого сумніву, що Галина це зробить. Але ж треба визнати, що вона нікому не давала слова знищити книжку раніше, ніж її прочитає. Це цілком збігається з наміром Галини Кукоби особисто пересвідчитись у тому, що твори Чарської справді нікчемні.
Після уроку Скворцова підійшла до Кукоби.
— А що, не я тобі казала? Ученицям не можна читати — значить, щось там є… Ду-уже цікаво! Не прочитаєш — будеш дура в квадраті… А тоді можеш і знищити. Мені що — я вже прочитала, "слава аллахові", як пише Чарська.
З маминої кімнати вийшов батько. Не глянувши на дочку, він мовчки пройшов у свій кабінет. Галина закрила географію і тихо попрямувала в спальню. Вечір пропав даремно. Невивчений урок породжував неприємне, турботне почуття. І завтра… завтра знову доведеться сидіти над географією замість того, щоб читати "Княжну Джаваху".
Галина роздяглась і лягла в ліжко. Під вікном свистів вітер, і десь жалібно скрипіли віконниці. Дівчинці пригадався вірш Сашка Чайки про осінь:
Риплять віконниці од вітру, Холодна осінь дощова…
А далі… як же далі? Забула…
Галина починає пригадувати. Але сон підкрадається до неї, повіки стали такі важкі, наче хто причепив до них олов'яні кульки.
І раптом дівчинка широко розплющує очі і, підвівшись на ліжку, напружено прислухається. Вона ясно чує за стіною приглушений плач. Це плаче в своїй кімнаті мати.
Хутко пройшов через вітальню батько. До Галини долітають його слова:
— Шуро, заспокойся. Так же не можна. У тебе нерви… Заспокойся…
Галина чує, як батько пішов у кухню й поніс матері води. Дівчинка лежить, широко розплющивши очі. Їй робиться страшно, вона вся тремтить. Їй спадає на думку, що мамі, напевне, гірше і вона може померти. Дівчинка зривається з ліжка й босими ногами лопотить по підлозі. Вона намацує пальцями штепсель і вмикає електрику. Синє світло м'яко заливає кімнату. Годинник за дверима б'є годину ночі…
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Івасик чув нічні постріли на морі
Коли Сашко Чайка повернувся від Василя Васильовича, йому відчинив двері дід Савелій.
— Полуночники, полуночники, — забурмотів спросоння дід. — Як домовики, ночами вештаються…
Дід зігрівся на теплій лежанці, йому неохота було вставати, і тому він ще довго бурмотів, перевертаючись з боку на бік.
— Полуночники… Одне слово — полуночники… Напевне, Сашко зовсім розбуркав діда, бо він зненацька підвівся на лікті й спитав:
— Як надворі? Чую, чую, гуде… Завірюха, га? Нехай, це добре. Гримить море? Чую, чую, гримить… Кидає хвиля? Га? Це добре, Сашко, я й кажу — так і треба, добре…
— Холодно, дідусю, надворі. Змерз.
— Га? Чую, чую. Ото й добре, кажу. Ти замічай, Сашко, — рибалкою будеш: тепла зима цього року, давно такої не було, і от пеламіда біля берегів об'явилась. Га? Пеламіда, кажу. Ти замічай — вона, ця пеламіда — як тобі сказати? Ну, скажімо, як морська щука. І влови погані будуть. Га? Чую, чую… Вона, ця пеламіда, до нас від турецьких берегів припливає. Як тепла зима, вона й пливе до нас. Отож. І всю скумбрію розгонить. Уся скумбрія тоді від наших берегів тікає… А захолодало — це добре, це — погибель для пеламіди.
Сашко роздягся й скочив на ліжко. Та до нього озвався молодший брат, семилітній Івасик:
— Сашуню, де ти був?
— Надворі був. У директора школи був.
— А журавлів бачив?
— Які тепер журавлі? — засміявся Сашко. — Тобі приснилось, Івасику?
— Приснилось, — погодився Івасик. — І лелеки не бачив?
— Лелеки тепер далеко, у теплих краях.
— І журавлі?
— І журавлі. За морем.
— А мати скоро приїде? Я вже скучив…
Сашкова мати повезла в Москву від рибальських артілей округи рапорт про завершення плану улову риби.